Роздуми на теми сьогодення

Наближаємось до кінця 1994 р. Це добра нагода зробити підсумки пройденого часу, згадати наші досягнення і недоліки. Такі підсумки можна робити у вузькому значенні, себто свого власного життя, але також можна і треба це робити у ширшому значенні, суспільно-політичному, релігійно-церковному аспектах, тут, в діяспорі, як також в Україні.

Знаємо і про це не приходиться говорити, що українська діяспора в загальному, під економічним оглядом живе достатньо добре і по своїх спроможностях допомагає своїм рідним в Україні. До потреб, які має Україна, ця допомога є дуже незначною. На жаль, економічне життя в Україні є в дуже кризовій ситуації. Для багатьох ця ситуація є незрозумілою. Ми жили під враженням і так були переконані, що Україна є багатою і вона собі кожночасно зможе розв’язати всі проблеми. Повторяли твердження, що це Росія не може жити без України.

Як бачимо, сьогодні, коли постала суверенна незалежна українська держава, дійсність виявилась іншою. Звичайно, цей стан утворився у наслідок безперебійної експлуатації українських багатств, понад 70 років, більшовиками, а перед тим сотні років імперіалістичною Росією. Свідомість того фактора не міняє економічної ситуації України. Треба шукати розв’язки. Треба спілкуватись з іншими, включаючи сусідів, бо ізольована Україна не вийде з економічної кризи.

В половині цього року відбулись вибори президента України. Ставилось питання, а що станеться, коли не виграє Леонід Кравчук? Дехто прогнозував, що Україна втратить свою незалежність. Народ України більшістю проголосував за Леоніда Кучму, вибравши його президентом України. Подобається це кому, чи ні, але така була воля народу України. Все пройшло демократичним шляхом.

Після виборів виявилось, що новообраний президент Леонід Кучма не збирався і не збирається бути васалом Москви і не бажає бути президентом тільки частини народу України, але безсумнівно, президентом для всієї України. Він також не думає все починати від себе, але продовжувати працю свого попередника Л. Кравчука. З другої сторони, Л. Кравчук прийняв спокійно свою поразку у виборах. Не пішов собі у своє приватне життя, але залишився політично активним, здобувши позицію депутата Верховної Ради України. Це зовсім не понижує колишнього президента України, але, навпаки, ставить його на високий щабель великого українського патріота. Також можна сказати про президента Кучму, що він не відкидає талановитих людей з уряду, але включає їх до державної праці. Тут можна назвати талановитого дипломата, колишнього міністра зовнішніх справ Анатолія Зленка, який прийняв відповідальний пост амбасадора до Об’єднаних Націй. Це справді як у випадку Л. Кравчука, так і А. Зленка є вияви позитивних факторів, які дають проблиски надії, що Україна буде закріплювати свій статус незалежної суверенної держави і з часом поправиться й економіка.

Бажалось би бачити, хоч трохи подібний розвиток подій на нашому церковному полі, як на міжконфесійному, так також внутрі конфесій. Стан, який зараз є, нічого не дав і до нічого не доведе. До якого б степеня не підносити нашу церковну незалежність, чи автокефальність. Це нічого не дасть, бо це не випливає з любови до Бога, це не є воля Божа. Треба виходити з Христового вчення, а Христос не вимагав нічого більше, як ЛЮБОВИ до Бога, любови до ближнього. Немає більшої Божої Заповіді, — як Заповідь любови. З цього треба починати, не декларативно,але практично в житті на міжконфесійному форумі і внутрі кожної конфесії. Тільки на основі цієї Божої Заповіді можна осягнути ось це євангельське — щоб усі були одно. Вже від 1990 року вільно розвиваються всі віроісповідання в Україні. Одне може кожного дивувати, як у центрі українського християнства, там, де воно зароджувалось — в Печерській Лаврі, досьогодні сидять «православні монашки», що забули Божу заповідь про любов і творять гніздо найбільшої ненависти до всього того, що є українське? Це прямо нечуване, що щось такого взагалі може існувати.

Чи змінилось, щось на краще внутрі Української Католицької Церкви в Україні і діяспорі. Питання важливе і складне, але на нього треба дивитися відкритими очима. На жаль, багато і то на самих верхах стараються все це покривати за кадильним димом, що справи не вирішує. Синод, що відбувся на початку 1994 року, в лютому, здавалось, вирішить багато справ. Здавалось, що остаточно полагодить проблему Торонтську, хоч такі доручення Синод мав. З різних сторін говорять про те, що оточення Святоюрської Гори потребує, майже докорінних змін. Були всі надії, що ситуація зміниться з нововисвяченими владиками, Юліян Гбур і Василь Медвіт, — помічники Патріярха Мирослава-Івана, але дійсність виявилась іншою.

Нововисвячені владики одержали тільки єпископські мітри, але без впливу на дальший розвиток нашої УКЦеркви, як помічники патріярха. Варто б у п’ятидесятиріччя з дня смерти Слуги Божого Андрея привернути на Святоюрській Горі справжню любов і благочестя, яке розвивалось і домінувало за Митрополита Шептицького. Спроба втечі від розв’язки цих питань не є розв’язкою. У святоюрські лябіринти конечно впустити хоч трохи свіжого повітря, щоб все дихнуло свіжим, і більше здоровим повітрям. Можна б говорити про багато інших важливих питань і вказати, що наша УКЦерква не посунулась вперед… Тут зроблено тільки натяки.

Не можна тут поминути УКЦеркви на терені Австралії. На жаль, з цього терену наспіли алярмуючі вістки. До приходу єп. Петра Стасюка Епархія Австралії і Нової Зеляндії була найбільш ідеальною і творчо діючою. Це сталось завдяки працьовитому і відданому владиці Іванові Прашкові. Сьогодні чомусь почало віяти іншими вітрами…

Було б добре, якщо б всі ми повернули до тієї найбільшої фундаментальної Божої Заповіді – Любови. Це є запорука розв’язки навіть найбільш складних питань.

М. Г.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>