Ще і ще раз у справі ватиканської остполітік

У останніх числах журнала «Патріярхат» ми писали, інформували і висловлювали наші думки про незмінну ватиканську остполітік. Цим разом до написання цієї чергової статті з цієї проблематики заставила нас стаття, що з’явилась у двотижневику «Сівач», за 22 липня 1997 p., що з’являється у Стемфорді, CLLIA, а яка є водночас передруком з газети «Мета» що є офіціозом Патріяршої Курії у Львові, ч. 10 (106), від 10 червня 1997 р. під назвою: «Двосторонні переговори між делегаціями Святого Престолу і Московського Патріярхату», під якою підписана Галина УМБЛАТ. Вже сам заголовок інформації «Двосторонні переговори…» є багатомовний, який ще і ще раз підтверджує незаперечний факт про незмінність ватиканської остполітік, хоч від семи і більше років пройшли непередбачені колосальні зміни, на жаль, як виглядає не для Ватикану і Московського Патріярхату.

Для спостережливого читача, який уважно слідкує за розвитком подій на релігійно-церковному полі є незрозуміла ватиканська остполітік. Кожна пересічна людина бачить, що на сьогоднішний день багато чого змінилось не тільки у політичному, але також релігійно-церковному світі, зокрема на території центральної і східньої Европи. На картах світу зникла горезвісна потвора, яким був Радянський Союз, що розчавлював вільні народи — нації, і в тому і людину, мислячого творчого індивіда, людину християнина, бажаючи створити громадян — роботів, себто бездушні, безволісні істоти. Знаємо і весь світ знає, але чомусь цього не хоче, чи не бажає знати Ватикан, що у тому «царстві», яким був донедавна Радянський Союз існувала тільки одна казьонна Російська Православна Церква, керована КДБ, яка при допомозі найбільшого людовбивця світу Сталіна, проковтнула багато національних православних Церков, включно з матірною Церквою, себто Київською Церквою св. Володимира, підчинивши її собі. У цей безпощадний млин попала також Українська Католицька Церква, яка за свою свободу, за своє існування, за свою приналежність до Апостольської Столиці, вселенської Католицької Церкви віддала море крові і гори трупів. Сьогодні на пожарищі Радянського Союзу відродилось багато Церков і цього не слід небачити, чи ігнорувати!

Повернімось до статті, чи інформацій про «Двосторонні переговори…», які підписала Галина Умблат. Цікаво було б знати, у якому характері тут виступає Г. Умблат, чи як учасниця цих переговорів, кореспондентка, представник Святоюрської Гори, чи просто перевела інтерв’ю — розмови з учасником, чи учасниками двосторонної зустрічі, бо з написаної статті трудно установити, у якому характері виступає, чи може просто як машиністка, а це важливо, бо трудно поставити крапку над «і». Не знаємо, чи це офіційний, чи півофіційний документ! Важливим є, що ця інформація з’явилась у двотижневику Архиепархії Української Греко-Католицької Церкви «Мета», що являється офіційозом Патріяршої Курії. Значить туди нічого не попадає не перевірене. Очевидно цією заміткою не маємо на увазі будь-як обезцінити автора статті Галину Умблат, це тільки наші завваження до цієї теми.

Прочитавши уважно інформацію про «Двосторонні переговори…» можна поставити питання, яка є різниця переговорів Ватикану з Московською Патріярхією, що відбулись у Москві, у половині грудня 1996 р. від тієї, що відбулась 7-8 травня 1997 р. у м. Барі — Італія? Можна сказати, що суттєвої різниці немає, бо в Москві були два партнери і в Барі були також два партнери з тією відмінністю, що тут були присутніми статисти, бо як випливає з інформації вони голосу не мали, все вирішували представники Ватикану і Московського Патріярхату. Змістом розмов таки була проблема Української Католицької Церкви і Української, розумій російської Православної Церкви Московського Патріярхату. Про Українську Автокефальну Православну Церкву й Українську Православну Церкву Київський Патріярхат не було мови і навіть згадки. Учасники переговорів гадають, що не згадуючи цих Церков, вони зникнуть, чи перестануть існувати. Так не є і так не станеться, вони є і будуть існувати і їх належить так само потрактувати, а може й краще як Церкву Московського Патріярхату, бо це Церкви страждальниці, чисті й невинні перед Всевишнім Творцем. Названі Церкви, як і УКЦеркви не грабували, але їх пограбувала Російська Православна Церква.

Ці двосторонні переговори пригадують Чотиричленну Комісію, що була покликана на початку 1990 років також за домовленністю Ватикан-Москва для того, щоби ділити церковні споруди в Україні. Але тоді в цій комісії був Блаженніший Митрополит Володимир Стернюк, який спротивився тим плянам, сказав свою рішучу думку й опустив залю нарад і на тому закінчила свою діяльність Чотиричленна Комісія.

Правда, так тоді, як і сьогодні обидві договірні сторони Ватикан-Москва старались не бачити, що поза московським православ’ям існують ще інші вільні, незалежні православні Церкви, яких не можна ігнорувати і небачити, бо це дуже, дуже не по-християнськи. Можна зробити припущення, що цього всього не знають ватиканські чинники! Також розуміємо «миротворців» Московського Патріярхату, що вони також мовчать про той, інший православний світ, що є в Україні і вдають, що все це є нормально. Представники Української, розумій ро­сійської, Православної Церкви, Московського Патріярхату, серед яких був єп. Іларіон і протоєрей Віктор Петлюченко не могли нічого сказати, зрештою вони були статистами. Але нам видалась дивною роля представника УКЦеркви Владики Василя Медвіта. Бажалось з його уст почути слово правди. Хіба ж Владиці Василеві відомо, що в Україні, крім УПЦ МП існують УАПЦ, УПЦ КП, які виросли з того самого корення, що УКЦеркви, себто Київської Церкви Володимирового Хрещення. Для ілюстрації наведемо слова Владики Медвіта:

«У мене склалися дуже приємні враження від зустрічі. Ми багато чого навчилися, багато що побачили, але найважливішим є те, що ми сіли за стіл переговорів разом з нашими православними братами, бо раніше це було неможливим. Еволюції взаємовідносин пішли вперед. Сама атмосфера зустрічі була дуже приємною. Те, що ми полагодили, — це інша справа. Може, хтось скаже, що це небагато. Але, на мою думку, як на початок — це добре».

З повищого зіставлення не випливає, що Владика Василь поза православними Московського Патріярхату бачить інший православний світ, а це дуже серйозне питання. Звичайно треба радіти, що ведуться переговори, але вони повинні бути щирі, у яких підтексті не повинно бути ігнорації.

Маленька дегресія. На одну хвилину забудьмо про Божу і людську установу, якою є Церква, чи Церкви. Уявіть собі і подумайте, що Вас особисто якась людина обкрала і Ви навіть добре знаєте цю людину. За якийсь час ця ж сама людина — злодій приходить до Вас і не каже, що вона Вас обкрала, але бажає з Вами договоритись, про поділ Вашої власти. Все це звучить дуже смішно й не реально, на жаль деякі церковні центри такий стиль практикують і, то з претенсіями, і безсоромно.

Тепер пригадаймо ситуацію у Західній Україні до 1939 року. Чиї були і кому належали церкви? Власником тих церков була Українська Католицька Церква. Цікаво, що Російська Православна Церква під тодішним керівництвом Патріярхом Алєксеєм допомагала Сталіну ліквідувати УКЦеркву й пограбувала всю її власність, а сьогодні говориться про «націоналізм» УКЦеркви, про поділ її церков, не бачачи свойого імперіялізму. Владико, кажете, що договорюєтесь з «нашими православними братами». Чи справді договірна сторона Московський Патріярхат у даній ситуації «є нашими братами?» Дав би Бог, щоб так було! Владико Василій, може Вам це невідомо, придивіться до двох Почаївської і Києво-Печерської Лавр. Чи справді там є наші православні брати, які сичать антиукраїнством. Обидві лаври, а вони не одинокі в Україні, які є найбільшими осередками російського шовенізму. Вони явно діють проти української незалежної держави.

Владико Василій, якщо обидві лаври Києво-Печерська і Почаївська далеко від Вас, то пригадайте собі Міжнародну Церковно-наукову конференцію, що відбулась у Львові 3-4 жовтня 1996 р. з приводу якої з’явилось офіційне «Комюніке», підписане Владикою Августином (Маркевічем), що є єпископом Львівським і Дрогобицьким УПЦ МП, де він в одному місці пише:

«Учасники конференції звертаються до Папи ІОАНА ПАВЛА II з проханням підтвердити справою свою братську любов до православних Патріярхів, а також виявити задекляроване сестринське ставлення Римо-Католицької Церкви до Православних Церков — скасувати Брестську і Ужгородську унії, які є штучною стіною між нами, а не й далі благословляти, підтримувати і поширювати її».

Ось бачте, чого вимагають «наші православні брати» Московського Патріярхату. Шкода Владико Василій, що хоч самі для себе не поставили питання, а як взявся у Львові Владика Августин Московського Патріярхату? Жалко Владико, що Ви навіть як статист під час двосторонніх переговорів не спромоглись обидвом партнерам сказати правду у вічі. Треба було обидвом сторонам підказати, що дорога, якою вони вже довго, довго ідуть до тепер нічого не дала і не дасть. В першу чергу слід ставити вимогу, щоби партнери, перший Ватикан відмовився від політики у Церкві і не грався нашою Помісною У К Церквою, як бальончиком і її коштом не здобував собі політичних позицій у Москві, а Московська Патріярхія повинна відмовитись від імперських прийомів та перестала поширювати російський шовенізм православ’я і в кінці вибачилась перед українськими й іншими Церквами, яким вона нанесла стільки кривд. Щойно після того можна говорити про Божий християнський шлях, який веде до миру, злагоди, спокою і справжньої любови. Ватиканська остполітік давно себе пережила і вже є найвищий час, щоб від неї відмовитись.

Папа Іван Павло II, який так наполегливо працює і присвячує стільки уваги і зусиль, щоби ювілейний 2000 рік зустрінути у християнській єдності немає великих виглядів. У ситуації, коли з одної сторони без причини наголошується російське православ’я, а не бачиться, чи навіть ігнорується всіх інших, не можна сподіватись на успіх. Подтвердженням цього може послужити той факт, що передбачена зустріч Папи Івана-Павла II з московським Патріярхом Алєксеєм II, що мала відбутись у Відні не вийшла, бо Патріярх Алєксей II відмовився. На жаль причини для нього були не молитовні. Після цього мала відбутись друга зустріч Папи Івана- Павла II з Вселенським Патріярхом Вартоломеєм І, під кінець червня 1997 р. у Ґраці — Австрія також впала у воду. Це багато говорить і з цього треба робити висновки. Дорогу, яку вибрав Ватикан не веде до справжньої єдности.

Треба сказати й особливо наголосити, що двосторонній діялог Ватикан-Москва, поминаючи інший широкий православний християнський світ згори є засуджений на повний провал і невдачу. Подобається це могучим цього світу, чи ні, але треба говорити з всіма, бо це є одинокий шлях, який веде до мети. Якщо цього не робить, байдуже з яких мотивів, Ватикан, то це повинна робити у межах української держави УКЦерква, себто її провід і говорити справді зі всіма українськими православними Церквами, бо вони є справді нашими братами не тільки по крові, але й по вірі, бо ж ми вийшли з того самого кореня Володимирового хрещення, себто з Київської Церкви, нас ділить тільки юрисдикційна приналежність. Також не тільки можна, але і треба говорити з УПЦ МП, але при умові, що вона відмовиться від російсько-імперського шовінізму і не буде діяти проти української держави. Це одиноко правильний шлях, який має добрі перспективи і який веде до того євангельського щоб усі були одно.

Варто б провідникам на церковних Олімпах приглянутись до секулярного світа, принаймні на європейському континенті, який до справи миру і єдности підходить реально і має в тому кращі успіхи. Дай Боже, щоби рішення, прийняті у Москві, потверджені у Барі, були успішними. На жаль, невідбута зустріч у Відні, Папи Івана-Павла II з московським Патріярхом Алєксеєм II не віщують нічого доброго. Дай Боже, щоб ми у цьому помилялись.

Микола Галів