Промовляючи 7.ІV.1943 р. на могилі Маркіяна Шашкевича з нагоди сотих роковин з дня його смерти, архиєпископ, пізніше довголітній в’язень радянських тюрем і лягерів, потім кардинал і глава УКЦеркви — Йосиф Сліпий почав свою промову так: «Початок епохальних подій, їх постання і зв’язок пересуваються непомітно для людського ока. Закриті вони все серпанком таємничости, і лише тоді усвідомлює собі їх загал, коли стануть уже проявлятися назовні і видніти у своїх далекосяжних наслідках». Ці слова можна віднести до всієї Греко-католицької Церкви, вихованцем і світлим представником якої був отець Маркіян Шашкевич. Українська Церква від часів упадку Київської держави аж до упадку Царгороду під напором турків-сельджуків 1453 р. почала поступово занепадати, втративши приплив животворних духовних сил з Візантії, яка перестала існувати. Внаслідок того, що зовсім висохло джерело культури східнього християнства, носієм якої була тоді Церква, український нарід попадає в темноту.
Поява на Україні в 1566 р. сильного, здисциплінованого і високоосвіченого ордену єзуїтів, що енерґічно поборював германську реформацію, яка загрожувала також повній латинізації української шляхти, яка за браком своїх, поступала на навчання у високого освітнього рівня єзуїтські колегії. І це зрозуміло, бо законсервована церковна культура бездержавних русинів була дуже слабою зброєю в боротьбі з противником. Окремі патріоти, що мали відповідні матеріяльні засоби і вагу в Польсько-Литовській державі, шукали способів піднесення культурного рівня свого народу і в першу чергу Церкви. В той час дістатись до джерел гуманістичної культури в обхід польських освітніх закладів можна було тільки за умови налагодження безпосередніх і сталих контактів з джерелом тої культури — Римом. Вибір було зроблено. Тим більше, що церковне поєднання з Римом давало надію на заборону папи перетягати на латинський обряд і польонізувати українську молодь через єзуїтські колегії. Маючи великий історичний досвід і безліч прикладів методичного нищення української духовости польськими католицькими місіями, в багатьох провідників народу, що в основному були людьми духовного сану, виникали сумніви, чи перехід під зверхність римського папи принесе порятунок рідній Церкві. Така непевність породила гостру полеміку між одними і другими. Поява на церковному горизонті Східньої Европи Московського патріярхату в 1589 р. приспішила процеси внутріцерковного бродіння на Україні. Серед таких обставин постала в 1596 р. Берестейська унія, з якої починається період збереження і примноження української церковної, а точніше сказати — духовно-національної традиції.
Після політичного Переяслава українське православ’я починає втрачати свою самостійність і самобутність аж до повної анексії Київської Митрополії Московським патріярхатом в 1686 р. З цього моменту Київ перестає бути осередком української духовної традиції, позаяк йому накинено російський духовний провід, що веде до повної русифікації, включно з забороною української вимови богослужбових текстів. Натомість та частина української Церкви, що постала на Берестейських статутах, витримавши на протязі ХУІІ ст. сильний натиск як з польської, так і з московської сторони після Замойського синоду, стає одиноким речником і опорою української національної ідентичности.
В кінці ХVІІІ і в першій половині XIX ст., особливо під час «весни народів», українский греко-католицизм, можна сказати, стає ідеологічною базою до національного пробудження і самоусвідомлення, яке вже в другій половині XIX ст. переходить у фазу організованого національно-визвольного руху. Втративши в попередніх століттях свою провідну верству на користь сусідніх панівних народів, наш панщизняний селянин на політичному і духовному полі залишився зі своїм греко-католицьким священиком. Це власне на сільських «плебаніях» (приходствах) в згаданих часах витворювалися інтелектуальні середовища, в яких зароджувалась і дозрівала українська інтелектуальна еліта. Свій дебют на політичну зрілість, як провідна верства свого народу, вона успішно зіграла в 1848 p., маючи за приклад Маркіяна Шашкевича і визначаючи його як свого ідеолога.
Львівський дослідник історії релігії Іван Паславський каже, що галицька інтелігенція була плоттю від плоті греко-католицького духовенства і являла собою немов би зворотню сторону Греко-католицької Церкви. Не дивно, отже, що ця власне інтелігенція активно взялася до праці над пробудженням з політичної дрімоти свого народу. Серед тих будителів на початку XIX ст. першими були учасники перемишльського літературно-освітнього гуртка греко-католицькі священики: Йосиф Лозинський, Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Йосиф Левицький та інші на чолі зі своїм єпископом-інтелектуалом Іваном Снігурським. Греко-католицькими священиками, як відомо, були також члени «Руської трійці» — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. А на Закарпатті Олександер Духнович та Олександер Павлович. Чи багато маємо подібних прикладів на сході України?
Виникнення в другій половині XIX ст. багатьох світських організацій та інституцій, таких, наприклад, як «Просвіта», «Руська матиця», «Руська бесіда», різні видавництва, «Захоронки» (дитячі садки), самодопомогові кредитні організації, приватні освітні заклади та бурси, музеї, книгарні та ін. завдячуємо виключно Греко-католицькій Церкві в особі священиків і світської інтелігенції, що виводилася з священичих родів.
Поява на Митрополичому престолі Греко-католицької Церкви графа Андрея Шептицького стала епохальною подією в житті не тільки галицької, але всеукраїнської культури. Це загальновідома сторінка нашої національної культури і не потребує тут переконливих доведень.
Його наступник, високоосвічений теолог та інтелектуал, як тільки опинився на Заході після 18-літнього «паломництва» по російських тюрмах, взявши за девіз «наука збирає в розсіянні сущих», збудував у Римі Український Католицький Університет, придбав для України прекрасні забудови «Студіону» над озером Альбано в Кастельгандольфо недалеко від літної папської резиденції, заснував музей, збудував ансамбль Св. Софії, заснував видавництва, в яких видавалися книжки, про які на Україні мови не могло бути, і багато-багато зробив такого для нашої національної культури, що в нормальних умовах на такий доробок мусіли б працювати 2-3 покоління.
Цей перелік культурного доробку Української Католицької Церкви там, де вона нормально функціонувала — на Заході Европи, в Америці та Канаді, Арґентіні, Бразілії та Австралії є такий великий і блискучий, що наповнює гордістю кожного українця, незалежно від своїх світоглядних переконань, який має можливість запізнатися зі всім «девізом».
Там цей доробок є нашою національною гордістю і об’єктом заздрости інших народів. Можна тільки дивуватися, що східня Україна і зокрема Київ, звідки в кінці ХVІ ст. розпочався наш похід на Захід через Унію з Римом, так тепер ворожо ставиться до свого дітища. Аджеж саме там зародилась і там реалізувалась ідея Унії. На Західню Україну, а конкретно до Львова і Перемишля, вона прийшла аж у кінці ХVІІ ст., а то й на початку ХVІІІ ст. Видно, добре працювала Московська православно-царе та більшовицькославна пропаганда, аби вщепити в українські серця таку велетенську порцію сліпої ненависти до всього, що є з духа українське і ясно виражає його національну відрубність. Останні події біля Кирилівської церкви та на Львівській площі в Києві глибоко переконують нас у тому.
Іван Гречко
м. Львів
