Роля України в недавній совєто-ватиканській дипломатії

(Закінчення)

Таке наставлення ясно й недвозначно вказує на «політичний екуменізм» який немає нічого спільного з правдивим екуменізмом. Заява отця МЕЙЛІЮ цікава й подібна до заяви, яку виголосив Архиєпископ Олексій Родіґерс з Талліну з нагоди двадцятих роковин ліквідації Української Католицької Церкви в Совєтському Союзі:

«Під цю пору, якщо триватимуть умови, розвивається підготовка до можливого діялогу між Російською Православною Церквою і Римською Церквою. Тому саме ми мусимо застановитися над тим, який буде настрій і зміст цього майбутнього діялогу. У світлі цих зусиль, возєднання галицьких Уніятів з їхньою матірною Церквою набирає дедалі більшої ваги і заставляє нас до співпраці для завершення християнської єдности і в боротьбі за мир.»

Ясно, що винищення католицьких осередків Східнього Обряду є умовою, без якої не може відбутися діялог між Ватиканом і Москвою. Під час відвідин в Римі Митрополит НІКОДИМ обурено зауважив, що «Демонстрації, такі як посвячення церкви Святої Софії в Римі 27-го і 28-го вересня 1970 року, супротивляться екуменізмові.» Очевидно, він вважає, що українці католики повинні зникнути не тільки в Совєтському Союзі, але й поза його межами. Що більше, це винищення мало б бути здійснене ватиканськими властями!

В той же час, коли Москва очікує співпраці з Ватиканом, Російський Патріярхат проводить кампанію винищення героїчних залишків Української Католицької Церкви. В 1968 році Митрополит ФІЛАРЕТ ДЕНИСЕНКО наказав своїм священикам стежити за українськими католицькими священиками і робити на них доноси. Він обіцяв, що звернеться до Комуністичної Партії й її Першого Секретаря Петра Шелеста за поміччю в цій кампанії викоріняти «всю уніятську діяльність». Єпископ ВАСИЛЬ ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ став однією із жертв цього періоду кампанії.

Трагічним видовищем є бути свідком того як священики, єпископи й кардинали Ватиканські «спеціялісти» в справах Росії — допомагають переслідувачам і катам Української Католицької Церкви. (Якщо мої слова видаються вам надто гострими, то треба тільки нагадати, що МИТРОПОЛИТ ФІЛАРЕТ, якого опісля засекречено принимали в Колегії Русікум, виразно підтримував арешти українських священиків і вірних та віддання їх в руки політичних катів для того, щоб викорінити уніятську віру.) Саме на підставі інформації від таких людей (себто ватиканських «спеціялістів») Папа Павло VI публічно вихвалив чільних начальників Московського Патріярхату. Ці римські «periti» (майстри) вихвалюють Церкву, яка на погляд А. ЛЕВІТІНА-КРАСНОВА «поважно хвора» і в якій Рада в Справах Релігійної Діяльности засекречено іменує священиків і єпископів, та блюзнірських священиків включно За словами ОЛЕКСАНДРА СОЛЖЕНІЦИНА, цією Церквою по диктаторськи правлять атеїсти.

Беручи до уваги ці факти, якими іронічними й глухими видаються слова Папи Павла: «Ми не можемо і не повинні думати про встановлення щирої унії шляхом, який був би шкідливий для Католицьких Східніх Церков.» Знову ж 7-го листопада 1971 року, у листі до обраного Патріярха ЙОСИФА СЛІПОГО, він ніби погоджується з своїми «експертами» в тому, що, мовляв, ціле населення Совєтського Союзу, а спеціяльно населення України, є проти існування Української Католицької Церкви.

Ми рішуче відкидаємо цю аналізу совєтської й української дійсности, яка відображена у вище зацитованому папському документі, і яку пропагують «експерти» Секретаріяту для Поширення Християнської Єдности і Російська Колегія. Ми не погоджуємось з тим, щоб Комуністична Партія й совєтський уряд були речниками совєтського населення. Це неправда, що віруючі православні росіяни й українці разом з Московським Патріярхатом підлабузнюються властям атеїстичного режиму.

Рух в обороні цивільних прав людини як також дисидентський рух в обороні релігійної свободи в Совєтському Союзі постачають нам численну кількість документів, які змальовують нам зовсім інакшу картину, що йде в розріз з тим, що розповсюджують ватикансько-совєтські «експерти.» Дозвольте мені вибрати один із численних цих документів з СССР, а саме лист АНАТОЛІЯ ЛЄВІТІНА-КРАСНОВА. Я вибрав саме цей документ тому, що:

  1. Цим листом автор звертається до Папи Павла.
  2. Автор не українець, а росіянин.
  3. Автор безпосередньо дає відповідь одному із ватиканських «експертів» отцеві ХРИСТОФОРОВІ ДЮМОН (ОР).
  4. Лист рішуче й безперечно заспокоює ще одну заклопотаність ватиканських «експертів» а саме, що створення Українського Патріярхату правдоподібно принесло б ще більше страждання українцям-католикам в СССР.

Автор — добре відомий віруючий росіянин — православний і член дисидентського руху в обороні свободи релігії — пише Папі що він не має наміру стати католиком. Одначе тому, що він не бажає бачити знищення Російської Православної Церкви, він молиться за її навернення. Він не хоче, щоб його вважали заступником церковного розколу, як це зображають його деякі поза Совєтським Союзом. Навпаки, він відкидає свої помилки 1920-их років, коли він став членом розкольницького революційного угруповання, і став дияконом в цьому ж «модерністичному русі» російського православія.

Серед іншого отець ДЮМОН скритикував КРАСНОВА за його жорстокі нападки на сучасних чільних представників Московського Патріярхату. Отож, ЛЄВІТІН-КРАСНОВ пише:

«На мою адресу слалось богато докорів, тому, що мої статті знані за їх різкий тон. Отож, отримав я статтю отця ДЮМОН, в якій він, хоча признає мені рацію щодо поданих мною фактів, однак, висловлює незадоволення: мовляв моя мова супроти ієрархії непристойна…. Ну, що ж мені на це відповісти? Що всі ці високоповажані особи зовсім нічого не знають про обставини в Росії. В Росії ніколи не був прийнятий дипломатичний спосіб переговорів…. це ж не моя провина, що члени ієрархії дають підставу на найгострішу їх критику. Нехай не дають нам підставу на критику, то ми не критикуватимемо їх. Коли йдеться про чемність, повагу та пошану до зовнішніх форм, то все це тільки тоді доцільне, коли воно щире. Зманерованість зовсім не підходить послідовникам Того, який сказав: «Нехай ваша відповідь буде пряма: так, так, ні, ні; бо зайві слова походять від диявола.»

Тим часом, розглядаючи стан православія сьогодні, спеціяльно у його відношені до молоді, ЛЄВІТІН-КРАСНОВ пише, що він тепер більш толерантний ніж він був перед тим. Тепер, за його словами, він навіть обороняє права атеїстів, бо не можна з гори накладати на когось обов’язок бути віруючим чи атеїстом! Знову ж переживання, які разом терплять всі, навчили православних християн толерантности супроти інших віровизнань. «Впродовж багатьох років, — пише КРАСНОВ папі — православні християни й сектанти разом терпіли в берійських поправчотрудових таборах, разом спали на тих же самих ліжках, разом їли невольницьку юшку з тих же самих бляшаних мисок — отож під цю пору православні й сектанти не конкурують між собою…»

Далі він пише:

«Несправедливе і насильницьке знищення Уніятської Церкви в роках після війни, тільки на короткий час загострило відносини між католицизмом і православієм. Під сучасну пору можна зауважити, що православну молодь приваблює Католицька Церква. Вони особливо приваблені вселенними подвигами Католицької Церкви. А серед віруючих росіян приємна особистість Івана XXIII викликає пошану.»

У світлі сучасної ситуації, яка зараз панує в Совєтському Союзі, тепер тим більше потрібно підсилити Українську Католицьку Церкву. Створення Українського Католицького Патріярхату не образить чутливість сучасних росіян — будь вони православні чи ні. Одначе воно може образити тільки тих, в яких закорінена ментальність царської Росії — будь вони православні чи комуністи. Дозвольте мені вам дати приклад тієї царської ментальности, про яку я згадав. Єзуїт отець МИКОЛА БОК, колишній секретар Російської Імператорської Місії при папському дворі, писав у своїх споминах, що Ватикан був стурбований коли після його звільнення після Жовтневої Революції Митрополит Андрей Шептицький не повернувся до Галичини, але залишився в Росії, щоб там організувати Російську Католицьку Церкву. «Ватикан — пише отець Бок — побоювався, що католицизм, який він (митрополит Шептицький) пропагував, міг би бути вороже наставлений до Росії. Тому Ватикан настоював на тому, щоб Шептицький повернувся до своєї єпархії; і Ватикан заспокоївся коли він повернувся до Львова.»

Я не певний чи це були побоювання Ватикану чи побоювання секретаря Російської Імператорської Місії. Це зовсім неправда, що Митрополит Шептицький хотів заснувати католицизм вороже наставлений до Росії. На це вказує факт, що він назначив Екзархом Росії росіянина по національності і крові отця ЛЕОНІДА ФЙОДОРОВА. Єзуїт отець ПАВЛО МЕЙЛІЮ, який зовсім не є прихильний до українців католиків, вважає саме це назначення ФЙОДОРОВА дуже цінним і визначним вчинком митрополита Андрея. Треба згадати, що це назначення не було вчинком диктованим «політичною доцільністю», а був це вчинок, який відзеркалює постійний спосіб мислення святого митрополита. Навіть раніше, в 1908 році, митрополит Андрей назначив російського католицького священика отця ОЛЕКСІЯ ЗЕРХАНІНОВА на пост вікарія в Петербурзі.

Ментальність, яку нам представляє покійний отець БОК, на жаль далі панує серед так званих російських «експертів» у Ватикані. Тепер, коли завдяки ще одному з «делікатних маневрів» зі сторони ватиканських дипломатів, Первоієрарх Сліпий не живе серед своїх вірних, ватиканські і дипломати можуть легше віддихнути.

Питання в тому, чи Ватикан не допускається великої кривди в своїй «Остполітік». Чи Конгрегація і Секретаріят можуть бути зовсім байдужі до плачу пригноблених? Якщо в Стокгольмі дорадниками були б такі «експерти», то ні Пастернак ані Солженіцин не були б нагороджені Нобелівською Премією.

З повторних доказів бачимо, що екуменізм побудований на дипломатичних відносинах без участи і ради населення є приречений на невдачу. Фльорентійський Собор це тільки один із більш трагічних прикладів такої політики на вершинах. Для нашої користи ми повинні призадуматись над заявою ЛЄВІТІНА-КРАСНОВА: «Не можна накладати з гори обов’язки релігійности чи атеїзму.» Тому то ми зовсім згідні з пересторогою, яку вивішено біля катедрального храму Непорочного Зачаття у Філядельфії під час невдалих відвідин Кардинала де ФЮРСТЕНБЕРГА: «ДІЯЛОГ МІЖ ВАТИКАНОМ І МОСКВОЮ ДОВЕДЕ ДО КАТАСТРОФИ.»

(переклад — Люба С. Ковалишин де Медіна) 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту