Російське Православ’я у світлі соціологічних досліджень

Могутній спалах релігійности, що охопив на початку 1990-их років Східну Европу, зокрема, Росію, створив зовнішньо позитивну картину, яка, одначе, проаналізована глибше, проявила також багато негативних рис. Таку думку обґрунтовує своїми ретельними соціологічними дослідженнями російський мистецтвознавець, архітектор і православний богослов, д-р Андрей Данілов у капітальній статті у швайцарському часописі «G2W» («Bipa Другого світу», ч. 5, 1997). Наведемо лиш деякі, найбільш разючі цифри цієї змістовної праці.

Участь різних джерел, інформації в наверненні на християнську віру в Росії за вказаний період розподіляється кількісно таким чином: період телебачення, газети й журнали — 39%; художня література — 31%, Євангелія й релігійна література — 21%, родичі й знайомі — 21%, церковні установи — 9%. Цим і пояснюється невеликий церковний досвід неофітів та їхні часті конфлікти з традиційною Церквою. Серед новонавернених переважна більшість — «прості люди», бідніші шари населення (64%), хоча трапляються і власники середніх підприємств (14%).

У свідомості православного населення з 1994 р. починає спостерігатися розмежування між «церковною ієрархією» і «духовним керівництвом», відчувається перевага обрядовости над духовністю. Якщо духовне керівництво Московського Патріярхату у свідомості росіян знизиться до ролі формально-ідеологічної сили, то зацікавлення релігійністю перейде знову в апатію й пасивність.

Соціологічна аналіза проведена серед молоді 1996 р. службою дослідження громадської думки «Касандра», виказує зниження зацікавлення духовністю, ріст егоїстично-прагматичної позиції, відвернення від традиції (тільки 26% юнаків і 35% дівчат уважають традиції важливими; 55% юнаків і 57% дівчат відкидають традиції); також родинні й церковні традиції вважаються застарілими. Духовне життя й мораль займають останні місця на скалі життєвих вартостей.

Вісім років релігійної свободи не привели до духовної просвіти, встановлення духовних орієнтирів.

Дальшими ознаками «хвороби суспільства» є занепад духовної освіти, пропаганда антигуманних позицій, насильства, сексу; суспільні чесноти втрачають престижність, мистецтво орієнтується виключно на прибуток і нехтує мораллю й релігією, росте підліткова злочинність, шантаж, вбивства на замовлення тощо.

В православному світі існує загроза підтримування формальної релігійности, позбавленої самозаглиблення й духовности; спостерігається сумістимість християнства з окультизмом, забобонами, астрологією, чорною магією і т. п. Релігійне невігластво приймає страхітливі форми: напр., 25% опитуваних вважає, що св. апостоли Петро й Павло були, звичайно, росіяни… І це в 1995 p., після шести років релігійного просвітництва в пресі й телебаченні.

Духовна відсталість віруючих є причиною релігійних конфронтацій, фанатизму, нетолерантности. На думку науковців, дальше поширення православ’я могло би позитивно вплинути на стан суспільства, відновити пріоритетність моральних вартостей і встановити духовні орієнтири, але лиш у тому випадку, якщо зворот до віри буде керований і підтримуваний стабільними церковними структурами.

Одначе сьогоднішнє матеріяльне становище священиків дуже погане, вони живуть переважно нижче границі бідности, примушені займатися заробітчанством і не ведуть інтенсивного душпастирства.

Відзискані церковні будівлі це — здебільшого руїни; держава не підтримує реставраційних робіт, хіба якщо йдеться про такі суто показні заходи, як будівництво храму Христа-Спасителя в Москві, чи Казанського собору, які щедро фінансуються державою.

Автентичність внутрішнього навернення людей, які називають себе сьогодні «православними», визначається наведеними нижче цифрами.

Сповідь можна вважати одним із суттєвих показників духовности людини; це покладено 1994 р. в основу соціологічного дослідження, проведеного московським фондом «Громадська думка». Якщо прийняти до уваги звичаєвий закон, що православний мирянин повинен сповідатися щонайменше шість разів річно і причащатися по змозі щонеділі, то опитування дало приголомшливі результати: 57% опитуваних «православних» ніколи не сповідалися, 28% — раз у декілька років, 9% — раз у рік, 2,2% —декілька разів у рік, 0,9% — 1-2 рази у місяць, 0,2% — щотижнево. Значить, тільки 3,3% «православних» мирян сповняють мінімальні вимоги звичаєвого права, а якщо врахувати тих, хто хоч раз у рік сповідається, то тільки 12,2% «православних» можна вважати практикуючими християнами. Більше чим 85% тих, що називають себе «православними», не відповідають навіть мінімальним вимогам їхньої Церкви.

Таким чином, соціологічне дослідження вказує на те, що масове навернення на православ’я, яке спостерігається в Росії протягом останніх 10 років, носить суто поверхневий характер. По суті, це лиш чисто зовнішня ідеологічна заміна «совєтского челавєка» на «російського православного громадянина».

Відвідування богослужень дає теж конкретне уявлення про інтенсивність навернення совєтських людей. Тут картина трохи менше жахлива. Тільки 18,5% ніколи не були на Службі Божій; 39% відвідувало церкву один раз у декілька років, 20% роблять це раз у рік, 15% — декілька разів у рік, 5,2% — 1-2 рази в місяць і 1,3% — щотижня. Значить, нормальним вимогам православ’я задовольняє лише 6,5% т. зв. «православних».

Опитування показало, що 44% «православних» ніколи не читали Святого Письма, 29% щось читали, але не можуть нічого пригадати, 62% т. зв. «православних» не знають такої молитви, як «Отче наш», 59% ніколи не молилися, а 29% тільки згадують деколи ім’я Господа. Згідно з цим опитуванням, основні вимоги Православної Церкви задовольняють лише 1,7% т. зв. «православних».

У переважної більшості таких «православних» спосіб мислення й підхід до життя взагалі не визначається вірою. Православ’я асоціюється у них з чимось абстрактним, ностальгічним, стабільним, укоріненим в історію Росії, особливо царської, а багато священиків тужить за совєтськими часами, коли їх економічне становище було набагато краще, але не прагнуть повернення тодішньої політично-соціяльної системи.

Росія вважається сьогодні переважно православною країною, якщо вірити заявам її громадян. Але якщо уважніше розглянути об’єктивні кількісні показники, з’ясовується, що властиве християнське ядро охоплює менше чим 10% населення, тобто, знаходиться в таких межах, як і при совєтській владі. В цих межах і коливається релігійний розвиток Росії, тобто на рівні Центральної й Західної Европи, незалежно ні від низького життєвого рівня, ні від високої ейфорії релігійного спалаху. Одначе РПЦ має дуже високу частку симпатиків православ’я серед населення Росії (80%), що можуть стати об’єктом «внутрішньої місії», а цього може їм позаздрити навіть Захід.

Р. Крип’якевич
8.7.1997.

Постскриптум. Один західний соціолог висловив думку, що низький процент (10-20%) «релігійних» людей у суспільстві — це всесвітнє явище; ця цифра не залежить від переважаючої в країні релігії, від рівня розвитку й добробуту суспільства, від панівної ідеології (підтримки чи переслідування віруючих), врешті, ця цифра має тенденцію до постійного зниження. Це, мовляв, «гльобальний закон», об’єктивний і незалежний від наших намагань і тому всі спроби прискорити чи сповільнити зміну цієї цифри — даремні. Звичайно, ця шокуюча гіпотеза не була підкріплена ніякими поважними дослідженнями.

Цікаво, як читачі віднесуться до пророцтв цієї новоявленої Касандри?