/Історичні паралелі та оцінка теперішнього стану/
Друга генерація священиків в Америці й Канаді так само прибула здебільшого з рідних земель, або, принайменше, хоч частково кінчила там Студії. Їх роля в національному житті вже не була така, як священиків-піонерів, бо структура нашої іміграції, складеної з «хлопа і попа» кінця 19 століття стала повніша: з’явилася активна світська інтелігенція, яка, часто у висліді боротьби, відбирала ініціятиву й провід еміґрації від клиру. Не входимо в аналізу цього явища, яку варто б зробити окремо, але одне певне: відсунуте від впливу у суспільних справах духівництво, воно розбудовувало свої позиції у церковних громадах, творило власні інституції, беручи приклад від місцевих римо-католицьких спільнот, при тому дедалі більше відчужуючися від головного русла українського життя. Перейнявшися за сильно духом організації й адміністрації та айрішсько-католицькою ментальністю влади й авторитету, священики й ієрархія призвели до атмосфери, в якій виникли ферменти, що призвели до різних розколів. Не без вини була тут політика Ватикану, зовнішні стимули, як також перенесення світськими діячами на терен Церкви методів і концепції боротьби із громадсько-політичного життя. Отже, для історика залишиться один факт незаперечним: Греко-Католицька Церква в Америці виявила менше відпорности на асиміляторські й латинізаторські пресії з боку чи й зсередини, як ті, що від Неї в кількох фазах відірвалися. А властиво, цей стан, чи тільки тенденції й були істотними причинами до церковних розколів. Маємо на увазі головно утворення Української Православної Церкви в США та Української Греко-Православної Церкви в Канаді.
Третя генерація українського католицького священства в Америці й Канаді, здебільшого виключно з місцевою богословською освітою, без солідного українського виховання, надає саме тепер тон нашому релігійному життю. Його формація /не з його вини!/ мало українська і мало східньо-католицька, а радше дуже пересічна «щасливих і успішних» американців 40 і 50-их років. Це люди у віці від 30 до 50 років життя, які навчилися адміністративного душпастирства, є добродушними і безтурботними завідувачами своїх «економій». Проблеми Вселенської Церкви й нашої, що виринули в 1960-их роках, їх може найбільше вдарили. Але вони, у своїй більшості, нездатні ці проблеми пережити, глибоко осмислити та подолати труднощі. їх до цього не підготовили єпископи, нічого з цього не дала їм школа, а спосіб їх життя такий, що й тепер їм важко чогось навчитися. Це є по-своєму щаслива у своїй «санкта сімпліцітас» священича генерація без проблем, яка, наприклад, має таке просте відношення до наших болючих проблем: «Пощо займатися Патріярхатом, пощо перейматися обрядом?! Наша Церква перетривала і без Патріярхату і так гарно/!/ розвивалася аж до митрополії, а обряд і так у нас найкращий…»
Присутність священства прибулого з еміграції після другої світової війни дала дещо відчутися в Канаді, але й там лише частково.
Якщо там справи стоять дещо краще, в цьому заслуга й ієрархії. В Америці новоприбуле священство, у своїй масі, сьогодні у віці понад 60 років життя, та його енерґія, досвід, українська формація тощо не були використані. Часто здібні, освічені й ідейні священики з вийнятковими можливостями та в силі віку залишалися поза всяким впливом; працювали не в осередку нашого церковного життя, а на його марґінесі.
Обтирання ними різних кутів по Пенсильванії, чи аж заслання до Дакоти й витворило у цих священиків почуття непевности, ментальність службістів, опортуністів, що трясуться за місце. Тому й не було кому піднести духове життя і нашу церквно-громадську проблематику на рівень на протязі останніх двадцятьох років. Фасада була оздоблена, а за нею світила порожнеча. Оце образ нашої Церкви. Наслідки цього ми бачимо сьогодні. Українського католицького духовенства в Америці, на жаль, не існує як фактора у життєво істотних справах нашого існування.
Якоюсь мірою є інакше на трьох інших теренах нашого поселення.
В Південній Америці, де вже діє друга священича генерація, з частиною священиків вже народжених в Бразилії чи Арґентині, роля, становище і наставлення самих священиків є ще іншими. Вони ніби перебувають ще в першій стадії, так би сказати, місіонерській свого душпастирювання, подібно, як це було до «першої війни в США. Тому там вони у проводі національно-культурного життя, тому вони більше чутливі на наші нинішні національно-релігійні проблеми дня. Австралія і Західня Европа мають першу генерацію і священиків, і ієрархії, яка більше зближена духово до материка і тому не має там наших американських болячок.
При аналізі теперішнього стану нашого духівництва поза Україною, корисним буде вказати на кілька прикладів, яку ролю відогравали чи відограють священики в житті деяких інших народів. Ідеться радше про приклади, де участь священства у національному житті тих народів чи національних груп була рішальною під кутом їх національного відродження чи самозбереження. Вибираємо лише кілька, і то найхарактерніших.
