Передруковуємо статтю І. Дмитрова з Української Думки, за 15 грудня 1977 у скороченні. Подані в ній факти до поможуть краще зрозуміти ситуацію на церковному попі у Великій Британії.
Редакція
Незважаючи на глибоку прірву, між Апостольським Екзархатом у Великій Брітанії, частиною екзархального духовенства і подавляючою більшістю мирян Помісної УКЦеркви загальне положення на терені тієї вітки нашої Церкви-Страдниці внормалізувалося бодай настільки, що в церквах і біля церков не було деякий час ані поліції, ні транспарентів чи демонстрантів. Завдяки зрозумінні Блаженнішого Патріярха всі миряни мали душпастирську опіку бодай так часто, як це дозволяли обставини. Величезну роботу в ділянці душпастирювання провів всеч. о. крилошанин Микола Матичак, який безупинно відбуває об’їздку парафій зі словом Божим, незважаючи на різні труднощі та перешкоди. В душпастирюванні вірних допомагали дуже багато також всеч. о. митрат Іван Музичка й о. Петро Стецюк, котрі приїжджали декілька разів у році до Великої Брітанії, та спішили з духовною опікою мирянам, зокрема в тих місцевостях, та у відношенні до тих тисячів мирян, що їх перестала охоплювати духовна опіка частини екзархальних священиків. За малими вийнятками, котрі час до часу трапляються у парафіях о. канцлера Степана Вівчарука та о. Івана Гасяка, у церквах припинилися давніші в’їдливі виступи проти мирян, громадських і політичних установ, і припинилися пасквілі проти діячів патріярхального руху. Вірні Помісної УКЦеркви в Галіфаксі закінчили успішно набуття храму, який був урочисто посвячений. Про церковні справи перестали також писати тенденційно наставлена чужомовна преса. В деяких парафіях удалося налагодити духовну опіку над шкільною молоддю. Одиноким нерозв’язаним питанням залишився відклик із екзархату Кир Августина Горняка ЧСВВ, чого домагалися від Павла VI миряни в місяці жовтні 1976 року, й пізніше. Навіть перше число «Церковних Вістей», що появилося замість періодичного журналу «Наша Церква» у квітні 1977-го року, сприйняли миряни з подивугідним спокоєм.
Але в половині листопада ц. p., появилися в різних місцевостях на нашому терені примірники другого числа цього ж самого журналика. Вкінці наспів один примірник і на нашу адресу. Переглянувши його, людина зауважує декілька виразно тенденційних затій його авторів.
Перше — це очорнити по змозі найсильніше громадські установи за те, що в надзвичайно критичному часі, коли миряни не були ще зорганізовані, вони стали на принципі Помісности нашої Церкви, її патріярхального завершення, і цим стали впоперек шляху, що ним наважився піти місцевий Екзарх та неправильно поінформована частина духовенства.
