Роля України в недавній cовєто-ватиканській дипломатії

(Продовження)

Другий період ватикансько-московських відносин: від 1962 р. по сьогодні

На передодні Другого Ватиканського Собору престиж Ватикану був єдиним найважливішим питанням для організаторів цього Собору. В контексті екуменізму та спроб зі сторони Ватикану нав’язати контакт з православним світом було б ніяково, коли б Собор розпочав свої наради без православних спостерігачів. Тим часом, Москва зі свого боку була глибоко стурбована, щоб запобігти будь яким намаганням Собору осудити комунізм. Зустріч у Москві, під час якої розглядалося питання чи російські спостерігачі повинні бути відправлені на Другий Ватиканський Собор, була корисною як для Москви так і для Ватикану. Москва післала своїх спостерігачів на Другий Ватиканський Собор. Також, кільком достойникам латинського обряду з соціалістичних країн Східньої Европи було дозволено брати участь у Соборі. Серед них монсіньйор Юліян Вайводс із Совєтської Латвії одержав єпископське свячення і був найменований Апостольським Адміністратором латвійської дієцезії в Лєпаясі. Десятого лютого 1963-го року, в Совєтському Союзі звільнено з ув’язнення Митрополита Йосифа Сліпого тільки на те, щоб ув’язнити його у Ватикані. Сьомого березня 1963-го року Олексій АДЖУБЕЙ відвідав папу Івана XXIII. Тим часом, при кількох нагодах, російські церковні достойники підкреслили, що їх присутність на Другому Ватиканському Соборі залежить від того, чи Собор промовчить питання комунізму, — умова, без якої не буде їх на Соборі. Єзуїт П’ЄР ЖОРЖ ДЕЖЕЙФ так висловився про Третю Все-Православну Конференцію, яка відбулася в днях від 1-го до 15-го листопада 1964 р. на острові Родос: «Російська Церква виявила, що неможливим є говорити про діялог з Римською Церквою перед закінченням Собору… бо згідно з загальною громадською думкою, засудження атеїзму однозгідне з засудженням комунізму, і тим самим воно згідне з осудженням совєтського режиму.»

Другий період московсько-ватиканських відносин позначився дедалі частішими візитами і розмовами між представниками цих двох центрів — незважаючи на те, що в Совєтському Союзі посилився дисидентський рух і також політика придушення його з сторони уряду. Що більше, в той сам час бачимо ряд неймовірних недоглядів й промовчувань цієї справи. Тим часом, вірні, православні й католики, надсилали численну кількість петицій до Ватикану. Великопостне Посланіє Олександра Солженіцина Патріярхові ПІМЕНУ 1972-го року це тільки один недавній документ з ряду численних визначних документів в цій справі. Навіть молодь заявляла протест і в розпуці допускалась до самоспалення, як наприклад в 1969 році в Україні і цього ж року в Литві. Тим часом, Папа Павло VI принимав Андрея Ґромика і Миколу Підгорного, після чого він зробив кілька коротких провіщих заяв, які опісля його помічники були змушені вияснювати. Наприклад, з нагоди відвідин Ґромика Папа заявив, що поверховно мовляв до релігії ставляться спокійно і з повагою, одначе дійсність зовсім інакша, бо, за його словами «в багатьох країнах пригнічуючі закони, в інших країнах цивільне протицерковне наставлення — чи коли хочете так званий мирний атеїзм — проявляється радикальним мисленням і традиціями — і все це намагається здушити християнський спосіб думання й установи проникнуті ним.» Опісля уповноважені представники Папи вияснювали, що Папа натякав на перепони свободи релігії в соціялістичних країнах і на протицерковні течії, , які проявляються серед міського суспільства Заходу.

Минулого року, від 24-го лютого до 1-го березня, заступник Секретаря Ради в Питанні Громадських Справ Католицької Церкви АҐОСТІНО КАСАРОЛІ відбув відвідини у Москві для того, щоб передати прихильну заяву Папському Престолу щодо договору з Совєтським Союзом в справі нерозповсюдження атомної зброї. Він описав свою зустріч з представниками совєтського уряду як «продовження заздалегідь розпочатого діялогу, метою якого є започатковання можливої співпраці і паралельної чи одностійної акції в користь світового миру.» Ватиканський повноважений представник використав своє шестиденне перебування у Москві також для того, щоб відвідати предсідника Ради в справах Релігійної Діяльности ВОЛОДИМИРА А. КУРОЄДОВА і його заступника ПЕТРА В. МАКАРЦЕВА для того, щоб розглянути з ними обставини серед яких живуть римокатолики в Совєтському Союзі. Їх розмова, як опісля повідомив архиєпископ, не входила в деталі. Одначе, за його словами, вона була «позитивною, бо щира атмосфера серед якої відбувалася ця розмова дала — якщо не помиляюся — надію на можливе продовження діялогу в майбутньому.» Монсіньйор КАСАРОЛІ надав важливе значення своїм екуменічним контактам з чільними представниками Російської Православної Церкви включно з московським Патріярхом ОЛЕКСІЄМ. Монсіньйор КАСАРОЛІ пояснює це так: «Ці контакти не набирали офіційного характеру, бо Папський престіл доручає екуменічну діяльність спеціяльній секції, так званому Римському Секретаріятові для Поширення Християнської єдности, що її очолює Кардинал ЯН ВІЛЛЄБРАНДС, який кілька разів відбував подорожі до Москви і Совєтського Союзу. Одначе, я можу ствердити — пише Монсіньйор КАСАРОЛІ — що атмосфера серед якої відбувалися ці зустрічі не могла б бути кращою. Звичайно, це ще не достатньо для того щоб розв’язувати проблеми, одначе в мені з’ясувалось поняття про можливу користь яку принесло б розглянення проблем, які ділять дві Церкви, в братній атмосфері та з обопільною й в дійсності щирою пошаною.»

Звичайно, події, які ми описали, не трапляються от так собі. Вони вимагають обережного підготування. І тому нема сумніву, що Секретаріят для Поширення Християнської Єдности відіграє важливішу ролю в питаннях Української Католицької Церкви ніж Святіша Конґреґація Східніх Церков. Саме Секретаріят є тим тілом, яке містить в собі так званих «російських знавців» котрі доставляють Папі і його міністрові закордонних справ інформації про настрій у Москві. Саме це тіло видвигнуло думку, що створення Українського Католицького Патріярхату «не є доцільним під цю пору.» Святіша Конґреґація для Східніх Церков базує своє проти-патріярхальне становище на арґументі «територіяльности.» Цей арґумент є звичайною слабкою спробою затушувати юридичною термінологією справжню причину спротиву визнати патріярхальний устрій Київо-Галицької Митрополії. В порозумінні і з підтримкою визначних представників Русікум так звані «совєтські знавці» Секретаріяту для поширення Християнської Єдности продовжують розповсюджувати арґумент, що це тепер «несвоєчасно.» Одначе те, що вони називають несвоєчасним є прямо «Політично недоцільним» з їхньої точки зору.

Близький зв’язок між Секретаріятом і представниками РУСІКУМ, як також брак довіря до представників Конґреґації для Східніх Церков, виявились під час зібрання колишніх вихованців РУСІКУМУ два роки тому, коли настоятелі Колегії відкрито підтримували пропозицію, щоб юрисдикцію Східньої Конґреґації для Східніх Церков над Російською Колегією перебрав Секретаріят для Поширення Християнської Єдности. Не важко утотожнити причини, які дали поштовх їхній пропозиції:

  1. Папська Російська Колегія втішалася посиленими приязними відносинами з московською й ленінградською теологічними академіями.
  2. Впродовж багатьох років православні власті висловлювали своє незадоволення що до відносин з Східньою Конґреґацією.

Тепер нам стає ясно, чому ні один представник цієї Конґреґації будь коли не подорожував до Совєтського Союзу. Також стає ясно, чому в Святій Літургії, яку відправляють в Церкві Русікум пропущено молитву «за довго-страдальних російських упокоєних.» Далі, нам також стає ясно, чому під час цього жовтневого з’їзду не була прийнята пропозиція включити до протоколу висловлення стурбованости багатьох колишніх вихованців Русікуму в справі переслідування католицьких і православних вірних в Совєтському Союзі.

Наставлення Секретаріяту для Поширення Християнської Єдности і наставлення Російської Колегії найкраще підсумовує красномовне мовчання Кардинала ВІЛЛЄБРАНДСА, коли в 1971 році у Москві в його присутності схвалено ганебну заяву. Як представник Святішого Отця на урочистостях з нагоди підвищення ПІМЕНА до патріярхального престолу, Кардинал ВІЛЛЄБРАНДС промовчав, коли патріярх заявив, що «Уніяти, які були змушені прийняти Унію з Римом внаслідок Берестейської Унії 1596 року, раділи повернутися до Православної Церкви в 1946 році.» Кардинал не заявив протесту в справі цього твердження ПІМЕНА навіть коли він повернувся до Ватикану. На підставі слів ректора Російської Колегії єзуїта П’ЄРА ПАВЛА МЕЙЛІЮ, можна прийти до висновку щодо причин цього промовчання. За його словами: «Українці-католики не повинні сподіватися, що Папський Престіл буде рискувати неприємності задля піднесення питання існування Української Католицької Церкви в Совєтському Союзі тоді, коли існує можливість діялогу з російською Православною Церквою.»

(переклад — Люба С. Ковалишин де Медіна)

(Закінчення буде) 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту