Розмови про Святе Письмо*

Буде доцільним, поки прийдемо до різних питань про Біблію, мати широкий погляд на біблійну історію в її хронологічному порядку. Книги св. Письма не є подані в такому порядку, як події відбувалися або як були написані, а радше, як це вже ми бачили, творять вони групи відповідно до їх змісту. Іншими словами, щоб легше було читати і розуміти цю велику збірку 72-ох книг, треба знати історію Ізраїля. В цій історії знайдено на поодиноких етапах кожну з книг і їхній зміст, що пов’язаний з відповідним часом і особами.

Властива історія Ізраїля починається в книзі Буття від 12 глави про батька ізраїльського народу Авраама і його нащадків, з яких постало нове плем’я і потім нарід з окремим історичним завданням. Про ці перші глави буде ще мова окремо. Перша книга Буття подає початки того дивного народу, що дуже пильно береже завіти своїх батьків Авраама, Ісаака і Якова. В тому народі має сповнитись обітниця Божа, дана в третій главі книги Буття, коли наступив через гріх першої людини розрив між Богом і Людством: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством; воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися вп’ястися йому в п’яту». Це натяк на Месію-Спасителя, що народиться від жінки і положить край пануванню гріха й диявола та приверне людство до Бога.

Біля 2000-го року до Христа Авраам покидає своє родинне місто Ур, що розположене недалеко від Перської затоки над рікою Евфратом і мандрує до невідомої йому землі, яка має стати землею його нащадків й цілого народу. Цікава ця історія мандрування племени. Передавалась вона з роду в рід. Це плем’я, а потім нарід, мало одну важливу прикмету, якої не мали інші племена й народи: воно берегло свою духовну спадщину, віру в одного Бога, свідомість свого покликання, яке висловив Бог їхньому батькові Авраамові: «І через нього будуть благословенні всі народи землі, Бо я вибрав його на те, щоб він наказав своїм дітям і своєму домові по собі берегти путі Господні, творивши правду й суд, щоб Господь сповнив на Авраамові те, що обіцяв йому» (Бут. 18, 18-19).

Авраамове плем’я росте. З його сином Ісааком вже числяться сусідні князі. Його внук Яків має дванадцятьох синів, але мусить через голод в краю мандрувати до Єгипту, де розмножується і стає небезпечним народом для самих єгиптян. Це стає причиною переслідування, а навіть обмежування зростання ізраїльського народу, що його єгиптяни поневолюють на своїх рабів для важких праць. Політично здавалось, що це прийшов кінець. Всяка неволя слабкого народу — це початок кінця. Біля 1300-го року з’являється серед ізраїльського народу муж, що приносить край неволі. Це — Мойсей, людина, вихована на фараоновому дворі, а потім утікач, згодом провідник народу, законодавець, що вивів нарід з неволі. З тих часів маємо частини описів в книзі Вихід і Числа та частину законодавства, яке потім розвинулося. Так постало П’ятикнижіє впродовж століть.

Вихід з Єгипту був дійсним чудом. Людськими силами це не було легко, а то й неможливо зробити. Ізраїльський нарід з тією хвилиною став народом зі своєю землею, з великою ціллю і поновленим союзом з Богом. В дійсність тих подій нарід твердо вірив, їх стало згадував, на них виховувався і ними жив. Бог в тих подіях не є якимсь розумовим чи філософським поняттям, абсолютом, якоюсь далекою Істотою. «Це Бог батьків наших Авраама, Ісаака і Якова», — конкретна всемогутня Істота, що живе для народу і серед народу, визволяє його, береже, провадить. Це навіть не побожні міркування про Бога, а конкретні факти, які Бог вчинив на очах усіх людей, був, як батько, терпеливим, любив свій нарід як пастир і володар, сердився на нього за його часту невірність, карав, виховував його.

Також в тій початковій історії знайдено людей, що аж ніяк не були все «святими», як того ми хотіли б за нашими зразками. Ми часто читаємо св. Письмо і хотіли б на кожній сторінці знайти тільки святих людей постійно з якимись релігійними практиками, далеких від світу й життя, що живуть згідно з нашими сьогоднішніми вимогами і законами побожности наших релігійних засад. Так не є. Це все люди не наших часів і не нашої, як ми кажемо, ментальности. Це все люди свого часу, тодішніх понять, тодішнього способу життя і поглядів. Хто писав ті книги і описував факти, нічого не «вибілював», нічого не робив святим-побожним, як би ми хотіли. Описував, як воно було і що воно означало, якими були поодинокі особи тоді чи й цілий невдячний і примітивний нарід, описував жорстокості, хитрощі й моральне життя того часу, яким жили ті примітивні в наших очах люди. Дуже великою хибою при читанні св. Письма це — хотіти бачити самі святі та побожні речі й особи, а з тим богословський, чи філософський, чи який інший теоретичний виклад про Бога. Св. Письмо, підкреслюю ще раз, це опис дійсности і Бога в ній, що діє, вживаючи для своєї цілі наших людських, часто брудних, рук. Ми не інакші сьогодні, коли не живемо з Богом…

Скільки буває жартів чи насмішок з описів різних чудес, що попередили визволення Ізраїля з Єгипту, чи чуд і надзвичайних подій в часі сороклітньої мандрівки ізраїльтян по Синайській пустелі. Ми хотіли б, щоб той нарід і його літописці мали нашу сьогоднішню історіографічну вмілість, наші методи, прецизність, писали й думали, як сьогоднішні наші газетні репортери і професори історії, що можуть скріпити свої описи навіть фотографіями. Нарід передавав описи подій, літописці їх списували так, як переживав їх нарід у спільноті своєю вірою. У явищах, які їм помагали чи сприяли, вони бачили руку Божу і Божу поміч, і так було. Чи ми й сьогодні, не один з нас, переживши якесь страхіття, не кажемо, що свій рятунок завдячуємо силі Божій? Не читаймо св. Письма за нашими сучасними категоріями думання, за нашими сьогоднішніми науковими відкриттями, про які ми також ще вчора не знали і поясняли їх у свій спосіб, а коли сприймали їх з вірою в Бога, ми знали, що первопричиною їхньою є таки Бог. Бог є причиною явищ, подій і самого буття.

Прочитаємо один уривок тексту з «П’ятикнижія», який є наче «Вірую» ізраїльського народу і який підсумовує основну думку буття цього народу: «Блукаючим арамієм був мій батько, помандрував він був у Єгипет і поневірявся там як чужинець, малолюдний; там же став він народом велелюдним, потужним і численним. Та єгиптяни зневажали нас, утискали і накладали на нас важке рабство. Тоді зняли ми голос до Господа, Бога батьків наших, і Господь почув наш голос і побачив наше горювання, нашу гірку працю й нашу біду, і вивів нас Господь з Єгипту потужною рукою та простягнутим рам’ям, серед великого страху, знаків і чудес; і привів нас на те місце і дав нам цю землю, що тече медом і молоком. Тож оце тепер я приношу первоплоди землі, що ти, Господи, дав їх мені» (Втор. 26, 5-10).

Цю, наче молитву, виголошували ізраїльтяни кожного разу, коли збирали перші плоди своєї землі. Свою вдячність за все, свій подив за дивні історичні події Ізраїль висловлював Богові його отців, навіть не Мойсеєві — великому провідникові. Якими наївними ми можемо бути, коли різні наші здобутки і досягнення чи й визволення приписуємо тільки людям, і не раз це робимо так дивовижно, що нащадки наші будуть дивуватися, як могли ми творити такі культи осіб, які не лише не приносили нам визволення, волі, добра і щастя, але жахливу неволю, смерть і несправедливість. Ізраїль вмів добачати своєю вірою благодітеля Бога і ницість та мізерність людей. Оповідання і слова св. Письма направду стоять вище від наших «історій», хоч би і двадцятого сторіччя.

Коли ж прочитаємо описи різних подій, то побачимо, яким теплом, мудрістю і чеснотами від них віє. Яків хоче взяти за жінку гарну дочку Лавана Рахиль. Мусить за те працювати тяжко в Лавана сім літ. Старий Лаван його обманює і дає йому старшу дочку Лію. Щоб дістати Рахиль, треба важко працювати других сім літ. І Яків на це годиться. І каже св. Письмо: «І вислужив Яків сім років за Рахиль, а здавалось йому, наче кілька днів, тому що він любив її» (Бут. 29, 20). А оповідання про Йосифа, сина Якова, якого брати продали і обдурили тата, сказавши, що він загинув. Зустріч Йосифа з недобрими братами чи не найкраще оповідання і досі серед творів літератури.

І все це вчить високої Божої мудрости, гарних чеснот, милосердя, любови, хоч писане тому три тисячі років примітивними, але віруючими людьми. Св. Письмо є книгою мудрости для всіх людей, усіх часів на основі історії одного народу, що пережив з вірою великі діла Господні.

* Див. «Патріярхат» за вересень 1984 р. «Розмови про св. Письмо»
о. І. Музички, що друкуємо, це цикл статтей, які передаються через радіо «Свобода» на Україну.