Роля України в недавній совєто-ватиканській дипломатії

Друкуємо четверту доповідь, автора о. О. Фльоріді,
виголошену на семінарії в Нью-Йорку, в червні 1972 року.

В світлі Другого Ватиканського Собору дедалі більше католиків уважають, що сучасна дипломатія Ватикану розбігається з навчанням Отців Собору, і що більше, вона шкодить розвиткові Церкви. Дипломати Ватикану являються що раз більше символами таємної змови з «могутніми цього світу» і познаками нечутливости супроти покірних і покривджених — і саме це затьмарює правдиве обличчя і дійсний характер Церкви-Мандрівниці на землі. Безумовно, Папа сприйняв критику щодо існування нео-темпоралізму і тріумфалізму і скасував орден Папських Жандармів. Одначе, беручи до уваги дальше існування впливових нунціїв і делегацій Апостольського Престола, цей поверховний жест Папи можна порівняти з розпорядженням одного з його попередників в справі скорочення розкішних кардинальських шлейфів. І тому слушно, цей жест сприйнято з скептицизмом, на який він заслужив. Ні одне ні друге розпорядження не змогло переконати нікого в тому, що Римська Церква це братство, яке стурбоване долею бідних і яке стоїть оподалік від політичної заплутанності.

Рік тому, в наслідок безпереривної критики і посилених нападів на корпус закордонної служби папського престола, заступник Міністра Закордонних Справ Ватикану Архиєпископ Джіованні Бенеллі обгрунтував дипломатичні заходи Ватикану в своєму публічному виступі. Він наполягав на тому, що не тільки догматична конституція Lumen Gentium містить в собі вчення Другого Ватиканського Собору в справах Церкви але, що доктрини в цій справі рівнож знаходяться в пасторальній конституції Gaudium et Spes яка видвигає служіння людству як важливіший обов’язок Церкви.

Нашою метою не є розглядати ширше питання правильности ватиканської дипломатії. Ми радше розглянено напрями цієї дипломатії впродовж недавніх десятиліть супроти Совєтського Союзу, як такого, і зокрема супроти України. Не може бути тут мови про «дипломатичні відносини», бо в юридичному зрозумінні вони не існують. Одначе, відбулися зустрічі чільних представників обидвох урядів, і на цій підставі можна зовсім добре провести корисну аналізу діяльности Міністерства Закордонних Справ Ватикану, Міністерства Закордонних Справ Совєтського Союзу і підлеглої йому Ради в Справах Релігійної Діяльности. Щобільше, з того часу коли покійний Патріярх Олексій післав спостерігачів на відкриття Другого Ватиканського Собору, відносини між римською Церквою і московським Патріярхатом значно посилились. Можна припускати, що такі зустрічі і відносини, будь-то в справах політичного характеру чи в справах церковних установ, не відбуваються без настанови владних урядових центрів.

Відносини між Москвою і Римом після другої світової війни можна поділити на два періоди, а саме, від закінчення війни до відкриття Другого Ватиканського Собору, та з цього часу до тепер.

Перший період совєто-ватиканських відносин — 1945-1962 рр

Безвірні офіційні агенції совєтського уряду і московський Патріярхат позначили перший період згаданих відносин шаленими нападами на католицизм, внаслідок чого Рим зареагував рівносильно проти комунізму. Тим часом, за безпосередньою й особистою допомогою Патріярха Олексія, совєтський уряд завершив ліквідацію Української Католицької Церкви. Ця ліквідація встановила приклад, який опісля наслідували уряди інших соціялістичних країн Східньої Европи.

Після арештів всіх українських католицьких єпископів на передодні так званого Львівського Синоду (1946), Папа Пій XII в своїй енцикліці Orientales Omnes (23-го грудня, 1946), яку видано з нагоди триста п’ятдесятої річниці Берестейської Унії, згадав всі історичні моменти мучеництва України почавши від Св. Йосафата. Він використовував кожну можливу нагоду для того, щоб заявити свій протест в справі руйнування Української Католицької Церкви і для того, щоб просити молитов за її вірних. Наприклад, він зробив це під час авдієнції з студентом Української Колегії Святого Йосафата в Римі, в енцикліці Orientales Ecclesies (15-го грудня, 1952 р.), як також в Апостольському Листі Novimus vos до українських єрархів (20-го січня, 1956 р.).

Тим часом, 24-го грудня 1954 року, Папа Пій XII звернув свою увагу на політику мирного співіснування започатковану совєтським урядом і московським Патріярхатом, і заявив, що пропаганда мирного співіснування з боку тих, які заперечують будь яку віру в Бога «є завжди підозрілою.» В 1957-ому році він перестеріг всіх католиків, приманених небезпечними «діялогами» і «відкритими дверми», що мовляв, «Христовій Церкві й не сниться здавати свої позиції без боротьби з своїм приреченим ворогом безбожницьким комунізмом. За допомогою Христової зброї ця боротьба триватиме до кінця.»

Тим часом, в своїх урочистих церковних заявах (1948 р.) і на міжнародніх зібраннях (1960-1961 р.), московський Патріярхат обвинувачував Папу і ряд кардиналів в тому, що вони, мовляв, є фашистськими захистниками холодної війни і ворогами миру. В той сам час, католицькі теологи ставили запитання як саме правителі Російської Православної Церкви можуть вважати себе христіянами, коли в той сам час вони пропагують ненависть, вихвалюють Сталіна, заперечують існування переслідування релігії, передають єпископів і священиків в руки катів та співпрацюють з войовничим безбожницьким режимом внутрі держави й закордоном. Одначе, з часу проголошення плянів в справі скликання Другого Ватиканського Собору і допущення московського Патріярхату в членство Міжнародньої Ради Церков загострені відносини почали пом’якшуватись. Наприклад, я був змушений бути учасником гострої перепалки з редактором Журналу Московського Патріярхату, покійним професором Олександром Ф. Шішкіном (1897-1965). Він люто напав на мою статтю опубліковану в La Civilta Cattolica. В згаданій статті, я обвинуватив Московську Церкву, як послідовно це я роблю, в тому, що саме вона поносить відповідальність за зруйнування Української Католицької Церкви. На чотирьох сторінках своєї відповіді, професор Шішкін обвинуватив мене в «антикомуністичній сліпоті» і в тому, що я, мовляв, «неспроможний думати реалістично.» Що більше, він піддав під сумнів «покору» та добрі наміри Папи Івана XXIII в справі скликання Собору. Далі Патріярх Олексій заявив, що Собор — це внутрішня справа Римо-католицької Церкви, і аж до останньої хвилини він відмовлявся від запрошення післати спостерігачів на Собор заявляючи рішуче non possumus.

Тим часом, порушуючи домовлення з Патріярхом Атенаґорасом в справі православних спостерігачів на Соборі, Римський Секретаріят для Поширення Християнської Єдности відбував засекречені переговори з московським Патріярхатом. На передодні відкриття Собору (11-го жовтня, 1962 р.) Монсіньйор (теперішній кардинал) Ян Віллебрандс відлетів до Москви, а в навечеріє відкриття Собору два російські спостерігачі прибули до Риму. Вони були єдині православні спостерігачі на першій сесії Другого Ватиканського Собору.

Ніхто не знає докладних умов договору, на підставі якого московський Патріярхат погодився прислати спостерігачів на Другий Ватиканський Собор. Одначе, в світлі різних подій з того часу коли Секретаріят для Поширення Християнської Єдности став, так би мовити, trait d’union і чільним учасником переговорів між Ватиканом і Москвою, деякі з цих умов викликають ряд серйозних запитань.

(Закінчення буде)

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту