Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Роля Церкви у відродженні української держави*

Дорогі учасники нашого стрімкого руху в невідоме! Наш корабель навмання пливе за течіями незвіданими. Команда його звична боротись проти вітру, але незвична стратегічно думати, куди плисти. Мусимо мати багато духу і моральної сили.

За рік страшенно помінялись прапори, декорації і гасла. Це дуже радує і викликає евфорію. Але це і дуже насторожує, бо живемо в країні, де споконвічно все обмежувалось зміною декорацій і заміною гасел, де перманентно бушує холодна пожежа евфорії. Навіть при великому внутрішньому опорі нас несе в цьому напрямку. Тому серед гомону голосів самохвальства і самопідбадьорювання народ шукає голосу самооцінки.

Питання «проти кого ти» — вже не звучить.
Питання «за що і за кого ти» — вже райдужно ясне.
А от питання «хто ти і ким повинен стати» — це саме питання на часі.

В бурхливий потік часу потягнулися всі — пробуджені і напівсонні, опозиціонери і вчорашні партійці, піднаглядні і їхні шпики…

Найактивніші беруть в руку нині модний прапор і звичним голосом гукають: «Вперед проти…». Надходить пора демагогів.

Стривожена совість в сум’ятті, бо навіть не те важливо, ким ти позавчора був, а хто є хто! Стає страшно за активність людини, вихованої у безпринципному послуху властям і в цілковитій безвідповідальності за наслідки своїх дій. «Гомо совєтікус» пре гуртом, прагне бути зверху, більше споживати і більше урвати.

Від кого нині урвати, люди добрі? Наш корабель має шанс вціліти лише тоді, коли будемо вкладати в нього найкраще, що маємо. Адже на ньому виявлений і ще не виявлений визріває посів насильства і ненависти. І хочеться заволати за Грабовським:

«Де ви, мислі благородної і братерства сіячі?»

Де ви серед розбурханого і каламутного моря егоїзму, розбрату, ворожнечі — вже не проти партапарату (всі проти), а один проти одного — навіть у межах спільних громад.

Нам нині бракує справжніх лідерів, справжніх священиків, справжніх поетів і вчителів — всім вистачить місця! Але який критерій справжности? Найзагальніший: справжні єднаються навколо високих безкорисних принципів і ставлять честь і обов’язок над усе.

Нині багатьом здається, що вони патріоти. Багатьом здається, що вони віруючі. Багатьом здається, що вони демократи.

Але мірою людини є її Бог. Те, що вона робить, що воліє і що вона сіє щоденно. Коли Соломон захотів дізнатись, котра справжня мати дитини, він запропонував обом розрубати дитину навпіл, і тоді одна зойкнула: «Я віддаю їй!».

Хто віддає своє найдорожче, той справжній.

Відродження українських Церков. Від самого початку це проблема важка і конфліктна, бо і Українська Автокефальна, і Православна, і Українська Католицька не мають нічого, а РПЦ теж утримувана в чорному тілі, нікому не збирається нічого повертати. Отже, кожна матиме ту, що сама забере — зусиллям вірних.

Тут важко було духовенству залишатись на рівні високої проповіді. Почалась боротьба за парафії. Почалось шукання аргументів — не так за себе,як проти іншого. Почались безпардонні взаємні звинувачення, дилетантські екскурси в історію…

Чи повинні ми тут ставити за приклад толерантність між конфесіями на Заході?

Повинні, щоб бідні, забиті пропагандою наші люди знали, що на полі християнської релігії нема місця для ворожнечі, бо нема тяжчої зневаги Бога нашого, як ворогування іменем Його.

Але ми повинні й пам’ятати, що Захід не має руїни, а впорядкований дім, що Захід не повертається до Церкви, а давно має свої традиційні і трохи збуденнілі Церкви.

І ми, і ввесь світ потребує нині, як живої води, високої проповіді, яка навертає нас до джерел, до нашої духовної вітчизни, до нашої суті. І ми, і ввесь західній світ потребує нині навернення до правди і любови, що мають бути основою нашого життя та запорукою нашого оновлення.

Але ми з руїни не можемо відразу піднятись до високої проповіді. Наше духовенство збідніло. В проповідях нема того, що підносить дух, а є тільки те, що розбурхує пристрасті. А на тому рівні ще не починається благодать і мудрість. На тому рівні нема навіть простої розумної доцільности.

Помилки, які мусимо визнати. Великою помилкою нашого духовенства було повернення до середньовічних суперечок.

Перше. То загальновідома істина, що колись вся Україна, зокрема Волинь і Галичина, були православними. Чи значить це, що нам всім знову треба повернутись до православ’я?

Друге. То правда, що довоєнна Галичина була греко-католицькою. Чи значить це, що маємо переступити назад через півстоліття і знову зробити всю Галичину греко-католицькою?

Ні, це неможливо і це не потрібно* Після наших мук і терпінь ми вистраждали істину християнства у великій і малій зонах — ідеал єдности і братерства. Нам треба нині піднятись до того ідеалу і з тієї висоти ми знову перестанемо виділяти конфесійні відмінності.

То правда, що всі наші великі ідеалісти прагнули злуки українських Церков, але маємо в спадщину ту трагічну сторінку, що тільки в ніч перед падінням Константинополя 1453 року в храмі св. Софії спільно правили службу Божу грецький єпископ і латинський кардинал… Маємо те, що маємо: серед широко розлитого моря протестантизму дві дуже близькі українські християнські конфесії, і нині мудрість в тому, щоб вони були взаємно доброзичливими і йшли дорогою висхідною, а там неодмінно на вершині піде на зближення. Але вони мають підштовхнути одна одну на гору, а не тягнути вниз. Може, в наших різних дорогах є провіденційний сенс: може, нам слід випробувати сили на пограниччі католицького і православного світу і торувати спільну дорогу.

Помилку допущено в тому, що, цілком в дусі більшовицького виховання, одні одних стали запідозрювати і відштовхувати — то в імперські обійми Москви, то в обійми Варшави. В обіг пішов арсенал більшовицької пропаганди: напівправда, правдоподібність, чутки, підозри…

Замість високого проповідника виходить демагог, що вгадує людські слабості. То й де до Церкви полізла політика і політиканство. Молитва спорожніла. При словах «Боже, нам єдність подай» забули народне прислів’я: «Бога взивай, а рук прикладай».

Наче пролетів холодний вітер атеїзму під клерикальним покровом, і спільні наші церковні хоругви та спільний національний прапор раптом злиняли і втратили священний ореол. Бо люди зреклися морального максималізму нагірної проповіді і відкинули усі прописи: не бажай ближньому того, що не бажаєш собі; не суди ближнього; помирись з братом перше, ніж переступити поріг храму; не будь подвійним, як той фарисей; вийми колоду з власного ока, а тоді порошину з ока ближнього.

Фактично позитивні християнські емоції поступились місцем емоціям негативним — антихристиянським. А на тому рівні точиться безпросвітня війна всіх проти всіх – на зразок клясової війни — всіма методами.

Учителя знехтували. Бо де це чувано, щоб Митрополит Шептицький звинувачував Церкву українську автокефальну православну?!

Посилаючись на історичні колишні суперечки, назовіть мені серед нинішніх войовників хоч одного, готового йти на смерть за свою істину, за догмати?!

Сьогодні ми дуже надіємось на високе нагадування нашого святішого Патріярха Мстислава, на досвід і мудрість духовного провідника і патріота. І віримо, що дороги назад, в минуле — це не дороги. Не може ж бути, щоб у кінці страшного XX віку християнський світ не об’єднувався навколо своєї Євангелії, а сперечався навколо різнотлумачень.

Хочемо вірити в готовість появи нового генія світла і добра, як Плужник:

Мовчки росте десь новий Тарас.
Серед кривавих піль.

На кривавих полях — брак і великої християнської віри, і справжнього патріотизму. «Фантомний біль Галичини», — як писав Мирослав Маринович.

Моральна позиція Руху хистка. Події розвиваються швидше, ніж ми встигаємо усвідомлювати. Подекуди учасники Руху вже стали біля керма — правити некерованою машиною. Змінено назви вулиць, знесено пам’ятники — що далі? Наступати чи не наступати? Питання споріднене з гамлетівським «бути чи не бути?». Якщо будемо наступати — будемо, якщо ні — будемо тільки здаватись, що ми є. Але мусимо наступати… на себе.

Нині не позаздриш тим депутатам, що прийшли на зміну вчорашній владі бюрократів і сіли на магічні стільці. Чи можемо нині похвалитись, що Рух дав морально інший тип людини? Звідки? Але ми повинні почати рух за вироблення іншого типу людських взаємин.

Чим брали хлопці з УПА, які ставили перед волинським селянином занадто важкі вимоги? Вони, на відміну від більшовицьких, польських, німецьких властей, говорили як син до батька. І батько на все погоджувався з ними — офірними, відданими ідеї, морально сильнішими. Без цих якостей їхня влада нічого б не важила.

Мусимо наступати не так на ідеологічному, як на моральному фронті, бо дискредитація — то найефективніший спосіб боротьби проти нової ідеї.

Нині не питають, чи ти проти, а питають, хто ти, що робиш, що сієш навколо себе — стоїть питання про відповідальність як міру людини. Про зважливість слів, про безкорисність дій, про правдивість; навіть якщо ця правда тобі невигідна (на кожному кроці ми уникаємо невигідного).

