Розмови про св. Письмо*

Минулого разу, продовжуючи наші розмови про св. Письмо, ми бачили, як могутня держава Ізраїля із своєю славою із часів Давида і Соломона захиталася. Причиною цього був її поділ на північне і південне царство. В 721 році перед Христом північне царство перестало існувати — зайняла його Асирія, а народ було виселено до Персії. Сповнилися перестороги пророків Іллі, Єлисея, Амоса, Осії, які діяли в цьому царстві. Залишилась вільною південна частина із столицею Єрусалимом, і звалася вона Юдеєю. Її географічне положення було для неї доброю захороною — серед гір і пустель — для політичної і економічної стабільности. Та й саме плем’я Юди, що цю частину заселювало, мало окремий характер суворости, особистої дисципліни, строгої вірности своїм звичаям і минулому, почуття вищости через присутність серед них святині у столиці Єрусалимі, який був доброю кріпостю в горах, а головно своєю відданістю Ягве. Велику ролю відіграли тут також пророки. Тут жив стало дух царя Давида, дзвеніли його псалми і обітниці про Месію з його роду. Небезпечними сусідами для Юдеї були Єгипет і Асирія, з якими стало виникали конфлікти.

Юдея мала кількох добрих царів, які подбали про організацію її війська, які привернули справедливі соціяльні закони проти несправедливостей. От, для прикладу, один такий закон, що його подекуди і сьогодні порушують деякі диктаторські держави. Це закон Мойсея, що його відновив цар Амасія: «Батьків не карати смертю за дітей, і дітей не карати смертю за батьків, а кожний нехай буде скараний смертю за свою власну провину» (II,Цар. 14, 6).

Читаючи другу книгу Царів, побачимо, що біля кожного царя, про якого там мова, є такий вислів: цей то цар чинив, що Господеві до вподоби, або — цей то цар чинив, що Господеві не до вподоби, — і подані добрі або лихі наслідки такого царювання.

Терен юдейського царства по упадку північного ізраїльського був багатий на пророків, які проповідували Божу волю юдеям, звіщаючи лихоліття, коли нарід не йтиме дорогою праведности. В тому часі від 740 року до 586, тобто року упадку Єрусалиму і південного царства, маємо книги таких пророків: Ісаї, Міхея, Єремії, Наума, Софонії і інших. Тоді теж були списані книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла і Царів, в яких подавалась наступним поколінням вся історія і традиція по здобуттю обітованої землі.

Та зупинимося хвильку на пророках, великих історичних постатях, які відіграли велику ролю в житті Ізраїля і Юдеї і твори яких є перлинами не лише релігійної літератури, але й світової — думкою, стилем, словом і письменницькими засобами. Вони — пророки — помітні теж тим, і це вони завжди підкреслюють і своїм слухачам і читачам, що говорять не в своїм імені, а в імені Ягве, а далі — вони часто нарікають, що нарід їх не слухає, їм не вірить, їх переслідує за їхнє слово. Та хоч не слухають їх сучасники-очевидці, їхнє слово має велике значення для майбутности і у майбутності народу. Нормальна доля тих пророків: сучасники їх відкидають, не розуміють, не цінять, часто і вбивають, наступні покоління живуть їхніми ідеями і словами.

Пророки — це не віщуни, що передбачують майбутність. Вони говорять в імені Ягве, нагадують, радять, грозять. Вони нагадують і царя, і священиків, для них важними є все праведність і справедливість, а не зовнішність, блиск чи обрядовість. Пророки бачать Ягве не тільки Богом Ізраїля, але Богом всіх народів, для них він має принести теж спасення через Ізраїль. Пророки відчували упадок юдейського царства, боліли тим, говорили теж постійно про опіку Ягве над Ізраїлем, помимо його невірности.

Варто тут бодай дещо сказати з історичного боку про деяких пророків. Найбільший з них — Ісая. Велика частина його об’ємистої книги — 66 глав — написана ним самим, біля 26 останніх глав, мабуть, завершили його учні на основі його слів. Так твердять нам вчені-біблієзнавці, що студіюють критично його текст. Найстарші цінні рештки рукопису Ісаї знайдено в 1947 році в печері Кумран біля Мертвого моря, і вони потверджують цю теорію.

Ісая докоряє своїм братам, що вони забули про Ягве, навіть збунтувались проти нього — діти збунтувалися проти батька. Ісая вживає гарного риторичного порівняння, яке, мабуть, використали пізніше ті, що малювали своєю побожною уявою картину народження Ісуса Христа і бачили біля ясел вола і осла, хоч про них євангелисти нічого не кажуть: «Віл знає господаря свого, а осел — ясла пана свого. Ізраїль нічого не знає, народ мій не розуміє» (Іс. 1, 3). Коли впало північне царство і залишилась вільною тільки Юдея, Ісая писав: «Земля наша спустошена, міста ваші спалені вогнем, поля ваші у вас на очах чужинці пожирають… зосталася дочка сіонська, немов у винограднику халупа, немов курінь на баштані, немов обложене місто. Якби Господь сил не зоставив нам останку, були б ми, як Содом, були б схожі на Гомору» (Іс. 1, 7-9). Ісая вставляється за кривджених і виступає проти старших свого народу: «Ви спустошили виноградник; загарбали в бідного — по хатах ваших. Яким правом тиснете ви нарід мій і топчете вбогих?» (Іс. З, 15). Який це глум історії: дехто вважає Маркса за першого, хто став ніби проти суспільних несправедливостей. Читати треба Ісаю чи інших пророків і знайдемо не їхнє, а Боже слово про наші злочинні несправедливості в суспільному житті. Хто має св. Письмо, нехай зараз [по цій передачі] прочитає цього пророка.

До Ісаї належить славний вислів: ім’я Емануїл, що значить «З нами Бог» у його пісні про «хлоп’ятко, що народилося нам, сина нам дано» і ним є «Сильний Бог, князь миру» — пророцтво про народження Христа, і пісню цю співаємо у Велике Повечер’я на Різдво Христове: «З нами Бог, знайте ж, народи, та тремтіть, бо з нами Бог» (Іс. 8, 9).

Той же Ісая бачить того Слугу Божого теж зневаженого, людину болів, пораненого за гріхи наші, роздавленого за беззаконня наші, якого «мордовано, та він упокорявся і не розтулив уст своїх; немов ягня, що на заріз ведуть його… Насильно скорим судом його вхопили. Хто з його сучасників думав, що його вирвано з землі живих і що за гріхи народу свого його побито аж до смерти» (Іс. 53, 4-8). Це тільки короткі уривки, але, читаючи цілу 53-тю главу, здається, немов би Ісая бачив 700 років наперед картину розп’ятого Христа на Голготі. Месіянські пророцтва Ісаї є великою трудністю для правовірних жидів, які ще очікують Месію. Деякі з них навертаються до християнства, власне, читаючи пророка Ісаю. Помер Ісая, згідно з традицією, мученицькою смертю мабуть за царя Манасії, який почав царювати в 687 році перед Христом.

Не менше важливим є другий з великих пророків — Єремія. Не легко його читати, бо пише він, наче без жодного ладу. Єремія боліє над невдячністю і відступством свого народу, що так легко забуває про Ягве: «… а в народу цього серце вперте й ворохобне», — каже він (Єр. 5, 23). Грізними словами і знаками він говорить про великі небезпеки і упадок Юдеї з Єрусалимом: «Направте путі ваші й ваші вчинки, і я дам вам жити на цьому місці. Не покладайтесь на слова оманні, а саме: Храм Господній! Храм Господній! Храм Господній! Бо як ви цілковито направите путі ваші й учинки ваші, як будете чинити правдивий суд між собою; чужинця, сироту і вдову не утискатимете, безвинної крови не проливатимете на цьому місці й за чужими богами не ходитимете, собі на лихо, тоді я дам вам жити на цьому місці на землі, що я приділив батькам вашим на вічні віки» (Єр. 7, 4-7). Єремія відважно каже, що й святе місце — храм в Єрусалимі — не врятує Юдею, але направа лиходійств перед Ягве буде рятунком народу і Юдеї. Єремія терпить за те переслідування і тюрму.

Не послухали провідники, священики і нарід свого пророка, і прийшли останні дні волі для Юдеї. На Юдею і Єрусалим рушив вавилонський цар Навуходоносор. В 588 році вавилонці зруйнували Єрусалим зі святинею. Останнього царя Седекію зловили, на його очах повбивали його синів і юдейських вельмож, а самому Седекієві викололи після цього очі та в кайданах вивезли до Вавилону. Єремію вавилонці звільнили з тюрми, і він голосив над руїнами Єрусалиму, і той його плач-голосіння списані у відомій книзі «Плач Єремії», яка є чудовою поезією болю над втраченою і зруйнованою державністю і славою. В ній кажеться: «Господь неначе ворогом зробився: він зруйнував Ізраїля, зруйнував усі його палаци, знищив його твердині, збільшив дочці Юди плач і лемент» (Пл. 2, 5). «Вчинив Господь те, що задумав, виконав своє слово, що був заповів за днів недавніх; спустошив без пощади, звеселив ворога над тобою» (Пл. 2, 17). «Ліпше тим, що від меча полягли, ніж тим, що з голоду загинули; бо ці конали виснажені, від нестачі плодів з поля. Своїми руками ніжні жінки варили власних дітей, що для них за їжу стали тоді, як гинули дочки народу мого» (Пл. 4, 9-10).

Бачимо, що у всьому за первопричину бачить Єремія Бога, і це з вислідом лукавих людських вчинків. Єремія кінчає свій плач над Єрусалимом і Юдеєю такими словами: «Наверни нас, Господи, до себе і ми повернемося: обнови наші дні, як було колись. Невже ж ти зовсім нас відкинув, на нас без міри прогнівався?» (Пл. 5, 21-22).

Почалася остання доба Старого Завіту, про яку говоритимемо наступний раз.

* «Розмова про св. Письмо» о. І. Музички, що друкуємо в журналі «Патріярхат», — це цикл статтей, які передаються через радіо «Свобода» на Україну.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>