В дотичному журналі це питання грубо виминається. Натомість всю увагу звертається в напрямку чогось зовсім протилежного та абсолютно неіснуючого — в напрямку т. зв. намагання громадських і політичних кіл посягнути по владу в церкві (?!). Під тим кутом спрепарована й постійно повторювана ціла історія непорозумінь та «розколу» від серпня 1975-го року, з якої повилітали чомусь такі правдиві й головні аспекти: виступ на проповідниці в Лондоні о. д-ра Тисака в неділю, таки зараз після повороту паломників із прощі до Риму, який спровокував п. Зетка до реакції у пресі; вилучено з контексту цієї «історії» також і те, як провідники громадського життя в Ковентрі намагалися відмовити Екзарха А. Горняка від поїздки, а якщо таки приїде, то повинен бути приготований вияснити якраз справи його поведінки на прощі в Римі та його відносини до Голови нашої Церкви; призабули теж видавці журналу, що саме розмова Кир Августина з представниками на місці в суботу ввечері спричинилася до маніфестації під церквою чергового дня; не згадують писателі цієї «історії» про те, як Президія Центрального Патріярхального Комітету домагалася авдієнції у єпископа, та не одержала відповіді, і як то єпископ відрізався на добрих кілька місяців від світу, навіть телефоном не можна було з ним сконтактуватися. «Пастирське Слово» Кир А. Горняка від серпня 1975 року направду історичне, лише ця його сторінка має більш неґативний ніж позитивний напрямок. Це «Слово» змусило Президію ЦПК виступити вперше з публічною заявою, в якій спростовано, або зовсім відкинено різні невластиві оскарження та інсинуації; поминають вони мовчанкою насильне вимушення від двох священиків резиґнації та залишення терену цього екзархату; так само потрактовано намагання о. С. Вівчарука змусити редакцію «Української Думки» надрукувати неправдиве вияснення тієї справи, під час якого він уживав погроз, зокрема лякав відмовою подавати дані про душпастирства до «Календаря СУБ-у»; промовчується різні листи, персональні напади на поодиноких людей з церковних амвон, пасквілі, аноніми тощо; немає згадки про те, що певне договорення з поліцією було зроблене ще перед Різдвом Христовим 1976-го року, бо інакше п. Парубочий, який ледви говорить по-англійському, не привів би поліцая в шоломі до престолу й не передав би йому о. Орачеві. Можливо, що цей факт більш як інші елементи вплинув на той перший демонастративний виступ мирян, які спокійно молилися під час Служби Божої, але співом колядок перешкодили єпископові виголосити проповідь. Виклик одного з мирян тривав усього не цілу хвилину і, як відомо усім, був його особистим вчинком, а не частиною якогось пляну про який навіть не було мови на будь-котрому з лондонських патріярхальних форумів. У ще гіршому вигляді ця історія з агл. поліцією повторилася під час парафіяльного празника, після Різдва Христового, що вкінці змусило мирян до відкритих протестів під катедральним храмом.
У послідовності повищого, в лютому і березні 1976 року, появилися постанови Соборчика уже з дуже виразними та відкритими погрозами в сторону мирян. Укінці дійшло до зустрічі членів Керівного Органу ЦПК з Митрополитом Кир Максимом Германюком із Вінніпегу. Щоб не контактуватися прямо з ЦПК місцева церковна влада порадила Митрополитові посередника, який зателефонував до мене й передав вістку про те, що ВПреосвященніший Митрополит є в Лондоні, й готов стрінути представників ЦПК, що він як посередник може зорганізувати. Я подякував йому за вістку, взяв від нього число телефону до Митрополита й всі домовлення відносно часу та місця поробив сам. Зустріч відбулася в атмосфері пошуків до розв’язання конфлікту, бож розходилося не про стисло канонічні питання, але про питання політики та загального поступовання єпископа і його без критичних сторонників. Згодом відбулася зустріч членів Президії ЦПК з Кир А. Горняком при співучасті о. канцлера С. Вівчарука та о. д-ра С. Орача. Всі розмови під час тієї зустрічі о. С. Орач записав магнетописом. В одному місці виглядало, що бодай у справі молитовної пісні за Патріярха наступить зміна. Але в тому саме часі обрушився о. канцлер С. Вівчарук і дослівно заявив, що справа молитви є справою соборчика священиків, бо якраз на такому соборчику вони прийняли настанову не допустити до співу тієї молитви в церквах.
Така нагла зміна в розмові заставила голову ЦПК звернутися до Екзарха з запитом, скільки в нас є церковних влад та хто властиво керує церковною політикою? На це не було відповіді. Розмова перейшла в суперечку з о. С. Вівчаруком, котрий почав викрикати в нашу сторону, чим і довів до передчасного закінчення зустрічі.