Чи може людина з правдою вистояти на висоті — проти вітру…

В релігійній боротьбі Рух на Сході слабкий, на Заході — однобічний. Він не піднявся до християнської і національної висоти, щоб стати над конфесіями і щоб мати авторитет і серед католиків, і серед православних. «Нова влада ніц не робить, тільки православних гнобить», — скаржаться православні. Вони не відчули тепла й доброти нової влади — і це часто штовхає їх в опозицію, в обійми старої. Стара влада з дорогою душею приймає всіх, аби проти Руху і проти католиків.

В Києві православні й католики з Галичини — це наші завжди бажані брати, які допомагають нам творити свято. Дома це важко хворий поділений організм.

Місія Руху — бути моральним і правовим арбітром. Для того треба, щоб Рух усюди спирався на мудру людину, а не на вчорашнього активіста і атеїста, який схопився зараз за патріотичний прапор. Щоб дати підтримку місцевим організаціям Руху, ми звернулись через «Літературну Україну» за 12 липня до християн-українців різного віровизнання із закликом піднятися до спільного національного обов’язку…

Прочитали. Але де, в яких організаціях Руху це Звернення обговорювалось і виносилось рішення? Адже під ним стоять, крім мого, підписи Івана Драча, Левка Лук’яненка, Михайла Гориня та інших депутатів Верховної Ради обох конфесій.

Дехто із знайомих співчутливо усміхався… Але ж, люди добрі, — я пропоную лише азбучні істини моралі! Мені згадується хлопчик, який плакав і не хотів прийняти правил шахової гри, щоб не програти… Мені згадується випадок, коли Плеханов в одному з гарячих районів Кавказу, де переслідувано курдів, пояснював істини соціялізму; солідарність між робітниками різних народностей, спільні цілі, спільна боротьба і т.д.

«Ви згідні?», — запитав він.

«Ми зрозуміли, ми згідні».

«Як ви зрозуміли?», — запитав він.

«Я — человек, ты — человек, пойдем вместе бить курда!»

Це є діягностична формула хвороби.

На Покрову мене запросили на молебен і освячення могили стрільців УПА на батьківщину Франка (с. Сторона) — там полягло 19, переважно волиняни. Після молебня виступили аж три отці з прицільною пропагандою проти Української Автокефальної Православної Церкви, якої просто нема… бо єдина вірна — католицька. Це були такі вироблені пропагандистські піруети, такий тиск, що коли я сказав: «Належу до Української Автокефальної Православної Церкви», — це прозвучало як бомба, і отці зникли. Я нагадав, що в цій могилі лежать хлопці, яких благословляв український православний священик. Що нині, на Покрову, ми святкуємо роковини УПА, яку теж благословляв священик УАПЦ. То будьмо ж гідні їхньої офіри, їхньої віри в нащадків,їхньої пам’яти…

«Вам можна», — сказали мої приятелі і запропонували надрукувати виступ в дрогобицькій газеті.

Виявляється, їм не можна. Не можна ставати під колеса маховика, який свище по-старому, по-більшовицькому.

В Самборі я бачив, як православні пікетували владу — з сліпою люттю загнаних у глухий кут. Здавалось, вони були кимось підбурені, говорили з чужого голосу. Це страшна юрба, але десь в основі її настрою лежить біль і кривда.

І тут має піднятись над усім добра благословляюча рука, зняти з очей малих цих полуду «єдино правильних Церков» і відкрити їм образ єдиного Бога, який всім благовістить: «Мир вам». І тоді вони погодяться правити службу Божу почергово в одному храмі.

Церкви є великою силою, мабуть, єдиною, що може з’єднати народ. Але тій Церкві потрібна глибока віра і мудрість.

Митрополит Шептицький завжди давав православним свої храми для богослужіння, і він, напевне, не допустив би ворогування на порозі Храму Божого, не допустив би безпардонної боротьби за повернення «всього церковного майна» та «рішучих» методів, що травмують душу і оскверняють святиню.

Не допустив би не так висотою авторитету, як глибиною віри. Церква є великою силою, і саме вона має повернути народу моральні аксіоми і ті християнські цінності, що будують святиню в серці.

Мусимо виграти битву з собою, піднятись морально і повернутись лицем до Бога, щоб стати на рівні своєї молитви.

В житті перемагає морально сильніший, хто має за душею Абсолюти.

Тож будемо досконалими! Декорації і навіть влада змінюються, а на часу залишаються постійнодіючі.

Від Редакції:

Ми згідні з першим твердженням Автора, де він пише не можна , щоб всю Галичину зробити греко-католицьку, але не погоджуємось з другим твердженням «і це не потрібно». До цього повернемо у наступному числі.

* Ця доповідь була виголошена на Других Всенародніх зборах Народнього Руху України, що і відбувся у Києві 25-28 жовтня 1990 р.

Поділитися: