Щось таки та змінилося у світі в порівнянні з тим часом, коли щонайменше 30 років тому дух оновлення і примирення вітав над розколеним християнським світом. Тоді від його іскристої сили запалювалися душі людей, що прагнули миру і милосердя, і в лоні Церков творилися дивні справи, до того нечувані та неймовірні. Другий Ватиканський Собор, Родоські православні конференції, зустрічі найвищих первоієрархів в Єрусалимі, Фанарі та Римі, нарешті — взаємне зняття анатем. Недарма про 60-ті роки нашого століття у християнському світі говорилося: вітер перемін навстіж розчинив двері, які вже ніколи не мають зачинитися.
Що ж, справді двері міжконфесійного порозуміння прочинені й до сьогодні. Але попри все якось очевидно, що хвиля, яка вознесла на вершечок провіденційного прозріння трьох великих людей — папу Йоана ХХІІІ, патріярха Атенагораса і згодом папу Павла VI, — сьогодні спала. Складається враження, що всі сторони часом занадто ревниво стежать одна за одною, вдовольняються досягнутим балянсом, захоплюються позиційними переговорами. Причин цьому мені бачиться принаймні дві.
Поперше, екуменізм на певний час перестав бути дорогою високого милосердя і жертви. Сьогодні цією дорогою рухається прагматизм богословів і церковних чиновників — тверезий, професійний, досвідчений. Відбувається важливий етап уточнення позицій, відточування формулювань, врешті-решт — елементарне знайомство з опонентом, якого давно вже перестали було розуміти. Так діє улюблена на Заході «тактика малих кроків». Применшувати значення цього етапу в жодному разі не можна. Так готується стартовий майданчик для нового злету, який не може не бути старанно підготований. Але разом із тим згаданий прагматизм дещо безкрилий. Він занадто добре обізнаний із бар’єрами, щоб вирватись за їхні межі. Отож, новий порив в екуменічному діялозі здійснить не церковний чиновник, а великий Слуга Церкви, який одного дня знову почує голос Неба.
Людських сил для повернення екуменічного ентузіязму вочевидь замало. Треба, щоб комета Злагоди і Прощення ще раз наблизилась до Землі. Святий Дух має знову заіскритися в людських душах, запалюючи в них вогонь жертовности та відваги. Кожен, хто має в собі відчуття Історії, знає, що той час обов’язково настане.
Подруге, уже налагоджений було процес екуменічного зближення раптом збурився і спинився. Причиною стало те, що з приходом свободи у Східню і Центральну Европу відкрилася давня рана — рана уніятизму. Незбалянсоване суспільство, згвалтоване сталінською диктатурою і заморожене нею, раптом прийшло в рух і почало шукати нової точки рівноваги. Вихід Української (як рівно ж Румунської та ін.) Греко-католицької Церкви із катакомб і часткове відновлення нею своїх позицій, які вона мала в Галичині до 1946 року, збурило православний світ. У його очах екуменізм одразу ж набув вигляду ватиканської інтриги, у якій Апостольська Столиця однією рукою підписує декрети про сестринство Церков, іншою ж — штовхає своїх вірних на примітивний прозелітизм.
Стало зрозуміло, що без вирішення проблеми уніятизму та існуючих уніятських Церков екуменізм далі не зрушиться з місця. Але проблема уніятизму — це також і українська проблема. Ось так ситуація набуває логічнішого (хоч від цього і не оптимістичнішого) вигляду. Бо спершу плянувалося, що твердиню екуменізму буде здобуто ломимо України. Сьогодні вже вважається, що цю проблему варто розв’язувати з участю задіяних у конфлікті сторін. Мені ж не вдається позбутися передчуття, що новий прорив в екуменічному русі буде здійснено саме в Україні.
* * *
Недавній 30-літній ювілей зняття анатем, кинутих одне на одного Римом і Царгородом у 1054 році, змушує зробити один сумний висновок. Коли посварилися двоє патріярхів — Римський і Царгородський — ворожнечу підхопили всі інші східні патріярхи. Коли ж у 1965 році глави обох названих Церков нарешті помирилися, то приєднуватися до цього примирення інші православні патріярхи не поспішають. Тут, виявляється, теж діє закон ентропії: ворогувати легше, ніж миритися.
Якщо в 60-ті роки головними учасниками екуменічного діялогу були Рим і Царгород, то сьогодні Апостольська Столиця щораз більше оглядається на Москву. Оминути її неможливо, інакше екуменічний процес відразу набере сепаратного, «унійного» характеру і, скоріше всього, матиме долю Флорентійської унії. Зрозуміти непоступливість Москви можна: адже у значній частині християнської ойкумени Третій Рим тривалий час фактично відігравав ролю Першого. Поступатися впливами ніхто не хоче.
І таку майже непохитну позицію Москви не можна вважати однозначно антиекуменічною. Адже Ватикан теж тільки почав свій шлях до точки збігання інтересів усіх Церков. Надто довгий час в особі папи Вселенський Архиєрей фактично зливався з Патріярхом Заходу. Концепція чіткого розмежування цих повноважень, яку започаткував Другий Ватиканський Собор, тільки пробиває собі дорогу у свідомість латинського духовенства (і папської Курії зокрема). Тому амбіційна непоступливість Москви є з певної точки зору тією «косою», яка натрапила на «камінь» не менш амбіційної непоступливості! Ватикану.
Наявність кожної з тих непоступливостей — важлива передумова того, що ситуація в християнстві не завалиться на один бік. Тимчасові перемоги, які не задовольнять усіх, рано чи пізно стануть пірровими. Нелегка історія християнства нас у цьому вже переконала. Разом із тим, вічно таке «перетягування каната» тривати не може. Світ повинен знайти таку почесну для всіх сторін розв’язку, при якій одвічне протистояння Риму і Православ’я буде діялектично зняте.
* * *
Знайомлячись із Баламандською заявою Змішаної міжнародньої комісії з богословського діялогу, відчуваєш гострий жаль з приводу того, що восени 1595 року у Ватикані делегацію єпископів Київської Церкви зустріла зовсім інша, ніж сьогодні, атмосфера гордовитої безкомпромісності. Тоді Апостольська Столиця приймала у себе не Церкву-сестру, а, як їй здавалося, блудних схизматиків, що втомилися від свого гріха. Однак, сьогодні стає вже очевидним, що Київська Церква вже тоді наблизилася до тієї екуменічної моделі поєднання, до якої тільки еволюціонує тепер світове християнство. В цьому є щось христологічне: прийти тоді, коли прийняти тебе не готові, а тому бути приреченим на знищення. Але вдруге прийти «в кінці часу», і прийти як порятунок для всіх.
Спочатку унія мислилася не як «сепаратна» угода Києва з Римом, а як миротворчий місток між Сходом і Заходом. Мрією України було закласти в унійний статус формулу «і Рим, і Візантія», але історичні реалії і, значною мірою, непоступливість Риму змусили її опинитися у позиції «тільки Рим». Київська Церква не може нести історичної відповідальності за те, що на час Берестейської унії східній і західній материки розійшлися так далеко, що поєднати їх містком виявилося неможливим.
З того часу Київську Церкву, покликану Господом до миротворства, шматували на частки і привчали ненавидіти. Відтоді в українському церковному словнику слово «об’єднання» стало дивним синонімом до слів «розкол» і «відрив». І так воно триває й донині (згадати хоча б історію утворення УПЦ-КП). Берестейська унія стала символом для одних — об’єднання із Вселенською Церквою, для інших — відриву від східнього православ’я. І Львівський собор 1946 року став символом для одних — об’єднання з православ’ям, для інших — відривом від Апостольського Престолу.
Така ж картина і в православ’ї. 1686 рік став символом для одних — об’єднання руського православ’я, для інших — відривом від ослабленої, але все таки матірної Візантії. Подібні паралелі можна привести і в автокефальному відродженні Українського православ’я. І в кожному випадку відлами Київської Церкви ставали заручниками чужих історіографій та еклезіологій, переходили з орбіти на орбіту довкола різних гравітаційних центрів, але донині — не довкола свого власного.
І все ж треба сказати, що перспективи відродження Київської Церкви стають щораз кращі. Поперше, Другий Ватиканський Собор став початком кінця давньої латинської моделі поєднання Церков, коли всі «блудні сини» покаянно вертатимуться під керівну руку свого батька. Епоха так званого сотеріологічного ексклюзивізму («Нема спасіння помимо Римської Церкви»), що, здавалося б. навічно утвердилася в Римі після Тридентського Собору, як рівно ж і православного ексклюзивізму («Немає спасіння помимо Православної Церкви») насправді минає без вороття. Сьогодні у християнському світі розробляється еклезіологія сестринських Церков, єдність яких не повинна руйнувати їхньої власної доктрини і структури. Можна не сумніватися, що майбутнє саме за цією моделлю (за умови, звичайно, її послідовного дотримання).
Подруге, починаючи від Шептицького, в УГКЦ йде стрімке відродження «київського» руху та усвідомлення себе як самоуправної східньої частки Вселенської, а не Римської (латинської) Церкви. XX століття стало ареною також невпинного унезалежнення Українського православ’я. Отож, тепер, незважаючи на ворожнечу, всі відлами Київської Церкви стоять значно ближче одне до одного, ніж їм це здається. І це об’єктивне зближення є величезним екуменічним потенціялом на найближче майбутнє.
Сьогодні, як і 400 літ тому, українські християни знову змушені будуть сказати своє слово. До цього їх спонукають як загальноцерковні, так і національні чинники. «Дух Берестя» знову витає над Україною, тільки ролі учасників чомусь помінялися. Тоді, у минулому, саме Київська Церква, а не Рим чи Візантія, прагнула втримати католицький і православний береги, що невпинно розходились. Не втримала. І гравітаційні сили відштовхування розірвали її на шматки, ніби оту мітичну плянету Фаетон, що так необачно опинилася між плянетарними велетами. Сьогодні береги сходяться, прагнучи пересилити інерцію тисячолітньої ворожнечі.
І в цей час, коли так потрібен жертовний злет над прірвою, щоб пролягти над нею спасенним містком, Київська Церква мовчить. Уламки її тримаються кожен свого берега, здебільшого проклинаючи той «фатальний» Берестейський порив.
І все ж це неправда, що українські християни не можуть спробувати ще раз, стукаючи одночасно у римські, стамбульські і московські ворота. Сьогодні їм на заваді стоїть не тільки еклезіологія, скільки брак віри, ентузіазму й ініціятиви.
* * *
Переходячи до проблеми поєднання Церков в Україні, варто замислитись над питанням, яке часом ставлять люди прагматичного мислення: «А чому так уже й потрібне оте об’єднання? Може, я не хочу ні миритися, ні об’єднуватися?». їм, в іншому сенсі, творять деякі діяспорні українці: «Чому в Америці чи Німеччині християни різних конфесій любенько собі ходять до своїх церков, які часом навіть стоять собі поруч на одній вулиці — і нічого, не чубляться. Чому до цього не можете звикнути ви?».
На мою думку, для України є малоймовірною західня модель толерантного співіснування різних Церков. Адже, власне, тут мова йде не стільки про співжиття різних релігій чи конфесій (воно в Україні налагоджено достатньо легко), скільки про співжиття різних відламів колись єдиної Київської Церкви. В масовій народній свідомості Українська Церква іманентно єдина, а стан розколу — однозначно неприродній. Тому потреба в об’єднанні, на мою думку, з порядку денного не зникне ніколи.
Звернути увагу натомість треба на інше. Про єдність сьогодні говорять усі Церкви старокиївського або візантійського кореня. Але досі тут ішлося скоріше про «складання зброї і прапорів», що мали б зробити опоненти, ніж про справжнє об’єднання. Формулу толерантної, гармонійної єдности все ще не знайдено.
* * *
Виходячи з підпілля або ж просто з небуття, Українські Церкви, природньо, заявляють свої права на великопрестольну київську спадщину. З Церкви Володимира виводять своє походження усі чотири нинішні Церкви православного (візантійського) обряду. Зовсім інша справа — визнання легітимности таких прав. Між самими Церквами — чвари, недовіра й конкуренція. Про справедливий і полюбовний «розподіл спадщини» тут покищо немає мови. Ставлення з боку Української держави офіційно невтральне, однак така невтральність скоріше вимушена, ніж осмислено принципова. Крім того, Церквою в Україні все ще керують, а в своїх діях пострадянський чиновник виходить значно частіше зі своїх власних чи клянових інтересів, ніж із правової норми.
Якщо ж говорити про християнський світ, то, на його переконання, спадщина Володимира все ще перебуває в Москві. За нею сьогодні визнається легітимність впливу, врешті — маєстат. Українські Церкви виглядають часом лише тими агресивно-дратівливими бідними родичами, які відсуджують спадок. Чим запальніше вони звинувачують Москву у привласненні нею київського родового імени та святинь, тим гірше вони виглядають на тлі величної московської гордовитости. Шляхетне походження зобов’язує: часом оточення придивляється не стільки до печаток і гербів, скільки до шляхетності! поведінки, в якій мала б відчуватися аристократична порода.
Отож, тактика, яку обрали українські Церкви щодо повернення собі київської спадщини, є чи не найгіршою. Навіть найбільший свій скарб — жертовне сповідництво віри на сибірських голготах і в катакомбах — наше духовенство зуміло занапастити, перекреслюючи його страдницький маєстат примітивними чварами, війною за впливи та парафії. Світ вибачив би їм слабкість організаційної структури, невиробленість сучасної богословської думки та багато чого іншого, якби тільки сибірські мученики і їхні наступники принесли в наш вистиглий світ вогонь справжньої віри. Тієї віри, яка любить, а не проклинає; пробачає, а не висовує претенсії; примирює, а не виголошує війни; вивищує народ до себе, а не принижує себе до рівня рефлексів натовпу.
У рисах нинішнього українського духовенства, за окремими вдячними винятками, можна легко розпізнати політичні симпатії та антипатії, національні приоритети, блиск конфесійного фанатизму, усі можливі сліди комуністичного виховання, — і тільки важко виявити скромне непоказне сяйво Нагірної проповіді, яким так щедро світяться усі невинно скривджені. Але без цього сяйва нам не вибороти собі місця під сонцем.
Іншою справою, яка покищо применшує наші шанси у християнській ойкумені, є запізнілість нашого церковного становлення. Християнська Европа вже забула свою тезу «чиє королівство — того й Церква», уже не пам’ятає, що, для прикладу, борючись проти католицької Еспанії, Нідерлянди прагнули вибороти собі, зокрема, й право на національні і незалежні форми християнства. Сьогодні, коли більшість європейських народів уже давно утвердились у стінах своїх храмів, вони щораз більше мислять категоріями універсальности християнства. У кожнім разі, такою є тенденція, таким є правило доброго тону.
На цьому тлі спроби українських християн вийти з-під виливу Москви і розпізнати риси своїх власних національних форм християнства часом сприймаються у світі як середньовічний атавізм, як рух супроти головної течії, як прагнення внести у світ новий розбрат саме в той момент, коли є шанс нарешті досягти примирення.
Не дивно, що серед нашого духовенства та мирян перемагають ізоляціоністські тенденції, схильність до ображеного автаркізму. В такій ситуації нам залишається тільки безсило спостерігати, як Московська патріярхія використовує світову «кон’юнктуру» собі на користь. Світ знає позицію Москви щодо Українських Церков. Вона в його очах достатньо позитивна: українським християнам пропонується покінчити з гнівливою ворожнечею, єрессю самосвятства, гріхом релігійного націоналізму та політизації християнства. Більшість християн на землі сьогодні підписалася б під цими закликами. Натомість світ не знає позитивної програми Українських Церков щодо Москви. Він чує тільки докори та перелічення історичних кривд. Українська сторона навіть не намагається використати світову «кон’юнктуру» на свою користь. Часом складається враження, що українська церковна дипломатія сьогодні взагалі відсутня.
Мова не йде про те, щоб забути 1930 і 1946 роки. Корекція їхніх наслідків мусить бути присутня в позиції Українських Церков. Не можна вимагати від жертви забуття кривди, коли на вустах у кривдника нема навіть знаку жалю і каяття. Однак кожен справжній духівник знає, що прощення і каяття не даються просто так. Насправді це велике мистецтво, кожен акт якого потрібно старанно готувати.
Ставлення до Москви і позитивна програма майбутніх стосунків із нею мають бути зформульовані таким чином, щоб саме Москві треба було усправедливлюватися перед християнським світом, чому вона їх не приймає. Українські Церкви мають бути присутні на всіх релігійних конференціях та зустрічах, використовувати цю трибуну не для зведення історичних порахунків і нанизування скарг, а для ознайомлення світу з особливістю нашого бачення шляхів Церкви і міжцерковного порозуміння. Наші церковні дипломати мали б увібрати в себе, як губка, всі найновіші тенденції в богословській та еклезіяльній сфері, відразу ж опираючи на них наші внутрішні інтереси.
Іншими словами, якщо Українські Церкви хочуть, щоб світ їх визнав, вони мусять стати світові зрозумілими і доступними. Інерцію самоізоляції та психологію підпілля треба подолати через активне донесення світові зрозумілою йому мовою здобутків нашого вистражданого християнства. Якщо світ із докором бачить у нас причину гальмування екуменізму, то треба активною дипломатією довести, що і український греко-католицизм, і українська автокефалія можуть відіграти конструктивну ролю у міжцерковному порозумінні.
(Продовження буде)
