Різдво й традиція

В усіх народів світу релігійні свята, пов’язані з причетними до них звичаями, входять у цілість не тільки релігійної, але й загальнонаціональної традиції. Різдво Христове сповите в Україні впродовж віків обрядовими й народними звичаями, які розвинулись в цілу мережу, що стала скарбом рідної традиції. Свята Вечеря із просфорою, традиційними стравами, різдвяні дарунки, колядки, різдвяні побажання, різдвяна жертвенність, увесь різдвяний настрій — все це створює своєрідну атмосферу, якої не має ні в одному іншому святі.

Бо немає впродовж цілого календарного року в нас другого такого зворушливого й торжественного празника, як саме український Свят-Вечір, а з ним і наше Різдво Христове. Це тому, що почавши від часів нашої сірої давнини, Різдво Христове було й запишилося в нас досі не лише символом глибокого поклону українців народженій Правді Вифлеємській, але зокрема було давно й є нині святом українського роду. У змісті, ідеї і впродовж віків усталених різдвяних звичаїв і обрядових ритуалів українського народу — глибоко залягла чітко відчута й віками плекана любов до членів свого роду і пошана, а зокрема родинне прив’язання нашого народу до свого батьківського гнізда, та до всіх членів найближчої родини.

Саме наш український Свят-Вечір, від найдавніших віків нашого свідомого національного існування аж і по сьогодні, залишився цим основним ритуальним зібранням усіх членів нашої родини. І тому, ми завжди, в різдвяний час, навіть з дуже далеких сторін і країн, поверталися до нашої рідної батьківської хати, щоб святкувати разом з Родиною Різдво. А кому не судилось прибути на це свято, тому саме наша Мама — опікунчий дух нашого роду, завжди залишала при столі вільне накриття. І тоді в унісон земному щастю родинної єдности поморгували собі на небі ясні зорі, домашній скот гомонів людською мовою про славу Бога, а духи дідів і прадідів з цвинтарищ коло церкви товпилися у присінках нашої хати, беручи участь у ритуалі Святої Вечері. Вони підкреслювали традиційний зв’язок поколінь нашого роду і тоді акордом єднання билися в грудях наші серця, билися виразно й дзвінко, викликуючи незмірну втіху й радість, і тоді голосним гимном та ясним символом людського щастя дзвеніла українська колядка — оця найкраща пісня українського народу, в яку він вклав усе своє віруюче серце.

Поет згадує:

Сніжок паде як срібний пух
Мороз малює квіти;
Накритий стіл, в куті дідух
Пустують в сіні діти.
Гей, скільки то минуло літ!
А я так добре чую
Кожухів шелест, скрип чобіт
І щиру пісню тую.
Далекий світ, великий час
Пливуть літа рікою,
А я все пам’ятаю вас
Як йдете з колядою.

Літа поплили рікою, але спогади українського Різдва таки залишились в наших душах, і щоб ви як боронилися сьогодні перед зворушливими й теплими споминами цього Різдва, то ваша думка таки полетить туди — у рідне наше вчасне дитинство. І ми всі самотужки нагадаємо собі знову оці всі наші минулі Різдва, коли ми переживали основи нашої вікової традиції. Зворушлива радість традиційного Різдва все ще ходить за нами по всіх дорогах наших мандрів тут на чужині, і десь в куточку нашого серця встає той ясний і теплий спомин про нашу Маму, яка була сторожем нашого родинного гнізда та заздро берегла традиційних законів нашого Різдва. Ми щасливі, якщо ця Мама далі перебуває з нами, вона вже тепер бабуня і від неї багато залежить з того, що діється в нашому роді, але й може бути так, що цієї Мами немає і тільки великою тінню вона промайне поруч нашого традиційного свят-вечірного стола. Якщо так, то у виїмковий вечір нашого родинного збору, нашими думками не забудьмо полинути на забуту могилу нашої Мами — великого символу українського Різдва.

Це правда, що життя вільних українців розпорошених у діяспорі не сприяє зберіганню давніх святочних звичаїв, зокрема не сприяє цьому життя в З’єдинених Стейтах Америки, де Різдво скомерціялізовано до краю. Це правда, що в наших нових обставинах, у змінених умовинах часу і місця, часом нам трудно чи просто неможливо практикувати всі прадавні звичаї, але з другого боку, ніхто в світі не вирікається того, що добре й корисне. Багато дечого з наших різдвяних традицій можна й треба зберігати.

Ми багаті тепер у матеріяльні добра, здорові та дужі, але саме в такий час, чогось хотілося б скласти у мамині теплі жмені наші клопоти будня. Від нашої української матері прийшли б напевно сердечні поради у наших борсаннях за форму й духовий зміст наших родин тут на чужині. Найголовніше — це питання, чи понесуть наші діти згадку української традиції Різдва у майбутнє? А в усім вона наша мати, казала б нам пам’ятати, що понад гроші, матеріяльний добробут і достатки, існує на світі одна найбільша сила. Це сила любови людини до того всього, що своє та рідне. Саме у відстоюванні цієї правди серед найтяжчих умов, лежать основи нашого національного існування в цій країні…

І не можна заперечувати цього, що нашу правду відстоюємо серед найжахливіших умов. Наші оборонні фронти проти наступу на нашу духову незайманність знову поширилася. З видимим затурбуванням і неспокоєм мусимо собі усвідомити цю прикру дійність, що в нашій визвольній боротьбі ми далі залишаємося самотні. Ця дійсність кличе українців в усьому вільному світі до тотальної духової мобілізації всіх наших моральних сил.

Хоч як дивно, але сьогодні вже навіть і ті, що їх святим історичним обов’язком було є і буде бути апостолами Христової правди на землі, та високо нести хрест проти диявола і його сил, дають себе зводити на манівці хитрими підлазками новітнього червоного Івана Калити. Вони пактують з ним і заперечують наше право молитися на свій власний лад, прославляти Бога в нашій Помісній Церкві під проводом Патріярха. Тому то цьогорічного нашого Різдва, тяжка примара киненої нашому народові тяжкої образи й прикрого, неочікуваного пониження стоятиме перед українцями у вільному світі. Ця докучлива дійсність мусить стати сьогодні для нас усіх голосним мобілізаційним покликом до тотальної оборони нашої на­ціональної чести і людської гідности. і цьогорічного нашого Різдва ми всі гуртом підім до вбогих ясел новонародженого Дитяти у Вифлеємі з нашою скаргою-молитвою. Будемо сердечно просити Всевишнього, щоб на оборонні стійки перед ворожим наступом, поставив нам Бог людей великого розуму й відваги, мужів добрих рішень, та незламного гарту духа.

У день традиційного українського Різдва розбудім у собі віру, що тяжко переслідуваний та горем досвідчуваний український народ здобуде довго очікувану волю. Молімся, щоб недалекий був час, коли в убогій стаєнці над Дніпром народиться правда Україні, і весь український народ повними грудьми й радісним серцем заспіває всьому світові радісну пісню: «Бог предвічний народився!»

Л.Ш.