Ще одна небезпека для нашої Церкви

Відповідь на статтю «Чому в Україні порожніють церкви»

У березневому числі «Патріярхату» появилася стаття авторства Володимира Пайташа під вищезгаданим заголовком. Виглядає, що до різних наших церковних криз долучується ще одна і то дуже велика: наші вірні починають в Україні ходити до польських римо-католицьких костьолів. Цей факт напевно затривожив багатьох читачів. Автор статті подає різні поради і пропозиції: деякі з них правильні, але деякі ні, і вони могли б спричинити ще більший хаос і шкоду нашій Церкві, якщо б їх здійснено. Тому відповідь на цю статтю є конечною.

Автор статті подає голоси польської преси, яка тріюмфально пише про своєрідну дезерцію українського мирянства з наших церков до польських костьолів. Ця преса заявляє відкрито, що такий перехід українців греко-католиків до римо-католицької Церкви скріплює також політичні позиції і впливи поляків в Україні.

Цікаво, що наш церковний провід не тільки що не журиться цією проблемою, але навіть погоджується з тим явищем, як чимось самозрозумілим. Як подає Володимир Пайташ, у жовтні 1994 р. гостював у Перемишлі один із греко-католицьких єпископів з України, і він у своїй розмові з перемишльськими українцями виразно сказав, що тепер наші вірні відходять від нашої Української Церкви, і на те «немає ради», бо Греко-католицька Церква стала для своїх вірних «неатракційною», що в Україні буде Римо-католицька Церква, і це є неминуче.

Тут мимоволі пригадуються слова шкільного вірша: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно!». Як може український греко-католицький владика так спокійно сприймати перспективу заглади нашої Церкви в Україні? Це щось неприродне, цілковито абсурдне! Та ж Владика є пастирем повіреної собі Церкви, має хоронити її від зовнішніх і внутрішніх ворогів, за своє стадо він є відповідальний перед Богом, своїм народом та історією. А може ця ліквідація нашої Церкви є плянована Ватиканом, і Владика сприймає це в дусі послуху? Також Владика Юліян Ґбур у своїх радіопередачах зі Львова (як подає Володимир Пайташ) висловлює бажання нашого греко-католицького єпископату, щоб з нагоди 400-ліття Берестейської Унії також і вірні забирали слово в церковних справах і, між іншим, виявляли свої погляди, чи наша Церква має бути східньою чи західньою. Тут знову великий абсурд, бо ж наша Церква є східньою у своїй істоті. Приймаючи Унію з Римом, наш провід цієї східньости не відрікся, але зберіг її у 33-х артикулах Берестейської Унії. Другий Ватиканський Собор потвердив східній характер усіх з’єднаних з Римом Східніх Церков. Наші церковні світочі 20-го століття Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф постійно підкреслювали східність УГКЦеркви. Це справа не є дискусійною, так як і територія нашої Церкви не є дискусійною. В кожному разі, становище нашого церковного проводу є дуже неясне і повинно бути предметом дискусій і наші владики повинні відповісти мирянам на дуже багато питань.

Щоб зарадити цьому лихові переходу наших вірних до Римо-католицької Церкви, Володимир Пайташ подає деякі дуже влучні пропозиції, як наприклад: 1) Щоб співана Служба Божа із проповіддю не тривала довше, ніж півтори години; 2) Щоб під час відправи не було прогалин між функціями священика і хору чи дяка; 3) Щоб оголошення не були задовгі, з різними непотрібними додатками, які тільки затемнюють зміст. Є також інші влучні завваги. Але є також і шкідливі пропозиції: щоб наших вірних, яким імпонують латинські форми побожности, зберегти при нашій Церкві, пропонується впровадити до нашої Церкви подібні латинські звичаї, як наприклад суплікації, вервиці, дзвінки, хресні дороги, музичні інструменти тощо.

Але тим способом ми нічого не зискаємо, тільки втратимо. Щоб охоронити деяких вірних від латинщення, ми тоді златинщили б цілу нашу Церкву і всіх вірних. Нам треба доказувати нашим вірним не нашу тотожність з Церквою латинською, але нашу відмінність, не що ми є такі самі, як римо-католики, але що ми є інші, і та наша «іншість» є багато кращою від «іншости» латинян. Це не є якась пересада чи фантазія, але правда. Західні богослови і літургісти захоплюються Східньою Літургією, іконографією, церковним співом (але добрим) і символікою. Але ми чомусь все те недоцінюємо і шукаємо чужих дешевеньких і примітивних релігійних «атракцій». Мабуть про нас говорить польська приповідка: «Цудзе хваліцє, свеґо нє знацє, самі не вєцє, цо посядацє».

Наша Служба Божа є у своїй істоті врочиста, велична, святкова і спів (навіть скромний, але приємний і молитовний) є конечний. Це вже виходить зі самого змісту Літургії, як наприклад: «Ми, херувимів тайно являючи і животворній Тройці присвятую пісню співаючи…» або «Тебе оспівуємо, Тебе благословимо» або «І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне і величне ім’я Твоє…» та інші.

«Читана» чи т.зв. «тиха» Служба Божа ніяк не повинна мати місце в нашій Церкві, бо це не є якесь приватне набоженство священика, але «спільне діло», тобто Літургія священика і вірних для гідної прослави Бога. Вже навіть латинська Церква тут, на Заході, не практикує «тихих» Служб Божих, а тим більше нам не годиться це робити. Рецитація є вже кращою, бо люди можуть брати участь, а ще краще є рецитувати в тоні, мелодійно, тобто приспівуючи, і то вже буде співана Служба Божа. Тут не мусить бути якийсь концерт з вишуканими композиціями; скромний спів, але мелодійний і набожний вистачає, якщо немає хору.

Тут треба також ствердити, що наш традиційний галицький напів є, на жаль, головною причиною непотрібного продовжування богослужб і часто не викликає вже ні набожних, ні естетичних почувань у людських душах. В самолівкових напівах часто повертаємося назад до того самого місця, щоб удруге чи втретє знов те саме співати, а це непотрібне. Навіть звичайне «Господи, помилуй» є часто розтягнене, а що тоді говорити про потрійне або як треба співати 12 разів.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>