Відомо, що уряд ген. Франка в Еспанії воював не лише проти лівих течій в країні, але й проти національних меншостей, з яких деякі, як наприклад, катальонці, є доволі чисельним народом, із власною культурою та минулим. При всій популярності, якою у нас втішається режим Франка за його антикомунізм, не забуваймо, що цей режим різними засобами, терором, пресією, свідомою політикою централізації і асиміляції, винищував народи, культуру і мову катальонців і басків. В Катальонії і Баскії довший час дослівно нічого не могло друкуватися рідними мовами цих народів; ті мови були вилучені із публичного вжитку, а історія, культура і фолькльор тих народів заборонювалися.
Тоді як частина міщанства легкою еспанізувалася, зокрема середня кляса цих народів, й тим користала з багатьох економічних і соціяльних привілеїв та можливостей, єдино з народом залишилися священики. Церква у цих народів, не зважаючи на всі репресії, стала останнім притулком рідної мови і культури. У церковних піснях, у проповідях, у деяких напівлегально публікованих релігійних виданнях, єдино там збереглися катальонська і баскійська мова. Ясно, нею ще розмовляли селяни. Останнім часом помічується відродження баскійського і катальонського руху, цілком природне і логічне, бо не так легко централізаторам і шовіністам знищити душу народу. Саме священики, манастирі й Церква в тих провінціях є носіями національного відродження. Між переслідуваними, арештованими й судженими за народню працю є насамперед катальонські і баскійські священики. Манастир в Монтсеррат біля Барсельони став символом катальонського резистансу і неподатливости проти еспанських великодержавних заходів. Те саме на протязі тридцятьох років зауважуємо в рядах баскійського священства. Якщо нині знов помічується відродження національної свідомости в цих краях, то це слід завдячувати місцевому католицькому духівництву. Воно переклало літургічні книги на рідні мови, і Мадрід під пресією Ватикану був приневолений допустити їх вживання в баскійських і катальонських церквах.
Нагадаймо ще приклади бретонців чи ельзасців. Там також централізаторська політика Парижу змагає від років до винародовлення цих народів, до затрати їх мови й культури. Лише Церква й священики, «часто рядові, по селах, були тими, що ще зберігали рідну культуру. Інтеліґенція й середня міщанська кляса радо готові були францужитися культурно; але залишився ще простий народ і його природні провідники – священики. І сьогодні, коли знов відроджується національний і автономістичний рух серед бретонців і коли він захоплює навіть студентську молодь, то в цьому велика заслуга твердих, невгнутих, відданих народові священиків Бретонії.
Можна б помножувати приклади, а всі вони для нас надзвичайно повчальні. Згадаймо ще канадських французів. Хоч там існував і «ширший політичний рух та ширше суспільне запілля в обороні французькости цієї провінції, і тут Церква й священики – парафіяльні та в монаших об’єднаннях – причинилися рішально для вдержання і розвитку французького характеру, мови, культури, а посередньо і політичних прагнень Квебеку проти англосаксонської політики нівелювання й ізолювання франко-канадської меншости.
І ще один, ближчий нам, приклад. Автор цих рядків ближче ознайомлений із нинішнім станом словінської меншости в Італії. Є їх близько 120 тисяч в околиці Трієсту, Ґоріци, та т.зв. венеційських словінців. Хоч теперішня італійська конституція дає певні культурні права словінцям – школи, пресу, радіомовлення, і немало що з цього існує, все таки відбувається й денаціоналізація. Панівний італійський елемент натискає, а крім цього, з боку словінського населення, як і в випадку інших меншостей, є тенденція пристосування і асиміляції.
І знову ж, твердою опорою словінського життя, культури, церковно-мовної окремішности, є словінське священство. Доходить до дуже драстичних випадків, коли словінські вчителі, що вчать у дозволених урядом словінських школах, посилають своїх дітей, з опортуністичних причин, до італійських шкіл. А тими, хто закликає зберігати власне шкільництво, і всіляко підтримує національно-культурне життя, є саме словінські священики.
Цих кілька прикладів доводять, як багато залежить від Церкви і священиків та що не лише в нас очікується від церковнослужителів виповнити і національну ролю, а не, як дехто з-поміж асиміляторів підносить, мовляв, це тільки ми, українці, хочемо вмішувати Церкву в «політику»… Звичайно, не один із наших священиків, що не поступає так, як баскійські, катальонські, бретонські, квебецькі чи словінські священики, повинен червоніти й визначити собі виразне місце – де він: з народом, чи проти народу!..
Який же стан у нас тепер, у нашій Українській Католицькій Церкві на історичних українських землях та в розсіянні?
Ця аналіза, що її пропонуємо читачеві, не може бути повною і обґрунтованою соціологічними дослідами й підтвердженою статистикою чи вислідами якоїсь анкети. Але це є міркування, які базуються на довшому спостеріганні та на загальному ознайомленні із справами нашої Церкви, Її вірних і духівництва, після останньої війни. Кілька, радше відірваних думок характеристики, допоможуть нам збагнути це істотне питання – місце і ролю нашого священства у нинішньому житті народу.
Насамперед про духівництво в Україні. Греко-католицьке священство та свідоме українське православне духівництво в Україні після поновної окупації совєтськими військами в 1944 р. було зламане як суспільна, культурна, а навіть релігійна сила. Ті, які прийняли російське православ’я, мусіли стати його знаряддям і, навіть якщо національно свідомі не можуть бути носіями національної ідеї в Церкві. В найкращому випадку ще проповідують українською мовою, але жодної іншої ролі в українізації нині офіційної Церкви в Україні вони не виповняють. Ті, що не прийняли офіційного православ’я під фірмою Російської Православної Церкви в Україні, були фізично зламані, та в силу того, що їх поставлено поза законом, не можуть виповняти функції національного каталізатора. В приватних колах своїх впливів, поскільки дехто виконує релігійні функції, без сумніву, вони мають деякий вплив. Але зародки національного опору проти русифікації сьогодні в Україні є поза Церквою, офіційною чи нелегальною – серед інтелігенції, культурних діячів, студентства, чи осіб, які навіть включені в існуюче життя. Проте Церква – Українська Православна, так як вона була відроджена Митрополитом Липківським, та Українська Католицька потенційно є і можуть стати в майбутньому прапором спротиву і національної ідеї саме із-за Її історичного досвіду і ролі. В цьому відношенні Її шанують навіть ті з-поміж сьогоднішньої молоді, які мають дуже мало спільного з релігією у висліді свого виховання; проте шанують в церковній традиції українську культуру.
В Україні майже немає припливу нового священства. Єдина духовна семінарія в Одесі випускає смішно мале число готових священиків та й про їх національний хребет важко ручатися. Можуть бути одиниці, зформовані поза семінарією, хто потенційно можуть бути добрими священиками з покликання і національно свідомі. Але їх потенції могли б виявитися лише при забезпеченні свободи релігії у нашій батьківщині. На таку можливість розраховують і священики-місіонарі, що мали б прибути з-закордону християнізувати Україну, Про це часто говориться в окремих колах, чинах чи навіть в римській Курії. Це окрема тема й заслуговувала б на критичне обміркування. Тут скажемо лише таке: ті, що мають амбіцію діяти в майбутній Україні як місіонарі, чи то православні, чи католицькі, мусять мати чисте минуле і сучасне з національного погляду. Якщо хтось тут провадить «місійну» діяльність в іншому напрямі, тобто відчужує наших людей від своєї національної спільноти й культури, буде морально скомпрометованим. Крім цього, з чим він поїде, з яким культурним, обрядовим, духовим баґажем навчати наш нарід християнства, коли він тут перестав, або все робив, аби перестати, бути українцем?! В Україні християнізація буде іти в парі з відродженням національного і про це ті «чисті місіонері» повинні пам’ятати!
Що ж до двох сумежних з Україною комуністичних держав, де діє наша Церква і де вона має історичне коріння, бо була частиною всієї Української Церкви, тобто в Польщі і Чехословаччині, то тут доля нашого священства незавидна.
В Польщі знайшлося у висліді подій 1945-47 рр. майже сотня українських католицьких священиків, розкинених, безправних і без статусу. Вони, як могли, берегли свою чисто фізичну екзистенцію, але багато з них також намагалися служити своєму розкиненому стадові. Залежно від місцевих умов, подекуди вони могли відправляти для наших вірних, й так утворилися певні церковні осередки. Зараз формально існує таких осередків близько 40, без власної ієрархії, радше толеровані, аніж правно визнані так з боку держави, як і римо-католицької ієрархії. Ці священики виконують корисну працю, даючи нашим вірним релігійну опіку в своєму обряді. Але їх суспільна роля зменшилася і від них, в силу політичних умов, годі сподіватися чогось більшого.
Є побоювання, що в Польщі, якщо теперішня ситуація буде продовжуватися, ми не матимемо священичого дорибку. Без своєї церковної організації, духовної семінарії, там не виховуються українські католицькі богослови. Якщо й дехто з наших іде до семінарії, то до латинських, а звідти не вийдуть добре підготовані у справах обряду та національного виховання священики. Наші священики там, здебільшого, старші віком, а молодшого дорибку немає. Великий знак запитання висить над нашими парафіями в Польщі щодо їх дальшого існування.
/Продовження в наст. числі/
