Розмови про Св. Письмо*

По довгому періоді (біля двісті років) федерації дванадцятьох колін (родів) Ізраїля, він стає монархією, тобто кермує ним і його обороною не випадковий витязь чи суддя котрогось з племен, а один володар для всіх з’єднаних племен. Це сталось, як ми бачили, проти волі Божої, але на бажання народу і було зумовлено також політичною ситуацією Палестини, що була важним міжнароднім вузлом на Близькому Сході. Останній Суддя Ізраїля — Самуїл одержує Божу вказівку вибрати на першого царя Савла. Нарід хотів його бачити своїм провідником, бо вірив, що Бог був з ним в його перемогах, що Савло визволить Ізраїль від постійної небезпеки з боку грізного ворога филистинян.

Савло — це цікава постать Старого Завіту. Він був типовий простий вояк з вірою в Бога-Ягве, відважний, простодушний. Як володар він не дбав ані про організацію центрального уряду з державними урядовцями, як це було потім за інших царів, не дбав про блеск свого царського двору, не збирав податків, навіть не зобов’язував до військової служби, а свою армію збирав із самих добровольців, що йшли за ним. З археологічних розкопів його фортеці в столиці Ґібеа виразно видно вояцьку простоту його життя. Його мета була одна: боронити Ізраїль від ворогів і робити це скромними військовими засобами, що були під рукою. Він не журився тим дуже, бо вірив, що його війни веде саме Бог-Ягве, для якого немає значення, чи рятунок можна осягнути великою армією чи малою, або, як казав його син Йонатан, також великий завзятець, як і його батько: «ніщо не може бути Господеві на перешкоді, щоб дати перемогу, чи є когось багато чи мало» (1 Сам. 14, 6). Савло й Ізраїль були свідомі, що провадять священну війну в своїй самообороні з жорстоким противником.

Але Савло зі своїми перемогами і простодушним вояцьким характером стає трагічною фігурою. Він не витримує одної проби послуху Богові-Ягве. У війні з південним поганським племенем Амаликитами Бог вимагав устами Самуїла за великі жорстокості того племени цілковитого його знищення і заборонив брати будьяку здобич, будьяке награбоване майно. Не дивуймося на вид такої вимоги. Модерні війни не виявили досі кращих етичних мір у відношенні до переможеного противника. Савло взяв здобич. Це була його провина, бо Самуїл так йому сказав: «Господь послав тебе в похід і повелів: іди винищ тих грішників, отих амаликитян, і воюй проти них, аж поки їх цілком не знищиш. Чому ж ти не послухав Господнього голосу і кинувся на здобич і зробив зло в очах Господніх» (1 Сам. 15,18). Савло у своїй щирості перед Самуїлом заявив: «Згрішив я, переступивши Господній наказ і твої слова, але я був злякався народу і уволив його волю. Тепер же прости, прошу, гріх мій і повернися зо мною: я поклонюся Господеві» (1 Сам. 15,25).

Господь покликає другого царя. Ним був помазаний молодий Давид з Вифлеєму — син Єсея. Савло спочатку бере його на свій двір, бо Давид був поетичною душею, добрим вояком і грав на інструменті, чим розважав Савла в його пригнобленнях. Савло був психічно заломаний чоловік, Бог-Ягве відступив від нього. В нього виникла заздрість, зокрема коли Давид переміг филистинського велетня Ґоліята і його вітали піснею: «Савло побив тисячі, а Давид десятки тисяч» (1 Сам. 18,7). Починається сумна нагінка Савла на Давида, а навіть спроби його вбити. Давид мусить тікати. Йому помагає й рятує його син Савла — Йонатан. Савло гине в битві з филистинянами. Давид оплакував його й лишив тужливу гарну пісню про того героя-невдачника Ізраїля, що був першим його царем і його сином.

Будівничим ізраїльської держави став Давид після тисячного року перед Христом. Давид є центральною постаттю доби монархії Ізраїля, не тільки тому, що збудував сильну, велику й могутню державу по численних своїх перемогах над небезпечними сусідами, але головно тому, що йому Бог пригадує давню обітницю, дану ізраїлевим патріярхам і Мойсеєві, і з ним творить завіт.

Його земське царство, яке він збудував, є символом іншого царства — дійсного Божого царства з усіх народів, яке збудує інший Давид, з його родоводу — Месія-Христос, син Давида.

Цього потім не могли зрозуміти книжники і фарисеї за часів Христа, бо мріяли дальше про Давида земського, політичного, а не небесного, що принесе інше життя для цілого людства — життя в Бозі і для Бога.

Від того часу буде стало мова про великого нащадка Давида, в якому сповняться обітниці Бога-Ягве для всього людства. Ісуса будуть звати сином Давида! Коли Він в’їздитиме до Єрусалиму перед своїми страстями, перед смертю і воскресенням, натовп буде вигукувати: «Осанна сину Давидовому!»

Давид завдячує свої успіхи як цар своїй притягаючій особистості, своїм політичним і вояцьким здібностям, тодішній воєнній ситуації (Сирія і Єгипет — два сильні ворожі сусіди Ізраїля, занепали на силі та впливах), а головно своїй глибокій вірі й довір’ю до Господа. Він зломив раз назавжди потугу филистинян, підкорив інші сусідні малі царства і став володарем об’єднаного в цілість Ізраїля. Його визнали володарем усі сусідні царства.

Ніколи більше Ізраїль не був такою великою і могутньою державою, і хроніка про нього пише: «Давид дедалі більше ставав могутній, і Господь, Бог Сил, був з ним» (2 Сам. 5,10). «І спізнав Давид, що Господь укріпив його царем над Ізраїлем і підняв угору його царство задля народу свого Ізраїля». (2 Сам. 5,12).

Давид здобув досі нездобуте Ізраїлем місто євусіїв — Єрусалим і зробив його столицею Ізраїлю, централізуючи в такий спосіб царську владу. Від того часу Єрусалим став зватися містом-городом Давида. Він творить в ньому царський двір з урядовцями, законами, суддями, вченими. До Єрусалиму переносять шатро з «Ковчегом Завіту» — мандрівну досі святиню Ізраїля, і Давид збирає туди священиків — покоління левітів. Богопочитання стає зцентралізованим також в єдиній святині для всіх племен Ізраїля.

Починається списування минулих подій, появляється ядро П’ятикнижія Мойсея і все досі записане за Самуїла і Савла, пишеться хроніка монархії, з чого поступово постають святі книги, які маємо досі. Появляються перші псалми, яких автором був сам Давид, очевидно, деякої їх частини. Щойно згодом з іншими релігійними поезіями постає Псалтир із 150 псалмів. Давид плянував збудувати святиню, але цього не встиг зробити.

Давидові державні й адміністраційні кроки, головно перепис населення для податкових і воєнних цілей, державна дисципліна, якої не любили досі свобідні й автономні ізраїльські племена по окраїнах, не подобались народові. Виник бунт і то під проводом амбітного сина Давида — Авесалома.

В приватному житті Давида постав скандал, коли він підступом взяв жінку одного із своїх полководців, а його хитро в бою послав на смерть. Все це спинило великий розмах в державному будівництві Давида в останніх роках його царювання.

Його власний син-бунтар гине в бою з військом Давида, і зберігся зворушливий опис, де Давид оплакує свого сина, що наважився виступити війною проти свого батька-царя. Вістун думає, що приносить батькові-Давидові радісну вістку, що його син Авесалом загинув, і каже цареві: «Нехай буде ворогам мого пана і царя, і всім, що повстають проти тебе, таке лихо, як цьому юнакові». Тоді зворушився цар і пішов до горниці над ворітьми, заплакав і так говорив, плачучи: «Сину мій Авесаломе, сину мій! Сину мій Авесаломе! О, щоб я був умер замість тебе! Авесаломе, мій сину, сину мій!» (2 Сам. 11,1).

Давид по своїм тяжкім грісі залишив нам чудовий 50-тий псалом: «Помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй і по множеству щедрот Твоїх очисти беззаконня моє. Найпаче обмий мене з беззаконня мого, і від гріха мого очисти мене». Слова цього псалма залишаться як найкраща покаянна молитва перед Богом, і тому Церква досьогодні вимагає, щоб його знати напам’ять і щодня проказувати.

Кара стрінула Давида за його провину: він зазнав великого упокорення і терпіння від власного сина, йому Бог не дозволив збудувати собі святині, але Бог не відняв своєї обітниці, що з його роду-дому прийде спасення світові. Давид залишився у своїй сильній вірі в слово Ягве, і Бог благословив його до останніх днів.

Маємо так звані «останні слова Давида» в книзі Самуїла: «Дух Господній промовляє через мене, слово його в мене на язиці. Промовив Бог Ізраїлів, Ізраїлева скеля промовила до мене: «Пануватиме над людьми справедливий, пануватиме богобоязливий. Немов світ уранці, коли сходить сонце, безхмарного ранку, від його проміння попід росою вийшла з землі трава, — чи ж не так воно з моїм домом у Бога? Він бо заключив зо мною вічний союз, союз повнотою впоряджений, певний. Так! Він виростить усе моє спасіння й усе моє бажання. А нікчемні всі, мов терен, що ніхто не бере його в руку, — ніхто їх не доторкається, хібащо з залізом та деревом, і палять їх на вогні дощенту» (2 Сам. 23,2-7).

Немов заповіт Давида, є теж псалом 132, який оспівує месіянське пророцтво, що пов’язане з особою і родом Давида: «Згадай, о Господи, Давидові усі його старання, як він був Господеві клявся, Могутньому Якову обрікався: «Ні, я не ввійду до намету дому мого, не ляжу на постіль відпочити, не дам очам моїм заснути, ані повікам задрімати, покіль не знайду для Господа оселі, житла для Якова Могутнього. Ось чули ми про нього в Ефраті, знайшли його в полях яарських. Увійдімо в його житло, упадім до підніжка його стіп! Устань, Господи, до твого відпочинку, ти і кивот твоєї сили! Священики твої нехай одягнуться у справедливість, святі твої нехай возрадуються вельми. Задля Давида, слуги твого, не відштовхуй обличчя помазанника твого. Поклявсь Господь Давидові правдою і не відступить від неї: «Плід твого лона насаджу я на твоїм престолі. Коли сини твої союз мій берегтимуть і закон, що я навчу їх, то й діти їхні по віки вічні будуть сидіти на твоїм престолі. Бо Господь Сіон собі вибрав, він захотів його собі як житло…. Там вирощу я Давидові рога, там приготую світильник для помазанника мого. Ворогів його я соромом укрию; а на ньому буде його вінець сяяти» (Пс. 132).

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>