Ще до питання прав Патріярхату Помісної ПУКЦеркви

Здавалось би, що після 14 років жвавої й активної акції мирянського руху за встановлення патріярхату для нашої Помісної УКЦеркви, вже всі познайомились з стосовними історичними фактами минулого і дійсними фактами нашого часу. Про це не раз писалось у мирянських журналах, загальній українській, як також чужинецькій пресі й не раз говорилось з приводу різних мирянських з’їздів, конференцій та мирянських зборів. Кожна українська неупереджена людина мала достаточно можливостей з цією справою бути належно познайомлена. Тому здавалось, що після того, як наша Помісна УКЦерква в 1975 році, що був Святим Роком, під час українських днів у Римі оформилась і стала патріяршою, було ясно й зрозуміло, чому так сталося і де сьогодні наша Церква стоїть. На жаль дійсність показується дещо іншою, бо дехто не бажає знати правди, якою вона була у минулому і якою вона є під сучасну пору. Тільки незрозумілим в тому є те, що це незнання прозраджують ті, які в цьому добре зорієнтовані. Незалежно від всього варто деякі факти, для тих, які ще не знають назвати й запізнати з ними, а для тих, що вже знають пригадати.

Перед тим, як приступити до обговорення цих питань варто на початку відмітити й підкреслити одну незаперечну істину. Поява, після 18 річного ув’язнення, заслання й каторги Митрополита Києво-Галицького Отця Йосифа Сліпого у вільному світі, у центрі Вселенської Католицької Церкви — Римі, сколихнула світовою опінією. Про цей сам факт можна багато писати, але це не є ціллю цієї статті. Тут тільки бажаю підкреслити, що з цією хвилиною відкривається зовсім нова сторінка історії нашої Церкви. Це стається понад сподівання всіх. Добре знаємо, що готовили для нашого Ісповідника віри Митрополита Йосифа! Плянували для нього спокійно доживати віку у затишних мурах Ватикану. Так не сталось. Появу Митрополита Йосифа у вільному світі можна без перебільшення назвати зворотньою точкою у житті нашої Церкви, яка немов збудилась з летаргічного сну і почала жити іншим — новим життям. Щоби ці факти належно оцінити, для цього потрібно мати перспективу часу. Іншими словами, найбільш правильну оцінку цим фактам дасть майбутній історик.

Дозволю собі назвати моменти, які визначили права нашої Церкви на сьогодні й на довгі роки. Ми повинні все мати на увазі й пам’ятати звідки взявся статус «Верховного Архиєпископства».

1. Києво-Галицька Митрополія має статус Верховного Архиєпископства. Києво-Галицький Митрополит Отець Йосиф Сліпий є Верховним Архиєпископом всієї Української Католицької Церкви. (Деклярація Священної Конгрегації для Східніх Церков від 23 грудня 1963, затверджена Папою Павлом VI і вписана в Акти Апостольської Столиці.)

2. Верховні архиєпископи мають таку саму юрисдикцію в своїх Церквах, як патріярхи в своїх. (Соборовий Декрет про Східні Католицькі Церкви, стаття 10).

3. Традиційною формою управління східніх Церков є патріярхат. Ті Східні Католицькі Церкви, що не мають досі патріяршого устрою, повинні бути піднесені до гідности патріярхату, очоленого власним патріярхом. (Соборовий Декрет про Східні Католицькі Церкви, стаття 7. 9. 11).

З повищого видно, що наші прохання і домагання, піднести нашу Церкву до гідности патріярхату мають свою не тільки історичну основу, але й визначення Вселенського Собору Ватиканського II. Статус Верховного Архиєпископства, якому прислуговують патріярші права не був жадним відзначенням, але на прохання Митрополита Йосифа привернений, бо Києво-Галицька Митрополія у минулому була Верховним Архиєпископством. Це надзвичайної ваги факти, які ми повинні пам’ятати. Тут варто ще звернути увагу на те, що традиційною формою управління для Східніх Церков є патріярхат. За цим Декретом про Східні Католицькі Церкви, на третій сесії Вселенського Собору Ватиканського II, 21 листопада 1964 року голосувало 2110 осіб за, а тільки 39 проти. Отже з повищого видно, що наша Помісна УКЦерква згідно з Соборовими ухвалами повинна бути патріяршою і повинна одержати ієрархічне завершення — мати патріярха. Поруч, слід згадати, що біля згаданих декретів є поставлені клявзулі, які комплікують і затемнюють ясність декретів. Ось можна згадати місце, де говориться, що там де немає патріярхату, треба його утворити, але поруч того є додаток — «якщо для цього зайде потреба». Отже постає питання, хто є той, що має вказати, що така потреба наступила?

На перший погляд постає думка, що це повинен визначити церковний провід даної Церкви. Це нормально й логічно. Таку саму думку висунув в інтерв’ю для газети Українське Життя у Чікаґо колишній протоархимандрит о. д-р Атанасій Великий, який на питання хто має вказати, що настала потреба, відповів — «А хто ж мав би канонічно доказати цю потребу, як не ціла українська ієрархія». Нажаль, є такі, які твердять, що це має зробити Ватикан, точніше Папа Римський. В цьому самому інтерв’ю на питання: «Які справи на Вашу думку, повинен би вирішити та обговорити Синод Єпископів та яка повинна бути його компетенція?», о. А. Великий між іншим висловив таку думку: «І не скритись нашій ієрархії від своєї відповідальности, ні за різними труднощами, ні відкладаючи справи». Зовсім правильна відповідь, але поруч того хочеться поставити реторичне питання, а що в цій же самій справі зробив чин Отців Василіян?

На протязі 14 років було виявлено максимум доброї волі зі сторони нашої Церкви на чолі з Верховним Архиєпископом Отцем Йосифом. На всі наші спроби ми одержували незмінне і категоричне ні, включно з різного рода заборонами для Глави нашої Церкви Отця Йосифа. Можна було зрозуміти, що в більшовицькій дійсності обмежували нашого Митрополита Йосифа у сповнювані обов’язків і помимо цього він там діяв, писав послання і мав своїх вірних, якими були православні й католики. Як можна пояснити всякі заборони Ватикану?

Ми знаємо, що Папа Павло VI вже в третє відмовив нашій Церкві патріяршого статусу і все повторяв ті самі незмінні аргументи. Отже все висувались причини пасторальні, канонічні й історичні. У повищих Соборових Декретах про щось подібного не має жадної згадки. Чому ці причини висунено, то треба вже самим догадатись. Щоб побачити, що це не так, дозволю собі навести два моменти з історії нашої Церкви. В першу чергу наведу деякі факти з праці о. д-ра Івана Хоми під назвою «Ідея Спільного Синоду в 1629 p.». У тій цінній праці автор висвітлив підготовку до Синоду Митрополитом В. Рутським. Ми часто покликались на митр. В. Рутського, але рідко заглядали до змісту. Автор праці о. Ів. Хома наводить думку монс. Інґолі в справі патріярхату. Інґолі, в загальному, ставився прихильно до створення патріярхату для Руси-України. Поруч з тим Інґолі висунув один неґатив, який звучить наступно: «Ця гідність не додасть Митрополитові нічого хіба ім’я, бо він має право висвячувати єпископів у своїй області і в цьому головно полягає і по суті патріярхальне право, як видно з 6-го канону першого Нікейського Собору». Це значить, що наша Церква була вже у той час патріяршою тільки не мала цього названня.

Погляньмо, що в цій справі говорить сам Митрополит Рутський — «Я застановлявся над цим — писав дослівно митрополит Рутський в меморіялі до Апост. Нунція — зі скликаними всіма нашими єпископами і ми рішили: хоч митрополит Руси справді від давна має патріярші привілеї і тепер їх уживає, що потвердили Климент VIII і інші Папи, так, що йому нічого не бракує до повноти патріяршої влади крім титулу патріярха, одначе тому, що ввесь нез’єдинений нарід дуже почитає це ім’я, не противитися нез’єдиненим, як вони настоювали б. Була трудність, щодо установлення патріярхату і я запитував про опінію деяких побожних і вчених богословів, щоб дали свою думку на письмі і вони дали, а я переслав до Риму для дослідження, одначе не дістав точної відповіді, хоч я пригадував».

На протязі століть наша Церква втратила свої права, які вона мала і які її гарантував Рим. Щойно в 1848 p., знову питання патріярхату стало актуальним. Про це написав джерельну статтю Олександер Баран під назвою «Питання Українського Патріярхату в часі смерти Маркіяна Шашкевича». Цю справу було порушено в Апостольській Столиці і Рим вів офіційні переговори з представниками австрійського уряду. Апостольська Столиця звернулась до тодішнього канцлера австрійського уряду К.Л. Меттерніха. Справа набрала позитивної настанови для нашої Церкви. Все було приготоване до здійснення. Зі сторони Апостольської Столиці, яка цю справу вела, не було й не могло бути жадних застережень до утворення патріярхату для нашої Церкви. На жаль проект патріярхату нашої Церкви не здійснено. В 1948 році на Мадярщині постало національне повстання проти Австрії, яке повалило уряд Меттерніха і з тією хвилиною справа нашого патріярхату втратила свого потенційного покровителя.

Повище наведені факти, так за часів Митрополита Рутського, як і останньо потверджують, що ми вже тоді були доросли до патріярхату, не було ні пасторальних, ні канонічних, ні історичних перешкод, а сьогодні вони чомусь з’явились і їх вже втретє повторяє Папа Павло VI. Якщо це робить Папа Павло VI, то ми добре знаємо чому, хоч він переконує, що в цьому немає жадних політичних мотивів, то ясно, що навпаки, вони є вирішальними і цього не може ніхто заперечити, бо мова фактів, якщо їх хочемо бачити, — є найкращим доказом. Дивно нам, що ці ж причини також висувають деякі наші єпископи і деякі священики!

Глава нашої Церкви Отець Йосиф зробив правильний крок, прийнявши титул патріярха і наша Церква стала патріяршою. Життя показує, якщо самі собі не візьмемо нашого права то можна ще прожити століття і ніхто нам його не принесе і не дасть. Нажаль така дійсність є навіть у Божій інституції Церкві, бо ж нею керують люди і нічого не вдієш. За своїм всюди треба домагатись, просити, коли не дають, треба, якщо можливо самому це право взяти. Як довго є важні Декрети II Собору Ватиканського, так само є важний патріярхат нашої Помісної УКЦеркви.

Тепер можемо спокійно сказати, що ми знайшли те, за чим довго і терпеливо шукали. Ми віднайшли історичне право нашої Церкви підтверджене Собором Ватиканським і ним активно скористались. Чи може в цьому є щось незаконного? Якщо має мати хтось претенсії в цьому відношенні то тільки й одинока наша Помісна УКЦерква до Ватикану, до Апостольської Столиці за те, що нашій Церкві безцеремонно забрано її права. Це вже до сьогодні повинні були сказати наші єпископи і священики Чи зроблено це? Ні! Нажаль, мабуть не всі наші єпископи, як також і священики знають історію нашої Церкви. Це нічого дивного, бо деякі з них виховані в системі латинського думання, а їх поставлено тільки сповняти функцію, не відчуваючи окремішности нашої Церкви. Якщо б вони її знали то мусіли б інакше ставити питання нашої Церкви. На це є чи мало документів. Ось згадаймо відомий лист Папи Климента VIII з 23 лютого 1595 р. в якому він гарантував такі права:

1. Устроєво й адміністраційно українська Церква є незалежною від Риму. На її чолі стоїть Синод Єпископів з Києво-Галицьким митрополитом, як його головою,

2. Пропонувати і вибирати єпископів нашої Церкви має тільки її Синод, а потверджувати вибір може тільки митрополит нашої Церкви в імені Папи і

3. Вибирати митрополита може тільки Синод нашої Церкви, а потверджувати його вибір має Папа, при чому його потвердження мало мати тільки церемоніяльно-пристежевий характер.

Відомо ж, що для деяких єпископів того рода документи, як сама Унія давно було і про це немає чого сьогодні говорити. Дехто підкреслює, що мовляв присягав вірність папі, але при тому забувається, що присяга, якщо така була, вірности папі, а не Церкві то вона не могла бути суперечною до обряду своєї Церкви. Хоч все є можливе! Ми знаємо, що на Апостольському Олімпі різно бувало, навіть в ім’я Христа вбивали людей, що суперечило не тільки християнським, але і людським законам.

Щоби бути чесним перед самим собою, що є дуже важливим, належить поставити питання — чи факт, що наша Помісна УКЦерква стала патріяршою з патріярхом на чолі, комусь це пошкодило, фізично, чи пристіжево? Чи тим фактом обмежено когось у суверенности, чи обмежено когось у його правах чи тим подібного? Правда на кожне питання в тій площині приходиться відповісти щиро й чесно — ні. В чому ж є справа, кому це перешкаджає, хто цим найбільше турбується? Сьогодні це не є вже для нікого таємницею, що нашою Церквою торгують. Торг проходить Москва — Ватикан.

Пригляньмось, що Апостольська Столиця за понтифікату Павла VI не тільки не виступила в обороні переслідуваних Церков у Совєтському Союзі, але навіть знесено спеціяльну молитву, яку був установив Папа Пій XII за «Мовчазні Церкви». Що ж вже немає сьогодні в СССР «Мовчазних Церков»? Ватикан також підписав Гельсінкські умови, але, на жаль, по сьогодні ще ні разу не став в обороні людських прав. В друге була анульована Берестейська Унія на соборі московської православної церкви у Загорську патріярхом Піменом, у присутності, ватиканського офіційного представника, сучасного кардинала Віллібранса, і ніхто проти цього ні там, ні пізніше у Римі не запротестував. Можна б подібних фактів вичислити більше, можна б згадати справу з мадярським примасом кардиналом Мінсентієм, але вже і цього вистачає, щоби побачити справжню дорогу, куди провадить Ватикан!

Чи хтось може говорити про нельояльність нашої Церкви супроти Апостольської Столиці. Про нашу льояльність ми не потребуємо говорити словами, бо ми її засвідчили незлічимими жертвами, втративши всіх наших владик, за виїмком Ісповідника Віри, Патріярха Йосифа, який після 18-ть річної каторги післав його Господь рятувати Дочерні Церкви у діяспорі. Яка інша Церква засвідчила свою лояльність більше за нашу? Тут треба говорити про нелояльність Апостольської Столиці по відношені до нашої Церкви. Домагатись історичних прав нашої Церкви, називати речі їх властивими іменами, навіть, як вони є болючі, не є запереченням льояльности. Наша Церква домагається поєднання всіх екзархатів в одну патріяршу цілість, щоб тим сильніше підкреслити одність Вселенської Католицької Церкви у її дійсному плюралізмі. Ідеться про інституцію, якої життя не визначується життям одної людини.

Цю велику і святу справу підніс наш Мученик — Глава нашої Церкви Отець Йосиф не для своєї слави, бо йому вона не потрібна, але для росту й розвитку нашої Церкви Страдниці. Патріярх Йосиф зробив все, що можна було зробити. З другої сторони не можна нас обдурювати і говорити, що все, що робить Апостольська Столиця, — це для добра нашої Церкви. Апостольська Столиця тричі відмовила нашим проханням піднести і визнати, вже існуючий патріярхат, заборонила Патріярхові скликати синоди єпископів, відбувати наради, висвячувати жонатих священиків, візитувати свої церкви і т. д. Хто ж може повірити в те, що це є для добра нашої Церкви. Чи справді так виглядаємо, що не вміємо відрізнити добра від зла?

Хочеться запитати, а що в цій наявній справі сказали наші владики? Подивімся, як поступили польські єпископи і весь польський клєр, коли ватиканські функціонері від «остполітік» поминувши кардинала Вишинського, пішли безпосередньо до польського комуністичного уряду договорюватись у церковних справах. Вони всі включно з вірними стали, як мур — станули по стороні кардинала Вишинського і запротестували проти такої практики Ватикану. Папа Павло VI після того кілька разів посилав відповідну делегацію, щоби перепросити і наладнати це невідповідне потягнення.

Нажаль, ми не можемо похвалитись подібним фактом, як поляки. Колись історія церкви відмітить, що єпископи і священики, маючи між собою такого велетня Церкви, як їх Святість Патріярха Йосифа не стали з ним одним фронтом у благородній справі — обороні історичних прав і єдності нашої УКЦеркви. Якщо ж ідеться під тим оглядом про поставу мирян то у своїй подавляючій більшості повністю піддержують ідеї й почини Патріярха Йосифа. Миряни не раз запитують, чому наші єпископи і священики не виступили солідарно з Патріярхом Йосифом. Ми мали нагоду бачити одностайну поставу мирян до Патріярха Йосифа під час його візитацій. Тут можна для ілюстрації навести один маркантний факт. 5 червня 1977 р. в Нью Йорку відбулось посвячення наріжного каменя нової церкви св. Юра. Після торжественних Богослужб відбувся бенкет на якому був зачитаний лист Патріярха Йосифа. Коли почав читати о. парох д-р Володимир Ґавліч листа від Патріярха Йосифа то спонтанно всі присутні встали, за виїмком єп. Йосифа Шмондюка. Це був спонтанний і щирий вияв присутніх мирян і священиків, як високо цінують Патріярха Йосифа.

Як це пояснити, що в церкві св. Юра ще до сьогодні Отці Василіяни не поминають їх Святість Йосифа Патріярхом? Дехто з Отців Василіян говорить, що їм «сумління» не дозволяє поминати їх Святість Патріярхом.

Як ми можемо домагатись у Ватикані наших прав, коли ми самі себе, не шануємо і самі себе не визнаємо. Для о. М. Дирди, що відправляє служби Божі у Гантері вже немає й верховного архиєпископа, бо поминає тільки кардинала Йосифа. Напевно о. Дирда знає, яка є різниця між верховним архиєпископом, а кардиналом. Для єп. Й. Шмондюка, який свого часу виголосив святочну промову з приводу візитації Глави нашої Церкви Отця Йосифа і називав його архітектом патріярхату УКЦеркви, також немає Верховного архиєпископа, не згадуючи про патріярха тільки залишився кардинал, бо підніс многолітствіє за Кардинала Йосифа. Згадаймо при цьому і канцлера єп. Августина Горняка о. д-р С. Вівчурака ЧСВВ, який не тільки, що сам не визнає Патріярха Йосифа й існуючого патріярхату нашої Церкви, але поспішив переконувати польського читача у польському журналі «Культура», що нам патріярхат не належиться, що це не є патріярхат, бо папа, не дав нам патріярхату. Щоб не було не порозуміння о. Вівчарук, як більшість Отців Василіян є за патріярхатом, але, якщо … Поставмо тут реторичне питання до Отців Василіян, монашого чину Редомтористів і тих не багатьох противників патріярхату нашої Церкви, що вони зробили, щоби патріярхат нашої Церкви став дійсністю? Які були зроблені заходи, крім гарних слів, — «ми також за патріярхатом!» Скажуть — треба чекати! Чи ми мало чекали? Ось за чотирнадцять років активної праці і терпеливого чекання, що ми одержали? Народ — вірні Помісної Української Католицької Церкви побачили, що тут ідеться про наше бути, але, на жаль цього не бачуть, чи не хочуть бачити монаші чини, деякі з священиків і деякі з єпископів.

Домагатись історичних прав нашої Помісної УКЦеркви і ставати в її обороні не є злочином, але святим обов’язком кожного з нас і всіх разом.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>