В кожній суспільній праці повинні бути збережені повищі принципи, бо вони є запорукою успіху. Нажаль в нашому українському житті не раз завважується гарячковість, необдуманість і паніка. Ведена праця в таких обставинах і основана на безпідставній панічності приносить більше шкоди, чим користи. Якщо ми свідомі цієї незаперечної дійсности то повинні цих негативних ціх визбутися.
В останньому часі так серед наших владик, як і серед священиків й також серед мирян не сходить з язика питання — хто буде наслідником на осиротілому митрополичому престолі у Філядельфії так якби від цього все залежало. Очевидно у владик є в даному випадку інше зацікавлення, як у священиків. їм в першу чергу цікаво хто з них, бо може бути й так, що хтось із поза них, це не виключене, займе митрополиче місце. Священики зокрема філядельфійської Метрополії зацікавлені наскільки прийде на місце людина з вирозумінням до священиків та їх проблем. В мирян в тому відношенні зовсім інше зацікавлення — чи прийде на митрополичий престіл владика, який прийме сучасний стан нашої Церкви, який зараз існує, себто патріярший з Патріярхом Йосифом на чолі і чи буде дальше змагатись за відзискання й утвердження прав нашої Церкви. Очевидно до вибору на престіл св. Апостола Петра в Римі Папи Івана Павла II миряни не могли навіть такої надії мати з зовсім зрозумілих причин, яких тут навіть не доводиться згадувати. Прихід на це місце кардинала Кароля Войтили збудив серед вірних нашої Церкви такі надії. Прихід Папи Івана Павла II на Апостольський Престіл дає надії, що в тому відношенні будуть деякі зміни, але не відомо наскільки і які. Ми дуже добре собі пригадуємо, як безцеремонно і безпідставно уводились різні безправства у нашій Помісній УКЦеркві. Перед тим ніхто нічого не знав хто приходить, і взагалі хто є номінатом. Все що приходило з Апостольської Столиці все принималось без найменших застережень. Ніхто не питав за правом. Право було за тими хто наказував і диктував, незважаючи на те, що діяли в ім’я Христової Церкви. Так наша Церква проіснувала десятки років. Дехто не тільки серед мирян, про яких не повинно і згадуватись, але серед священиків, а найбільше болюче, що також серед наших єпископів уважався і ще сьогодні дехто вважає з нормальний. Це означає, що та беззаконність, з нашаруванням років стала своєрідною «законністю». Цей факт є надзвичайно характерний для Апостольської Столиці, а заразом найбільше болючий і небезпечний для нашої Помісної УКЦеркви.
Після довгого часу ніхто навіть не запротестував проти таких порушень і такої практики. Священна Конґреґація для Східних Церков на протязі довгого часу визначувала нових владик для нашої Церкви і в цій справі з ніким з нашої Церкви не радилась. Щойно в 1970 році поставлено крапку над «і» й запротестовано проти цієї беззаконности. Цей історичний факт стався, коли милолюбленого о. Івана Стаха було висунено на єпископа помічника, а через кілька тижнів також висунено на єпископа помічника о. Василя Лостена. Зрозуміло, чому перед вірними нашої Церкви стояло питання чого протестували проти номінації, коли дотепер було все добре і ніхто нічого не опрокидував і все Апостольська Столиця номінувала єпископів для нашої Церкви. Так було, але це зовсім не означає і не означало, що воно було правильно, крім цього заіснували дещо відмінні обставини.
При цьому варто нагадати, що прохальну заввагу Ісповідника Віри Митрополита Йосифа, після його звільнення, до Апостольської Столиці, щоби Києво-Галицькій Метрополії було привернено її історичну назву верховного архиєпископства. Звичайно відповідні чинники при Апостольській Столиці відшукали цю історичну правду і на підставі якої привернули Києво-Галицькій Метрополії верховне архиєпископство, а тим самим з тим моментом Блаженніший став Верховним Архиєпископом. Дехто думав, а може такі є ще сьогодні, що також так думають, що Блаженнішого Йосифа піднесено в чині, своєрідне особисте відзначення, подібне, як кардинал. Так воно не є. Верховний архиєпископ не є особистим відзначенням, але йде в парі з Києво-Галицьким престолом. Хто на цьому престолі засідає носить цей титул. Поруч того слід нагадати і підкреслити обов’язки верховних архиєпископів. Про завдання і обов’язки верховних архиєпископів сказано в Декретах, що вони є рівно-патріярші, за виїмком того, що не мають цього титулу. Отже в їх засягу дії і юрисдикції є ті самі, що патріярхів. Апостольська Столиця, привертаючи Блажаннішому Йосифові Верховного Архиєпископа дуже добре знала, які його права й обов’язки. Чому Апостольська Столиця не пошанувала і не респектувала своїх власних постанов, це вже говорить само за себе. Якщоб було це право не належало нашій Церкві то напевно того привернення було б не сталось. Але в між часі прийшло до реалізації «великого діялогу» з комуністичними вождями в Кремлі…
На основі прав верховного архиєпископа, Блаженіший у засягу своєї юрисдикції скликав у вересні 1969 p. IV Архиєпископський Синод, що є каменоугольним для нашої Помісної УКЦеркви. До речі цей же IV Архиєпископський Синод відбувся в порозумінні з Святішим Отцем Павлом VI, а переоцінка Східною Конґреґацією цього Синоду прийшла дещо пізніше. IV Архиєпископський Синод називаємо каменоугольним тому, що в ньому взяли участь майже всі наші єпископи включно з Югославії, за виїмком одного. На цьому синоді були також заступлені миряни з дорадчим голосом. І на цьому ж IV Архиєпископському Синоді всі наші владики прийняли Патріярхальний устрій для нашої Церкви. Це є історичний, важливого значення факт. На жаль в той час та й по сьогодні ми не мали достаточно часу, щоби спокійно й докладно проаналізувати важливе значення цього Синоду для дальшого розвитку нашої Церкви, бо все виринали нові події й ситуації до яких змісця треба було занимати становище, діяти, чи протидіяти. І так до сьогодні ми IV Архиєпископського Синоду не проаналізували, а це велика шкода, бо це було б нам вияснило і прояснило багато питань.
Якщо після IV Архиєпископського Синоду було подано до загального відома, що о. Іван Стах є номінований на помічника єпископа, а згодом проголошено другу номінацію о. Василя Лостена то мирянський рух рішучо запротестував. Тут слід підкреслити й наголосити, що демонстрації й протести не були проти осіб о. Івана Стаха і о. Василя Лостена, хоч може собі дехто так і пояснював, але в засаді проти принципу, що є дуже суттєвим.
Відомо ж, що коли наша Церква вступала в унію з Римом то за нею залишались права а одним з цих прав було, вибирати єпископів і митрополитів з тим що папа давав своє благословення. Чому ці права нашій Церкві забрано то хіба тут не приходиться говорити. Тепер коли вже було привернуто Блаженнішому Йосифові Верховного Архиєпископа то з тим мала бути привернена і стосовна юрисдикція. На жаль цього не сталось. При номінації вище названих отців було поминено Верховного Архиєпископа Блаженнішого Йосифа, Главу нашої Церкви. Чомусь наші владики не мали відваги запротестувати проти цього беззаконня. Одинокий, зорганізований мирянський рух і дослівно кількох священиків, запротестували і стали в обороні наших принципів і юрисдикції Верховного Архиєпископа Блаженнішого Йосифа.
Тоді мирянський рух не ставив вимог номінатам, щоби вони відмовились від номінації, бо ж ми здавали собі з цього справу, що така вимога не буде здійснена. Покликання і служіння у Божому винограднику, це одне, а єпископська мітра, це зовсім щось іншого. В нормальних обставинах, і такій церкві, як польська, напевно самі номінати відмовились би від таких номінацій і сказали б, що це належить до голови їхньої Церкви. В нашій дійсності так не сталося і таких вимог мирянський рух не ставив. Зорганізований мирянський рух тільки просив номінатів, щоби вони самі в якійсь мірі узгіднили свої номінації з Верховним Архиєпископом Блаженнішим Йосифом. Бажалось, щоби хоч в такій формі зберегти принцип і такою формою показати, що від Блаженнішого Йосифа повинні були вийти номінації. Ми були безпосередніми свідками, що наші номінати не були спроможні на найменший жест, як відкласти свячення на пізніше, щоби деякі питання узгіднити з Блаженнішим Йосифом. На жаль цього не сталося. Керівники мирянського руху спочатку просили, просили і просили, але не було позитивного відгуку. Після цього слідували демонстрації у Філядельфії, Йонкерсі, де о. Іван Стах був парохом, у Стемфорді, Вашінґтоні і знову у Філядельфії. Студенти держали голодівку під церквою Непорочного Зачаття у Філядельфії і знову просьби—відкладіть свячення, узглядніть деякі питання з Блаженнішим Йосифом, Главою нашої Церкви. Не помагали жадні просьби, бо так було вирішено на «Олімпі». Жадних поступок! Ватикан диктував рішучо. Хто ж не пригадує собі цього болючого моменту, який занотували у своїх хроніках хронікарі. Очевидно треба все прощати, але не можна цих до краю болючих хвилин забути. Тоді ми рішучо змагались не за осіб, хоч таке нам приписували, але за принцип, який Ватикан постійно порушував.
В останньому часі, деякі з мирян не збагнули суті справи і замість дальше продовжати боротьбу за права і принципи нашої Церкви звели справу до особи. Але питання в даному випадку лежить не в особі! На осиротіле місце у Філядельфійській Метрополії висунено особу, місто принципу, щоби цю справу вирішував Патріярх Йосиф з своїм Синодом або щоби хоч номінат на митрополита, чи єпископа обов’язково був узгіднюваний з Патріярхом.
Тут виявилась нерозважність і необдуманість, яка постала з різних панічних, ніким не потверджених вісток, на які декому здавалось, треба було негайно, і байдуже як, але діяти. Пішло в дію писання листів до Святішого Отця Івана Павла II. Це робилось з настановою, як остання дошка рятунку. І коли вистріляти всі кулі і що далі? Нема вже куди йти! Були також деякі радієві «коментатори», які закликали до також… На таку акцію, дію наші противники тільки чекають, бо це вода на їх, а не наш млин. Можна було писати і листи і говорити по радіо коментарі, але в них не змагатись за таких чи інших осіб, але боротись за принципи, які належать нашій Помісній Церкві.
Крім цього, чи це кому подобається, чині, але справа номінації, чи вибору кандидатів на єпископів чи митрополита не належало й не належить навіть у наших складних обставинах до компетенцій і вирішення мирян. Цю справу в першу чергу нормує Патріярх, згідно з нашими історичними правами. Таке вирішення повинно б статись на Синоді наших єпископів. Мабуть, це ще тим разом не станеться, але до цього ми сьогодні ближче, як були. Ми віримо, що в цьому відношенні напевно поробив всі потрібні заходи Патріярх Йосиф і все, що зробив в цій справі Патріярх Йосиф є зроблене у формах й межах можливого і добре. Тому в тому відношенні не доцільно виносити інші пропозиції. Можна писати листи до Святішого Отця, просити і домагатись, щоби при номінації нових владик не було вживано старої практики, яка мала місце в минулому, і принесла нашій Церкві багато шкоди.
До цих питань треба підходити без поспіху, розсудливо, зрівноважено і спокійно, тоді напевно наші рішення будуть більше успішні і на цьому скористає наша Церква і це є запорука нашого успіху. Ми є в такій ситуації, що кожний крок треба добре передумати, щоби часом через необережність не поховзнутись і не впасти. До тепер ми наші акції і працю проводили в зрівноваженому, розсудливому і спокійному, але рішучому дусі. Стараймось дальше цей стиль задержати.