Виходячи з будинку я ще стрінувся з о. д-ром С. Орачем при головних дверях. Він дослівно плакав. Я радив йому дати мирянам зрозуміти в найближчу неділю, що він духово з ними у справах Патріярхату, хоч із уваги на місцеву владу не може того виявити публічно, як це зробили інші священики. На його питання, як це зробити, я дослівно радив йому, щоб після закінчення Богослужби, коли миряни співають молитву за Патріярха, він не відходив від престола. Хай не звертається до вірних і не співає з ними, але для вияву солідарности, хай затримається при престолі. Миряни це зрозуміють. — А що буде тоді зі мною? — сказав о. д-р Орач. — Інші священики мене за те задзьобають. На те я відповів, що — «Ви не відірвані від світу. Маєте телефон, переговоріть завтра з іншими священиками й зробіть то спільно».
Одначе про ті справи в «Церковних Вістях» немає згадки. Їх немає теж у контексті — «історії розколу».
З цього ж контексту вилучено теж і письмо від церковного заряду до ЦПК, яке було вислано нам після згаданої зустрічі, а в якому трішки спростовано деякі постанови соборчиків від лютого і березня, а в справі молитовної пісні сказано, що її спів залишається на сумління мирян.
Коли ж ідеться про те, чи справді світські установи, а зокрема Союз Українців у Великій Брітанії посягали будь-коли по владу в Церкві, то ми можемо доказати документацією, що такого ніколи не було, й зараз немає. Але дещо інакше виглядає справа з намаганням Екзарха Августина Горняка та о. канцлера Степана Вівчарука посягнути по виключну владу на громадському полі, не про впливи в площині духово-моральній, але таки по владу. Тому вислів у тому другому числі «Церковних Вістей», де говориться, що «на протязі 30 років була наскрізь надрядною та духовною Установою», не є мимовільним собі мішанням понять чи невластивим підбором слів, але таки віддзеркаленням задушевних мрій авторів «Вістей», котрі багато спричинилися до існуючого стану.
Відносно першої справи я вияснював, що громадське життя не терпить порожнечі. Саме цим і слід пояснювати щораз ширшу харитативну та іншу діяльність СУБ. Якщо б Церква заінтересувалася хворими, інвалідами чи емеритами, тоді СУБ не мусів би цікавитися тією ділянкою. А втім, відколи існує СУБ то церковні власті мали завжди вгляд у його діяльність, бож священики були членами Ради чи Президії Ради СУБ. Чому дотепер не було подібного зауваження з їхньої сторони? Але навіть і тепер Церква має широкі можливості своєї дії подаючи моральну й духову опіку в оселях інвалідів і емеритів, куди можна послати кілька сестер-служебниць, замість, щоб висилати їх на працю до брітанців. Немає потреби виключати теж і того, що одне або й всі ці заведення СУБ зміг би відступити Церкві, якщо церковна влада захоче займатися тією ділянкою.
Щодо другого питання, я покликуючись знову на деякі постанови Загальних Зборів указував, що на випадок ліквідації СУБ усе його майно перейде на українські Церкви, хібащо в тому часі існуватиме вільна, суверенна українська держава, яка стане спадкоємцем подібних надбань еміграційних організацій. Тоді Екзарх звертаючись до о. канцлера дозволив собі навіть пожартувати, мовляв, «не дражнім СУБ, то може дістанемо його майно»
Я міг би навести багато подібних прикладів, а навіть автентичних документів, які вказують, що не так СУБ намагався посягати по владу в Церкві, як радше місцева церковна влада десь від 1964 року серйозно розглядала можливості добитися на форумі СУБ-у виключного, чи «надрядного» права, і то у площині духовости. Для прикладу, до часу прибуття Апостольського Екзарха священики УКЦ могли самі рішати про те, до якої громадської установи вони хочуть належати як члени, і бути обраними до її керівних органів. Єпископ А. Горняк упровадив такі зміни, що навіть у випадку пропонування когось з-поміж душпастирів до Ради СУБ-у, внескодавці мусіли звертатися не до конкретного кандидата, але до Єпископа, який визначував кандидата. А в структурі СУБ-у корпоративних членів немає, і формально не повинно бути й мови про таких кандидатів.
Думаємо, що подані тут інформації та вияснення спричиняться не тільки до спростування так часто роблених інсинуацій у відношенні до невинного СУБ-у, але рівночасно поширять загальний погляд на всі ті питання, що довели до існуючого стану.
Автори «Церковних Вістей» пробують переконати читачів, що все було ніби гаразд, аж до серпня 1975 року. Щойно в тому часі інж. Т. І. Кудлик, дир. Ю. Заблоцький і ред. І. Дмитрів усе гарно підготовили, кинулися, з доповідями між людей і спричинили розкол. Промовчують вони, а може і несвідомі того, що без якихсь дійсно глибоких причин, що наростали роками, прямо ніхто не спромігся б перевести 95% вірних на ті позиції, на яких вони сьогодні стоять. Бож у тому ж часі єпископ і священики мали доступ до мирян і цей доступ вони використовували. Коли для прикладу, в одну неділю ЦПК міг виставити до диспозиції лише ці три названі у «Віснику» особи, то екзархальний уряд диспонував 13 священиками. Коли представники ЦПК користувалися лише громадськими залями, то священики говорили з церковних амвон. Про якісь засоби «терору» на мирян може говорити лише хвора людина. Цей дійсний сьогодні стан показує, як глибоко сиділо в громаді те критичне наставлення до єпископа та його найближчих співробітників, що виявилося відкрито 1975 року, коли миряни вже не змогли довше терпіти, коли відкритий виступ єпископа проти Помісности вимагав від мирян також відступлення від Голови нашої Церкви. У висліді маємо сьогодні те, що ще від серпня 1975 року єпископ не має відваги навіть показатися мирянам на очі поза катедрою у Лондоні.
Друге — скомпромітувати в очах вірних двох українських душпастирів, яких насильно вилучено з екзархату у вересні 1975 року, але які є конечно потрібні для того, щоб наша Церква могла вдержати в цьому переломовому часі бодай загальну дійсно духовну й душпастирську працю між мирянами у Великій Брітанії.
Поміщення листа священиків від 5-го листопада 1975-го року до Блаженнішого Патріярха з різними інсинуаціями проти індивідуальних осіб, як теж і проти самого Голови Церкви — це також крок у тому напрямку, щоб якось вирівняти розрахунок після опубліковання листа п’ятьох священиків до Екзарха Августина Горняка, в серпні 1977-го року. Іншими словами — це колючка в сторону всеч. о. крилошанина Яреми Гаврилюка, всеч. о. крилошанина Михайла Ратушинського і всеч. о. д-ра Володимира Дзьоби.
Не додумалися автори, що кожна особа має від уродження нахил до евентуальної помильности, і що не помилки, але непомильні діла визначують її характер. Для нас не важливе те, хоч і як думав чи поступав три, п’ять чи десять років тому. Важливою є сьогоднішня постава! В тому відношенні єхидна поведінка редактора «Церковних Вістей» супроти цих трьох священиків повинна прихилити нас іще більше до них. Це одинокий шлях, яким можна протиставитися єхидності, де б вона не проявлялася.
Третє — це ніби невидно, але виразно замарковане інсинуаційне вістря проти їх Блаженства, що кидається у вічі з різних сторінок і є консервативним продовженням цілої постави екзархального заряду ще від давних, давних часів.
Ось так можна би відізватися на це нове число «Вістей». Я не входжу у справи персональні, хоча міг би виявити не один важливий деталь також з того боку. Але, наші Обіжні Письма є між людьми, наші доповіді були слухані й продискутовувані зі сотнями і тисячами мирян, тому тенденційне вирвання із контексту слів чи речень ще не говорить нічого про цілісний зміст.
