Натхненням до цих рефлексій став різдвяний час, особливо довгий проміжок між двома святкуваннями Різдва Христового за новим та старим календарями. Я святкую за новим у американському штаті Нью-Джерсі, а за старим – колись у Нью-Йорку, а тепер у Львові. І роблю так упродовж 40 років. Також спонукала до роздумів і подала фокус моїм міркуванням одна стаття, яку я прочитав недавно в числі 5 (469) за 2018 рік журналу «Патріярхат». Це стаття «Про автокефалію і патріархат як богословську проблему» отця Олега Гірника – старшого викладача кафедри богослов’я Українського католицького університету. Зрозуміло, що стаття написана з прицілом на процес встановлення єдиної Української Православної Церкви. Суть цієї розвідки, напевно, не можна схопити в одному реченні і бути справедливим до автора, тому процитую кілька уступів:
«Автокефалія для православних та патріархат для греко-католиків в Україні мають дуже схожу богословську проблему. Вона не стосується права і процедури набуття канонічної
автокефалії й статусу патріархату. Це проблема відсутності богословського процесу в українських Церквах».
У своїй тезі отець покликається на авторитет сумнозвісного, напевно трагічного отця Гавриїла Костельника, який наважився говорити ще задовго до Львівського собору 1946 року (з чим пов’язане його ім’я хіба історично навіки) про небезпеки, що їх таїть у собі церковний націоналізм. Процитую отця Костельника за статтею отця Гірника:
«Націоналістичні християнські незалежні церкви – се жертви новочасного натуралістичного виру…
Ось тим вже відкрита брама до поганства, до фарисейства… Національна церква на кожному кроці мусить акцентувати національність. А національність – це природний елемент. Так дух в національній церкві послідовно відпадатиме від усього надприродного і шкандибатиме за чистим натуралізмом. Тому і не диво, що атеїсти дуже схвалюють цю форму».
Робить висновок отець Гірник словами: «По суті, найбільш успішною, найбільш помісною чи, якщо
хочете, найбільш українською буде в Україні та Церква, яка може запропонувати найефективнішу богословську концепцію реєвангелізації і матиме найбільше спільнот із живим досвідом зустрічі з живим Христом».
Дозвольте трішки поправити висновки і отця Костельника, і отця Гірника. До суто духовного
слід включати елемент натуралізму, бо маєте до діла з фізичними істотами, а не з духами. І найбільш українською буде в Україні та Церква, яка зуміє передати богословську концепцію найбільшій кількості спільнот і вірних. А для цього потрібно національного людського змісту, бо саме богослов’я приманює тільки в метафізиці. Для нас, звичайних людей зі слабостями, потрібно чогось природного і рідного, щоби нас провадило до зустрічі з живим Христом.
На Різдво за новим календарем ходив я до української католицької церкви. Читав душпастир Євангеліє – те саме, що й минулого року. Опісля в казанні фактично повторив Євангеліє. Не з вини душпастиря! Але коли б святкування на цьому почалося і кінчалося, я особисто не почував би жодного зближення з Христом. Одначе за українською традицією, тобто національною духовністю і культурою перед нічною відправою ціла наша родина засіла за столом. Заспівали ми «Бог предвічний», тоді почастувалися просфорою і медом, згадали наших покійних предків, зокрема батьків та національних братів і сестер на Рідних Землях. Їли борщ і вушка з грибами, аж три види риби, голубці, два види вареників, кутю, пили узвар. Усіх страв можна було начислити без перебільшення легко до 12-ти, а фактично 13-ть, коли включити й українську горілку. Опісля в церкві співали разом із хором літургію з колядками. Було у мене духовне піднесення. Мабуть, основою того піднесення було богослов’я. Одначе це Боже Слово і зустріч з Дитятком Ісусом доходило до мене тільки завдяки нашим українським традиціям зустрічі з Христом. Інакшого способу зустрічати Ісуса я не можу собі уявити.
Священик – це не відповідний термін для опікуна Церкви. Душпастир мені більше до вподоби. Бо Церква – це не будинок з каменю чи з дерева, де священик читає Євангеліє. Церква – це зібрання споріднених людей, які шукають спільно і особисто зустрічі з Христом. Українці-християни це знаходять у традиційних наших Церквах зі своїм обрядом і традиціями. Без тієї приналежності ми будемо блукати. Роль душпастиря як господаря Церкви, тобто того зібрання народу чи стада – не читати Євангеліє, а допомогти тому стаду дійти до зустрічі з Христом. Читання Євангелія – це тільки один шлях до такої зустрічі. І ця зустріч далеко правдоподібніша в національній Церкві, помісній, автокефальній Церкві, яку очолює патріарх, який відчуває ту саму національну духовність, що і його стадо. Правда, є більш і менш вдалі душпастирі.
Різдво за старим календарем буду святкувати з родиною, тим разом у Львові. Буду зустрічати поновно Христа. Тим разом – знову із традиційними обрядами разом зі своїм народом в Україні. Невже ж це не невід’ємна частина духовного піднесення, що приходить від того, коли святкуємо Різдво Ісуса? Робимо це зі своєю родиною: вужчою і ширшою. І робимо це так, як це робили віками наші діди і прадіди. Не можна мати відношення до Христа без відношення до свого ближнього. А твій найближчий – це твоя родина і твій народ. Інакше ця духовна зустріч з Христом беззмістовна. Христос вчив любити Бога і ближнього свого, не тільки себе. Не можна любити Ісуса без любові до свого народу. І цю любов найкраще проявляти в своїй національній Церкві.
Аскольд С. Лозинський
25 грудня 2018 р.Б.
