Розуміння питань Української Католицької Церкви польської «Солідарності»

Продовження з попереднього числа

У попередньому числі за липень-серпень ми надрукували частину матеріялів з підпільного журнала «Діялог», що є виданням кол. «Солідарности», у якому були надруковані статті, присвячені українській тематиці, а зокрема Українській Католицькій Церкві в Польщі та українсько-польським відносинам. Слід завважити, що в статті «Діялогу» не вживається сучасної назви нашої Церкви, себто «Українська Католицька Церква», але попередньої — «греко-католицька Церква».

В цьому числі друкуємо в українському перекладі замітку «Від Редакції» і широко інформативну статтю під назвою «Українська Католицька Церква у Польщі». Стаття написана, за незначними винятками, вірно, без прикрас, але так, як було. Це буде справжній історичний матеріял до історії Української Церкви. В статті є чимало нам невідомих фактів.

Треба радіти, що є люди серед польської спільноти, що можуть піднестись і бачити українські питання відмінно від тогочасних стереотипів у дусі «огнем і мечем», які, самозрозуміло, нічого доброго не принесли і, напевно, не принесуть. Звичайно, треба бути свідомими того факту, що цей дух ще цілковито не перевівся, він ще дальше існує. Всеж таки, відрадним явищем є те, що на цьому тлі народжується чи, може, вже народився,— новий, протилежний дух до створеного Сінкевичем. Цей новонароджений, новий дух має великі шанси, бо він випливає із здорових християнських основ — із любови. Цього факту не можна недооцінювати. Ми не можемо нічого до цього більше додати, тільки щиро привітати і простягнути нашу руку. Напевно, по одній і другій сторонах знайдуться люди із скепсисом, але це нічого нового. Так завжди було.

Переконано віримо, що написані думки є щирими і найбільше реальними для українців і поляків. Хоч знаємо, що серед діячів польської «Солідарності!» були такі, які висували ідею, що не може бути вільної Польщі без вільної України, але сьогодні деякі з них, як наприклад відомий публіцист А. Міхнік, змінили свою думку. Він сьогодні висловлює думку, щоб не висувати жодної української проблеми, не мати нічого спільного з українцями, зокрема коли йдеться про питання їхньої незалежности, бо це антагонізує Москву і тим самим не допомагає, але шкодить полякам. Цікаво, хто в цьому переконав А. Міхніка? Дивно, що такий вдумливий публіцист й аналітик, як А. Міхнік, не може побачити правди. Факти минулого ніяк не потверджують сучасної тези Міхніка.

Треба також підкреслити, що і серед українців не перевелись ті, які переконано вірять, що з поляками не варто взагалі говорити, бо це нічого не дасть, а, крім цього, їм не можна вірити. Це є безпідставні упередження, бо не береться до уваги, що людина має право на зміну своїх думок, має право на помилки й поправки.

Незалежно від усього польський нарід мусить сам вирішити, з ким йти, з ким йому єднатись. Деякі кола польської «Солідарности», а зокрема ті, що гуртуються навколо журнала «Діялог», зайняли найбільше правильне становище, яке ми з нашої сторони щиро вітаємо, бо це одинокий шлях до наших дружніх спільних відносин. Будемо раді, якщо ця настанова буде дальше безперебійно продовжуватись.

Редакція

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА В ПОЛЬЩІ

Від Редакції «Діялогу»:

Наша публікація присвячена Україні, її історії й сучасності, передусім польсько-українським взаєминам. Бажаємо подати в ній можливість обміну думок і поглядів, які відносяться до обох народів. Усвідомляємо собі, що існують історичні й емоційні причини трудности діялогу. Бажаємо усувати стереотипи, закорінені в свідомості наших суспільств. До цього часу дуже мало зроблено у цьому напрямі. Щойно після досвіду воєнного часу постала переоцінка вартостей в теперішніх наших спостереженнях щодо України. Незалежні кола зацікавились проблемою сучасних відносин, почато писати про Україну як союзника Польщі. Говорено про співпрацю, порушено питання кордонів.

Живемо й будемо жити побіч себе. Ми і вони є позбавлені свободи й суверенности, змушені до прийняття чужих норм і вартостей. Сьогодні нас більше єднає,як роз’єднує. Здали собі з того справу уряди, які стараються підтримувати польсько-український антагонізм.

Від нас самих залежать майбутні взаємні стосунки. Дідичиться не лише завершені діла, але їх відсутність.

Редакція

Українська Католицька Церква в Польщі*

Українська Католицька Церква в Польщі переживає глибоку й довготривалу кризу.[1] Це явище тимбільше знаменне, що майже у всіх церквах і релігійних об’єднаннях, які тепер існують у Польщі, відбуваються відмінні процеси. Особливо Римо-католицька і Православна Церкви зуміли закріпити свої позиції як під організаційним, так і моральним оглядом, завдяки вмілому використанню наступаючих процесів, які сталися в краю на протязі останніх років.[2] Оцінюється, що Греко-католицька Церква в повоєнному періоді втратила більше, як половину своїх вірних. Як правило, вони переходили на православ’я або до Римо-католицької Церкви, так що в наслідку українці втрачали своє національне обличчя.

Організація Греко-католицької Церкви на території Польщі після Другої світової війни була поважно послаблена.[3] У наслідок територіяльних змін після 1944 року в кордонах польської держави залишилась тільки одна Перемишльська єпархія разом з виділеною з неї ще в 1934 році лемківською Апостольською Адміністрацією з осідком у Сяноці.[4] Львівська архиєпархія і Станиславівська єпархія, які опинились у кордонах УРСР, формально діяли до березня 1946 року, тобто до часу ліквідації Греко-католицької Церкви на території Радянського Союзу, переведеної на шлях повного включення її в склад Православної Церкви.[5]

До фізичної ліквідації Церкви також приступлено на території Польщі. 21 вересня 1946 року Служба Безпеки (таємна польська поліція) заарештувала ординарія Перемишльської єпархії, єпископа Йосафата Коциловського. З причини відмови добровільно залишити місце осідку перемишльських єпископів він був дуже сильно побитий, а згодом вантажним автом перевезений до Журавиці та виданий Радянському Союзові. Разом з єп. Й. Коциловським заарештовано й депортовано до СССР єпископа-заступника Григорія Лакоту та численну групу священиків.[6]

Приблизно 700 священиків Перемишльської єпархії і 130 лемківської адміністратури (стан перед 1945 р.) в 1947 році в наслідку арештів і депортацій, переселення українського населення з Польщі до УРСР (в роках 1944-1946) виїхало 489 тисяч людей, в тому багато священиків), братовбивчої польсько-української боротьби (в роках 1944-1946 було замордовано 24 українських священиків), в Польщі заледве залишилося 25 греко-католицьких душпастирів. В 1947 р. вирішилася доля й цієї жменьки уцілілих. В квітні на кілька днів перед початком виселювання українського населення, яке реалізува­лося в рамцях т.зв. акції «Вісла»[7], служба безпеки арештувала 22 греко-католицьких священиків, серед яких 21 посадили до концтабору в Явожні, а одного, пароха церкви св. Норберта в Кракові,— до в’язниці на Монтелюпіх.[8] На волі єдиними залишились Отці-Василіяни (Варшава) і о. Ріпецький, який встиг із своїми людьми виїхати до Ольштинської области.

З ув’язненими в Явожні священиками обходилися як з особливо небезпечною категорією злочинців. Вони одинокі, поза нечисленною групою української інтелігенції, перебували в концтаборі до кінця 1948 р. (більшість в’язнів звільнено в січні 1948 p.). їх зобов’язувала сувора заборона відправляти молитви і давати священичі послуги співв’язням. Биті, висміюванні, глузовані, наприклад, мусіли служити похоронні відправи, під час яких закопувано таборове сміття, примушувані до виконування принижуючої священичу гідність праці (запрягали їх до вантажних возів, навантажених землею), вони пережили концтабір і були знищені фізично, але не духово.

Звільнення з концтабору не було рівнозначне з приверненням їм права виконувати душпастирські обов’язки для 150 тисяч переселених українців на Західні й Північні воєвідства (області). Греко-католицька Церква як організація вже не існувала. В цій ситуації дуже позитивно належить оцінити рішення голови польського костьола — кардинала Авґуста Ґльонда, який з приводу заборони відправляти служби у греко-католицькому обряді, стисло виконуваної адміністративними чинниками, видав в 1948 році дозвіл на тимчасовий перехід українських священиків до праці в римо-католицьких костьолах. Така ситуація тривала до 1956 року. Всі греко-католицькі священики працювали у римо-католицьких парафіях. І це була корисна тимчасова розв’язка. Одначе їх вірні (українці, розпорошені на території кількох воєвідств-областей) залишились позбавлені своїх священиків. Протягом 10 років молилися в польських костьолах або теж там, де це було можливе, переходили на православ’я, що в цей час діяло без більших перешкод. У міжчасі ситуація ще більше погіршилася. 27 липня 1949 p., силою закону, у власність держави перейшло все поцерковне майно, що було на теренах деяких повітів, воєвідств (областей): Білостоцького, Люблінського, Ряшівського і Краківського, тобто в місцевостях, з яких виселено українців.9 В роках 1950-1951 наступило передання більшости колишніх греко-католицьких освячених об’єктів Римо-католицькій Церкві.

Переміни, що наступили в Польщі після 1956 року, охопили своїм засягом також і українську національну меншість. В червні 1956 року постало «Українське Суспільно-культурне Товариство» (УСКТ), появився перший часопис в українській мові — суспільно-культурний тижневик «Наше слово». В грудні 1956 р. Міністерство Освіти дало дозвіл на організацію осередків навчання української мови. В квітні 1957 р. Секретаріят КЦ ПОРП прийняв ухвалу в справі української національної меншини. Виселення українців в 1947 році було визнане цілковито неузасадненим і негуманним. Тоді насувалось питання: що буде з Церквою? В 1956 р. розпочалось всупереч зобов’язуючим законам масові повороти українського населення до місцевостей, звідки їх виселено. Розпочались існуючі до сьогоднішнього дня конфлікти за церкви. Люди, що були майже 10 років позбавлені можливости брати участь у Службах Божих в своєму рідному обряді, почали щораз голосніше цього домагатись. Треба було чимскоріше знайти якусь розв’язку. Та, що її було прийнято, задовольняла напевно всіх, крім греко-католиків.

Дивлячись на події 1956 року з перспективи років можемо ствердити, що була тоді в Польщі сприятлива атмосфера до реактивування Греко-католицької Церкви. Що до цього не дійшло, було багато причин, які були в політиці держави, як і в політиці Римо-католицького Костьола. Процес десталінізації і унезалежнення від Радянського Союзу був уявний. Політичні й адміністративні чинники не були в силі анулювати будьяких рішень, навіть якщо вони встрявали у внутрішні справи Польщі. Помимо офіційної критики рішення переселення українців у 1947 році, многократних деклярацій, бажання улегшити їх трагічну долю — очевидно намір влади обмежувався до затримання існуючого стану речей. Церква, як самостійна організація з її кількасотлітньою культурно-творчою і організаційною традицією, була б тут чинником винятково небажаним. Монополь на організування українських осередків одержало УСКТ (Українське Суспільно-Культурне Товариство), організація цілком контрольована Міністерством Внутрішніх Справ.

В 1957 році греко-католицьким священикам дозволено повернутися до праці у греко-католицьких парафіях. Церкву відновлено неофіційно, без розголосу, а що найбільш істотне, без надання їй будь-якого правного статусу. Нашу Церкву організаційно підпорядковано Римо-католицькому Костьолові та з тією хвилиною мала виключно становити його внутрішню проблему.

Примас Римо-католицького Костьола — неофіційний зверхник Греко-католицької Церкви одержав право назначати з-посеред її священиків особу адміністратора — генерального вікарія, який рівночасно очолював Перемишльську капітулу, органу, що властиво не посідає жодних компетенцій, однак, в опінії українців вона є символом традиції бувшого Перемишльського єпископства. Черговим і останнім кільцем організаційної структури Церкви є вже тільки парафія.

Отже зродилась одинока в своїм роді Церква, «а — де факто – існувала, але офіційно її якби не було. Церква, що мала біля сто тисяч вірних, ніколи не була узгляднена в офіційних державних документах. Про факт її існування не була інформована польська публічна опінія. Народилась й існує в цій ситуації вже понад 25 років без власного єпископа і без права організувати власні семінарії, які уможливили б вишкіл нового покоління священиків, не маючи власних святих об’єктів, в яких була б одиноким господарем, позбавлена дальше будьякої правної особовости.

Не зважаючи на 25-річне існування, Церква залишається дальше несамостійною, цілком підпорядкованою владі Римо-католицького Костьола. Серед українців назріває переконання, що церковні чинники не повністю розуміють інтенції і потреби Церкви та її вірних. Засадничим спірним пунктом надальше залишається питання забраного польським клером церковного майна. Це є поважна проблема. Церква, яка до 1949 р. мала на території Польщі понад 800 церков і храмів, включаючи одну катедру в Перемишлі.

Тепер має їх два: цвинтарну каплицю в П’єньвижні й відбудовану з руїн євангельську церкву в Ґурові Ілавецькому. В залишених кількадесятьох є типовим «субльокатором», користаючись приміщеннями, що належать до Римо-католицької Церкви, лише на час відправи Богослуження.

В серпні 1971 p., на власність Римо-католицького Костьола та інших віровизнаневих об’єднань влада переказала низку будівель Богослужбового характеру, що знаходилися на західніх і північних землях Польщі. Греко-католицька Церква, яка на цьому терені має понад три четвертих всіх своїх вірних, не одержала жодного приміщення.

Особливо напружена ситуація триває в південних і східніх воєвідствах. Ніхто до цієї пори цілком не вияснив українцям, чому не дозволяється їм перейняти церковні будинки, що їх будували їхні прабатьки, батьки, зокрема тих, що не були використовувані від років і занедбані. Чому вірні в Криниці мусять тиснутися в маленькій каплиці, коли поруч існує простора мурована церква? Чому кілька тисяч греко-католиків Перемишля — міста, де поза церквою Отців-Василіян, замінену на садибу Воєвідської команди «Охотничих (Добровольчих) Гуфцуф Праці» і Державний Архів, катедрою, перебраною чином монахів-Кармелітів Босих, є ще дві церкви, зачинені від 1947 року,— може користатись лише у визначених годинах приміщен­ням латинської гарнізонової церкви? Чому зовсім безкарно ходять на волі виконавці знищення висадженої в повітря мурованої церкви в Райському над Солінським озером, розтягнутої рільничими тракторами дерев’яної церкви в Міхновці, спаленої церкви в Ліп’ї, розібраної унікальної з ХІУ ст. церкви в Лютовиськах і понад п’ятдесяти їм подібних? Це є болючі питання. Спроби знайти відповіді всюди — також у Ватикані — виявились не найщасливішою розв’язкою.

В 1981 р. дійшло на цьому тлі до зміни на становищі Генерального Вікарія: Мітрата Степана Дзюбини заступили отці: Й. Романик з Варшави і Р. Мартиняк з Лігниці. Тому не дивно, що українці чуються ошуканими і окраденими. Переконувати їх про те, що поляки на сході втратили значно більше, є аргументом непередуманим і розходиться з ціллю.

Погіршилася ситуація з новими священичими покликаннями. Від початку семидесятих років українська молодь, студіюючи богословію у Католицькому Університеті в Любліні, деклярувала бажання приймати свячення у греко-католицькому обряді, тішилась значною автономією. Клерики мали власну каплицю, бібліотеку, власного ректора та опікуна і можливість вчащати в додаткових заняттях з науки літургій, співу й мови (української і церковно-слов’янської). Це сприяло тому, що зголосилося значне число кандидатів до духовного стану, наприклад в 1979 р. зголосилось 21 особа. В 1982 році дійшло до гострого конфлікту поміж владою університету й Церквою та алюмнами греко-католицького віровизнання на тлі введеного зарядження, яке накладало на них обов’язок підписувати вже на першому році студій зобов’язання, що вони приймуть целібат (до цього часу греко-католицькі священики згідно з постановою Берестейської Унії мали право одружуватися перед останнім свяченням). Спроба вимусити цей обов’язок у відношенні до вже студіюючих, при негативній поставі більшости, довела до дисциплінарного усунення зі студій трьох осіб та поважного обмеження здобутої раніше автономії.

Не сповнились надії вірних Греко-католицької Церкви на власного єпископа. Пропозиція в цій справі, зголошена на засіданні польського єпископату в 1981 році, знайшла підтримку лише однієї особи — вроцлавського єпископа Г. Ґульбіновича.

Аналіза розвитку теперішньої ситуації, що створилася в Греко-католицькій Церкві, підказує передбачати, що в найближчому часі релігійна проблематика стане домінуючою проблемою в житті української національної меншини. На це впливає посередньо й маліюча культурна діяльність УСКТ. Організація ця об’єднує тепер лише чотири тисячі членів, з уваги на посилене втручання Міністерства Внутрішніх Справ, втратила свій престиж і перестала відігравати в українському середовищі, як колись, провідну ролю. В наслідок помилкової освітньої політики було знищене українське шкільництво.

Одиноким чинником, який тепер числиться і який з’єднує українську^національну меншину в Польщі, є Церква. В цьому контексті особливо непокоїть неприхильна постава Костьола. Щораз більше реальною стає загроза загострення конфлікту на національно-релігійному ґрунті. Належить підкреслити, що держава на цьому відтинку національної політики провадить дуже зручну гру. Існує загальне переконання, що в існуючій суперечці за церкви адміністративні чинники, як правило, є речниками української сторони. Одночасно відносні відповідальні чинники за ведення національної політики здають собі дуже скоро добре справу з того, що довголітні суперечки можуть посередньо спричинитись до консолідації українського середовища.

Щоб до цього не допустити, зактивізовано дезінтеґруючу дію на українську національну меншість, льояльну до Православної Церкви. Явище це особливо виразне на відтинку останніх двох років. Православна Церква з великим розмахом увійшла на терени, які досі були володінням Греко-католицької Церкви. Прикладом цього може бути хоч би постання нової православної єпархії — Сяніцько-Новосандецької з молодим енергійним єпископом о. П. Дубцем. Навесні цього року нечисленні православні Перемишля одержали один з двох згадуваних вже церковних будинків, за які вже понад 25 років без успіху старались вірні греко-католики. Питання відносин Греко-католицької Церкви з Православною, будучи особливо складною проблемою, вимагає, однак, окремого обговорення.

* Заголовок походить від Редакції «Діялогу».
Стаття написана з призначенням саме для цього журналу

 

Від Редактора:

В уряді для Справ Віровизнання від 1980 року чекає на полагодження внесок греко-католицького духовенства, підтриманий петицією вірних цього віровизнання, в справі визнання правного статусу Греко-католицькій Церкві. Варто додати, що це питання було висунене в цей час також Українським Культурно-Суспільним Товариством, з додатком інших справ, які відносились до ситуації українського населення в Польщі, зустрілась з негативним становищем на найвищому щаблі, чинників партійного і державного, подібно, як постулят покликання до життя української молодечої організації.

[1] Греко-католицька Церква (вживаємо також окреслення — Уніятська Церква) — це частина православної Церкви, яка на Фльорентійському Соборі (1439-1445 pp.) прийняла унію з католицькою Церквою, визнаючи зверхність папи, зберігаючи літургію східнього обряду та власну організацію. В Польщі унію завершено в 1596 році на Синоді в Бересті Литовськім. В часі розподілу Польщі на терені, окупованому росіянами, царська влада ліквідувала греко-католицьку Церкву і на її місце впровадила православ’я.

[2] Православна Церква офіційно звучала так: Польський Православний Автокефальний Костьол, що займає друге місце, згідно з числом вірних після вірних римо-католицької Церкви, біля 400 тисяч осіб.

[3] В Польщі в міжвоєнному періоді було 5,1 мільйонів українців (1931 p.). Українці греко-католики (60% українського населення) замешкували землі колишньої австрійської монархії. Незначний відсоток становили українці євангельського віровизнання.

[4] Лемківська Апостольська Адміністратура, утворена в 1934 році з греко-католицьких парафій, які знаходилися на теренах бувших повітів: Сянського, Ліського, Ясельського, Горлицького, Новаторського і Новосянецького — підлягала безпосередньо Ватиканові. Причиною її утворення було бажання протиставитись посиленному впливові на теренах Лемківщини православ’я і також українських національних угруповань.

[5] Дійсна ліквідація сталась багато скоріше. 11 квітня 1945 року радянська влада арештувала і заслала на Сибір всіх єпископів, в тому й новообраного Львівсько-галицького митрополита, кардинала Йосифа Сліпого (Андрей Шептицький помер 1.XI. 1944 p.), і 1,400 священиків і 800 монахів і монахинь. В днях 8-10 березня 1946 року в церкві св. Юра у Львові відбувся фіктивний синод, на якому підписано акт «Возз’єднання» Греко-католицької Церкви з Православною. Після 18-ти літ повернувся з каторги Йосиф Сліпий, який є патріярхом Греко-католицької Церкви на еміграції з осідком у Римі.

[6] Єпископ Йосафат Коциловський помер 17 листопада 1947 року у в’язниці в Києві. Єп. Лакота, арештований 22 вересня 1945 p., помер в листопаді 1950 року на Воркуті.

[7] Акція остаточної ліквідації українського збройного підпілля на території Польщі, проведена під криптонімом «Вісла», між іншим, передбачала переселення всього українського населення до північних і західніх воєвідств Польщі. На новому місці поселення українці не могли жити в містах, що були менше віддалені, як на 30 км. від воевідських міст і морського побережжя, 50 км. від кордонів держави, близько залізничних шляхів, також в числі, яке не перевищувало 10% загалу польського населення в одній місцевості. Родини з негативною опінією (кожна була оприділена до визначеної категорії А, Б., В) були розміщені лише одна на село.

[8] Концтабір в Явожні (офіційна назва — Центральний Табір праці в Явожні) був зорганізований на місці погітлерівського концтабору «Ной Дахс» — філії концтабору в Освєнцімі| — Бжезінці. Встановлено, що в ньому було ув’язнено біля 3,5 тисячі українців, за офіційними даними 2,781 особи (в тому 150 жінок, 24 священики, 21 греко-католики і 3 православних).

Внаслідок тортур, важкої, праці, голоду, попечення електричним струмом з огорожі померло близько 150 осіб, включаючи одного священика. Урядовий щоденний Річипос политої, число 46, розділ 338, з дня 27 липня 1949 р.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt