/IV/
/Історичні паралелі та оцінка теперішнього стану/
Автор мабуть відповів в дотеперішніх розважаннях на питання, які випливають з підзаголовку цього циклю статей. Все ж залишаються нез’ясованими або порушеними лише натяками деякі істотні справи, що їх очікує читач від цієї статті. Сам заголовок зобов’язує автора їх не оминути. Маємо на увазі комплекс питань, які стосуються наших завдань або «аґенд», так би мовити, що слід би було зробити, щоби наявний стан поправити, якщо не докорінно змінити.
Пишемо ці рядки у свідомості, що входимо у чужу сферу. В нас чомусь завівся погляд, мовляв, непокликаному не слід входити у справи іншої професії чи іншого інтелектуального зацікавлення, а головно, не дай Боже, щоб мирянин порушував справу священиків чи єпископів. Це штучне «компетенційне» розмежування не витримує сьогодні критики. Важливе не хто, але що і як говорить! У нашому випадку важливе, щоби погляди були висловлені щиро і відповідально та з добрими намірами. Неважливе також, що автор може помилятися /це людське!/, але засадниче, щоби про ці речі говорити, тим більше, що ті самі, хто покликаний говорити про свої справи, на жаль, мовчать.
Якщо у нас узагалі є якась дискусія про священичий стан і проблеми українського католицького душпастирства в діяспорі, то це єдино в пляні покликань. Вислід цих писань і розмов, якими шляхетними мотивами вони не були б викликані, досить мізерний. Мені здається, що ми нарешті мусимо говорити про саме священство, його ситуацію, завдання, труднощі, можливості, його відношення до вищої церковної влади, до своїх вірних, його місце в спільноті тощо. Якщо в цих справах у нас будуть ясні погляди, якщо наша спільнота саме про них усвідомить собі як слід, тоді в неї буде й правильніше ставлення до такої справи, як покликання. Тоді батьки ясніше усвідомлять собі чому вони мали б спрямовували нахил своїх дітей до священослужіння, а самі молоді ясніше усвідомлять собі, що їх очікує і яке властиве поле душпастирської праці відкрите перед ними.
Цікаво тут навести один /або два/ приклади заохочування молоді чи батьків її до справи священичого покликання. З казальниці /амбони/ я чув два такі звихнені-аргументи: 1) В обличчі боротьби частини мирян із священиками на тлі календарного спору один священик заявляє: «Як же наші діти можуть полюбити священиче звання і взагалі вибрати шлях служіння Богові, коли бачать підривання авторитету єпископа і священиків деякими мирянами ?!» 2) Будуючи коштовні парафіяльні будинки для священиків і сестер, священик звертається так до жертвенности парафіян «Якщо наші отці і сестри будуть жити у вигідних та репрезантативних будинках, це заохотить і нашу молодь піти до семінарії вибрати священиче покликання…»
Чому я назвав ці «аргументи» звихненими? А саме тому, що до праці у Винограднику Христа не можна заманювати авторитетами чи популярністю. Найрозумніше було б усвідомити про обов’язки, відповідальність та впоювання саму ідею служіння в молоді без огляду на нагороди. Може саме представлення громади такою, як вона є, більше заохотить молоду людину присвятитися праці серед людей, аніж ілюзорні примани про авторитет і шанування. Шанувати люди будуть того, хто на це заслужить своєю працею і відповідним ставленням до людей. Сьогодні ще сама ряса /чи тут в Америці вже лише «кольоратка»/ нікого не зобов’язує до пошани, як вже не зобов’язує і владичний перстень чи мітра. Пошану викликують: любов до свого стада, відданість і служба йому, велике серце в грудях і корисна праця.
А вже цілком не розумно приманювати молодих людей до священичого стану комфортом і вигодами. Здається нам, що зокрема нинішній молоді це найменше імпонує. Її ще єдино може натхнути до рішення віддатися на службу Богові і народові якась ідея, жива і реальна, ідея знайти своє самовиявлення і самоздійснення, віддаючи себе і своє життя та працю іншим задля Бога і вищих вартостей. Ніякі інші матеріяльні чи практичні аргументи не спонукають молодих людей до справді повного й ідейного самовіддання себе Богові.
Якщо щось може штовхнути молоду людину на шлях священичого покликання, то найбільше приклад праці і життя доброго, відданого та сучасного священика. Провідницькі і суспільні властивості священика імпонують найбільше, бо вони є найвидимійшими. Священик, котрий дає, кожночасно доказ, що він є щасливий і вдоволений із свого знання, що йому дає повне духове вдоволення його щоденна душпастирська праця,є найкращим мобілізуючим чинником щодо покликання.
Таким священиком може бути в однаковій мірі – одружений і неодружений священик. Тут ми приходимо до доволі засадничого питання життя і статуту нашого українського католицького духівництва, питання, що його чогось не порушується чи не добачається. Без того, щоб на цьому місці вичерпніше говорити про це, слід ствердити для повноти цієї статі позицію автора щодо жонатого священства.
Українська Католицька Церква повинна устами своїх ієрархів, зібраних на Синоді виразно заявити: У нашій церкві діє далі засада священства в. жонатому і нежонатому стані. Цього ніхто не зніс, цього наша церква не зреклася і тому всякі тиски, єпархіяльні чи регіональні інструкції декого з наших Владик чи римських чинників не можуть бути зобов’язуючими. Сьогодні, коли вирівнюється й виправляється багато деформацій нашої церковної адміністрації, ми повинні це ясно поставити. Традиції Східньої Церкви і нашої довголітньої церковної історії мають бути пошановані. Ми миряни, а це мають заявити й самі священики, навіть неодружені, бажаємо, щоб свячення в безженному стані було добровільним. Всі кандидати на духовний стан, котрі мають інші освітні та моральні дані стати священиком, проте, бажають здійснювати ці обов’язки як одружені, мали право одержувати тайну рукоположення у всіх єпархіях та екзархатах, як також мали право в них священнослужити. Треба також висловитися проти політики дискрімінації супроти одружених священиків. Деякі Владики приймали їх лише, так би сказати, заднім входом, «від біди», або й ховали таких священиків, мовляв, щоби інші не «згіршувалися». Такий обскурантизм мислення не повинен мати місця в наших рядах. Нашим жонатим отцям священикам та їхнім паніматкам вже не має куди згіршувати римо-католицьких целебсів; вони не згіршуються вже навіть своїми одруженими колегами, навпаки, турбуються у церковної влади, якби за ними визнати право здійснювати хоч допоміжну священичу функцію.
Поряд з цим стоїть у нас відкритою справа діяконату. Цю проблему також належало б спільно розв’язати усім Владикам й запровадити не лише на папері, але і в житті цю нову допоміжну інституцію, щоб людей, охочих до тіснішої співпраці зі священиками й праці в церкві, відповідно підготованих, включити не лише функційно, але й тайною рукоположения в діякони до цього важливого допоміжного священнослужіння. Розроблення спільних вимог для цього ступеня свячень, устійнення модусу поступування, програми та доповнюючої богословсько-душпастирської освіти для кандидатів, узгіднення і спільне планування мало б входити в коло спільних дій єпископату по митрополіях чи територіяльно. Притягнення якихось сто-півтора сотні діяконів до співпраці в найближчі п’ять років поважно б облегшило критичний брак священиків, що дуже буде відчутим в найблищому майбутньому. /Закінчення буде/.
