Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Роля і місце священства у нашій боротьбі за релігійно-національну самобутність (ІІІ)

/історичні паралелі та оцінка теперішнього стану/

Якщо йдеться про православних українців у Польщі, то наявне священство, хоч в більшості українського роду, просте русофільське і не плекає українського духа в Польській Автокефальній Церкві, яка складається з українців і білорусинів. Там є доповнення священства, бо двадцять років діє богословський православний факультет, але знов важко встановити, чи молоді випускники є національно свідомими. Радше ні, бо такими не є і їхні виховники. Зрештою, польські офіційні кола толерують цю Церкву, щоб Її на довшу мету полонізувати.

В Чехословаччині, де в 1968 р. формально відновлено Греко-Католицьку Церкву, ситуація дуже складна. Частина священиків, які в 1950 році прийняли православ’я, хоч національно не були свідомими, згодом прийняли часткову українізацію. Поряд з словацькими публікаціями для цієї. Церкви, друкувалися деякі речі й українською мовою, і частина духівництва, колишніх греко-католиків, як і нових випускників Богословського факультету в Пряшеві, щиро підтримала український курс.

На всякий випадок, зробили це щиріше, як їх владики. Що ж до більшої частини греко-католицьких священиків, які не прийняли православ’я, то вони, зберігаючи свій католицизм, прикривалися словацькістю й фактично увійшли в римо-католицьку Церкву. В 1968 р. вони включилися в рух віднови Греко-Католицької Церкви, але вже з позицій свого новоспеченого «словацтва», яке їх рятувало вісімнадцять років перед православ’ям. Більшість з них не була національно свідомою і перед тим. На всякий випадок, для них католицизм був важливішим від «руської» національности і Церкви. Вони сьогодні відпекуються від русинства чи українства, бо це нагадує їм насильну «православізацію» 1950-тих років. Крім цього, словацькість їх забезпечує перед новою можливістю «православізації». Цим то священикам дають повну підтримку словацькі римо-католицькі кола, і це вони висунули тепер монсиньора Гірку на ординарія Пряшівської єпархії. Національно свідомих українських греко-католицьких священиків в Чехословаччині є значно менше. їх зацьковують, проти них є словацька стихія і тиха антисовєтська пропаганда, бо там часто тепер утотожнюють руськість чи українськість з більшовиками, Росією, советчиною, а найновіше – із совєтською окупацією 1968 року. Таким чином, українське священство і відновлення Греко-Католицької і Православної Церков Чехословаччини опинилося у важкому положенні. Годі очікувати покращання ситуації тут, якщо політичні умови не зміняться. Але одна річ бачити важкий стан і принайменше про нього говорити правду, а друга – як це дехто з суперревних наших священиків і монахів робить на еміґрації – закривати очі на дійсність і твердити, мовляв, все те дуже гарно з відновленою Греко-Католицькою Церквою…

В Югославії, де наша Церква має забезпечені обмежені можливості дії, справи стоять краще. Тут священство віддане своєму народові і, побіч суспільних чинників, працює над збереженням національної свідомости. Є тут також доплив в ряди священиків і це одинока наша спільнота в діяспорі, яка видала низку священиків для інших єпархій чи екзархатів. На жаль, чисельно це невелика група нашого розселення /40-45 тисяч/ і тому не може відограти поважнішої ролі у всій нашій Українській Католицькій Церкві.

В країнах Західньої Европи живе понад сто українських католицьких священиків, в тому частина ієромонахів, що обслуговують близько вісімдесять тисяч наших вірних. Це в принципі священики-емігранти, хоч між ними є деяка кількість чужинців та вроджених за океаном. Духовну формацію частина з них набула на українських землях, а може більше як третина – вже на еміґрації. Є це назагал елемент національно свідомий, суспільно заанґажований і конструктивний. Крім душпастирської праці, в багатьох громадах несуть вони на своїх плечах тягар громадської й культурно-освітньої праці. Виховання молоді і українознавча освіта значною мірою залежить від них. Серед робітників-еміґрантів у Франції часто священик є єдиним інтеліґентом в середовищі наших людей у цілій околиці.

Такий самий склад і характер та й суспільна роля півтора десятка наших священиків в Австралії.

Дуже вийняткове становище і роля нашого духівництва в Південній Америці. Як взагалі на цьому континенті число священиків в порівнянні до кількости вірних дуже мале. Є це ще місійна територія серед наших людей, а священики є справжніми місіонарами. Мало тут організованих й устабілізованих осередків-парафій, а більше розкинених скупчень по хуторах на великі віддалі. Священик мусить виконувати піонерську працю, крім чисто душпастирської, й українську суспільну, виховну та освітню. Отці Василіяни в обидвох країнах були першими, що поклали основи під наше місцеве релігійне життя та організацію обидвох екзархатів. В Арґентіні більш як половина священиків це Василіяни, а в Бразілії майже три четвертини. Решта світське духівництво, а в Арґентіні – кілька Салезіян, до Чину яких належить і сам єпископ. Варта відзначити, що більш як половина цих священиків є вже уродженці Південної Америки. Назагал, є це високоідейний елемент, відданий Церкві і народові, з місіонерським духом і готовий послужити своїм вірним і спільноті.

В обидвох країнах священики беруть живу участь і в громадсько-культурному житті. Ці священики не є зіпсуті північно-американським добробутом та ментальністю адміністраторів фінансів і будинків. Тут є також високий відсоток покликань з яких найбільше користає Чин оо. Василіян, як також різні римо-католицькі чини й семінарії. Між іншим, в середовищі уроджених в Арґентіні й Бразілії священиків не підносяться жодні голоси про зміну літургічної мови на еспанську чи португальську. Вони є оборонцями українського характеру нашої Церкви. Для них голоси, підношувані деким в Канаді й Америці, є прямо незрозумілими. Це саме стосується погляду монахинь, сестер різних чинів, які майже поголовно вже уроджені в Латинській Америці.

Складніша є проблема з нашим священством в країнах Північної Америки. Говорячи про еміґрацію, ми обмежилися до характеристики лише українських католицьких священиків, бо ця стаття в кінцевій частині присвячена зокрема їм та їх завданням. Щодо Америки, то ми обмежимося знов лише до священиків українського обряду, себто тих, що працюють в. системі Філядельфійської і Вінніпеґської митрополій, залишаючи на боці Закарпатську чи т.зв. Мунгальську митрополію. Проблематика того священства дуже специфічна сьогодні і це не входить в рямки нашої статті та деяких наших висновків.

Приблизно 300 в Америці і 250 в Канаді, за станом в 1968 p., українських католицьких священиків – епархіяльних та ієромонахів – можна поділити на такі катеґорії: а/ старшого і середнього віку священики, які здобули освіту і часткову практику в Галичині чи Західній Европі; б/ священство середнього віку, уроджене в нових країнах і здебільшого з місцевим священичим вихованням; в/ молодші священики, випускники місцевих семінарій. Такий розподіл менш-більш відповідатиме й іншій характеристиці нашого духівництва, яку ми коротко хочемо представити.

1. З-поміж понад двістіп’ятьдесятьох священиків, які у висліді війни опинилися в Німеччині та інших західньо-європейських країнах, більше як половина під час переселенчої акції переїхала до США і Канади. Якщо ці люди, залишаючи рідні землі, були у силі віку, сьогодні вони вже в похилих роках, відійшли від життя, або відходять. Яким пригноблюючим може бути факт, що лише в одному місяці серпні цього року в Америці померло з цієї ґенерації шість священиків. Люди, які виїхали молодими священиками з України, нині вже є у своїх 50-тих чи 60-тих роках та ще вповні активні. До них приєднуються ті, які здобули теологічну освіту на еміґрації і сьогодні є в роках між 40 і 50.

Всі вони від 20 до 25 років попрацювали вже на еміґрації з чого головну частину священичого життя в заморських країнах.

Чим стала ця катеґорія священиків, що вона внесла у наше релігійно-національне життя, яка її роля, вага, впливи?

Немає сумніву, що це була патріотична група нашого священства, незалежно від того, чи вони стали священиками як жонаті, або неодружені. З повною українською формацією і високою свідомістю, вони могли багато внести у наше-церковне життя в Новому Світі. Але це сталося лише частково, і то лише в Канаді, де це священство було краще потрактовано, йому запропоновано впливові місця, воно було включене в адміністративні функції. І тут його роля досі важлива, а можливо й залишить воно слід на майбутньому нашої Церкви в Канаді.

Не так сталося в США. Тут політика епархіяльного, а згодом митрополичого управління була така, щоб новоприбулих священиків не допускати до впливів. Їм давано гірші парафії, радше як харитативний засіб аби «священик на вулиці не помер». Тільки два з новоприбулих священиків добилися сякого-такого впливу в оточенні філядельфійського архиепископа, а згодом митрополита. В такі установи як Велика Семінарія у Вашінґтоні чи Колегія в Стемфорді їх майже не допускали. Часто вже старші священики і з стажем з рідних земель висилалися десь на глуху провінцію, де ті люди не могли виявитися. Ряд жонатих священиків взагалі не були покликані до активної праці. Здібні проповідники й катехити, які у великих наших осередках з більшістю новоприбулих могли багато чого зробити, опинилися в малих пенсилванських парафіях, де їм не було легко пристосуватися до умов і людей другої і третьої ґенерації. Існувало якесь упередження в тут роджених священиків, яке передавалося ієрархією, до новоприбулих, і навпаки. Відкритих конфліктів зразу не було, але підшкірне тертя й непорозуміння існували. Вони вибухли у справжній фермент щойно пізніше.

Але найгірше було те, що не використано священиків інтелектуалістів, які прибули з Европи для вищої праці – в семінаріях, для катехізації, у видавництві чи навіть в церковній організації на вищому рівні. Розуміється, були вийнятки, і ми маємо на увазі при цій критичній аналізі більше Америку, аніж Канаду. Але одного годі простити ієрархії в обидвох країнах, а саме, що вона на початку 1950-тих роках не змоглася на перенесення Гіршберґської Духовної Семінарії /пізніше в Кулемберґу/ до Америки чи Канади й заснування тут з неї центральної семінарії, можливо з назвою і статусом Академії для Америки й Канади. Цей заклад, якщо був би існував, міг підготувати за останніх 15-18 років цілу плеяду нових священиків, справді підготованих в українському і східньому літургічно-обрядовому дусі до праці серед наших людей, а, може і в Україні.

Майже 20 років свого цінного життя колишні викладачі-теологи, як також і нові потенційні теологи, втратили. Це їх особиста втрата, але ще більшою є це втрата усіх нас. Цього годі зміряти числами і фунтами, але чийсь маловагомий мозок таки переважив на терезах ці наші потенційні духовні ресурси лише тому, що мав силу уряду. Факт, що не утворено по війні і взагалі досі української католицької високошкільної установи для підготовки нашого клиру в Америці і Канаді є непростимим гріхом і він досі жахливо відбивається на наших церковних справах.

Про цих, т.зв. краєвих чи європейських священиків, повторюємо, в Канаді ще відіграли й відіграють певну ролю. Зате в Америці, вони стали в більшості невикористаними ресурсами. Дехто зжився з новою ситуацією, пристосувався, а дехто навіть вмів прислужитися. Але, як цілість сила і потенції цієї групи були поважно надщерблені. А від неї багато чого могло залежати.

2. Друга категорія священиків існує в Америці й Канаді, але в США вона більш видна і з поважнішими впливами. Це водночас друга ґенерація наших еміґрантів. З покликання або із збігу обставин пішли вони в число 1930-тих і 1940-вих роках на теологічні студії, маючи українське виховання з рідного дому та від перших організацій і додаткових шкіл. Ці люди розуміли важке життя батьків і готові були зробити немало для його поправи. Але водночас ця ґенерація мала ще й інше: типовий «комплекс другої генерації» – відштовхнення від минулого, іміґрантського, соціяльно й культурно нижчого, та захоплення чужим. Це є ґенерація, яка бажає чимскорше асимілюватися. Не маючи глибшого, підбудованого інтелектуальною працею, національного усвідомлення, українство цієї групи людей було доволі примітивне. Але найбільшим лихом було, що ця катеґорія людей здобувала освіту в чужих семінаріях, за справді незначними вийнятками, які студіювали в Римі.

І по цих можна пізнати різницю! В чужому католицькому оточенні, зокрема з перевагою ірляндських впливів й ірляндської /краще: айрішської/ ментальности, свідомість цих людей була звихнена. Вони залишилися українцями, бо іншими не могли стати, вміли мову народу, бо були призначені йому служити, але духово від нього були відчужені і не хотіли нічого спільного з ним мати. В дійсності, вони підсвідомо зненавиділи українство й готові б всіляко з ним зірвати.

У цьому психологічному стані й криється сьогоднішня настанова багатьох до асиміляції, викреслення українства з нашої Церкви, намагання окриватися ширмою «візантійства», аби тільки не українство! Наслідки занедбань у вихованні цього покоління священиків ми відчуваємо тепер. Як буде в майбутньому, годі сказати, бо є ще катеґорія третя. На всякий випадок, сьогоднішні монсіньйори і прелати рекрутуються з цієї категорії, там є також кандидати на єпископів, там для декого є ідеальний тип сучасного, американського священства. Забувається все ж, що це є тип минулого і в латинському клирі. І проти нього саме тепер підноситься реакція не лише в нас, але і в латинників. Оскільки тут говориться про тип, а не про вікову категорію чи людей певного походження або місця народження, я не лише припускаю, але в особисто знаю цілий ряд вийнятків. Тому застерігаюся перед узагальненням.

3. Священство наймолодше рекрутується з різних сфер і шкіл.

В більшості, воно знов кінчає чужі школи, хоч дехто переходить через т.зв. українську семінарію. Дехто мав нагоду побувати кілька років у Римі, чи то в Колегії Святого Йосафата, чи то у Василіян. І тут, і там /зрештою, під тим самим проводом/ молоді кандидати на духовний стан мали змогу більше познайомитися зі світом, українським ї неукраїнським. Якщо не іншого, то позбулися вони комплексу «америка фирст». Рим допоміг їм відчути, що не тільки світа, «що за вікном». Не кажемо, що набули вони там справді таку формацію, яку би потрібно молодим і ідейним клирикам, майбутнім священикам Української Католицької Церкви в плюралістичній Америці чи Канаді. Але все таки їх формація краща як тих, що виховуються лише в Америці.

Походженням ці священики є різні: в більшості третя ґенерація, але подекуди й діти новоприбулих, хоч треба визнати правду старій іміграції, що новоприбулі не дали стільки покликань, скільки треба було. На це є цікаві соціологічні і психологічні причини, але не про це тут говорити. Ми констатуємо лише факт.

Ця ґенерація священиків чи ще клириків по семінаріях має дві цікаві властивості: перше, її українська формація, якщо ця молодь не пройшла українознавчої освіти, дуже низька. Часто ці молоді люди слабо володіють українською мовою. Друге, що вони вже не мають «комплексу другої ґенерації», тобто відштовхнення від свого пня, етнічної групи, а то й Церкви з окремим обрядом. Навпаки, в багатьох із них є бажання зрозуміти свою ідентичність, є шукання за своєрідністю і самобутнім характером українського Християнства. Інакше кажучи, є це вдячний матеріял для виховної богословської праці, правдоподібно, кращі кандидати до духовного стану, бо в більшості приймають рішення ставати священиками не під різними соціально-економічними пресіями, але з глибокого переконання. Але можливо, що й вони будуть тими, хто через невластиву формацію, з-за браку уваги до них з боку нашої Церкви, готові силою факту повністю відчужитися. Щоб так не сталося, ціла політика формування священиків в Північній Америці повинна б бути доосновно перевірена й поставлена на нову основу. Але це є одна із засадничих проблем із комплексу завдань чи наших аґенд на майбутнє, і тому відноситься до останньої статті з цього циклу.

/Закінчення буде/

Поділитися: