Ще одна праця про взаємини України з Росією

Михайло Демкович-Добрянський «Україна і Росія» (історичні нариси). Видання Українського Католицького Університету св. Климента Папи, том LХVІІ. Рим 1989. 172 сторінки.

Серед видань Українського Католицького Університету св. Климента Папи в Римі з’явилася 1989 року скромно оформлена книга Михайла Демковича-Добрянського з небагатослівною назвою «Україна і Росія». Це історичні нариси про український вклад до російської культури. Він, як стверджує сам автор, неповний, але все ж таки складає досить широке уявлення про велетенські скарби української творчої думки, які наш нарід віддав Росії. І тут же виникає питання, а що ж цей нарід дістав за це від Росії? Автор дає таку відповідь: «Політику всебічного геноциду, який російський імперіялізм — від другої половини ХVІІ сторіччя до наших днів — застосовує проти українського народу».

Книга складається з трьох частин і прецінного додатку «Ненависть Бога». Додаток — це доповідь автора, яку він прочитав під час конференції «Церква і релігія в Україні 50 літ після жовтневої революції (1917-1967)», що відбулася заходами Українського Вільного Університету в Мюнхені 5-7 липня 1968 року.

Перша частина присвячена темі: «Генеза російського імперіялізму і методи його боротьби». Російський імперіялізм протягом історії, як стверджує автор, став культом російського народу. Лише за ХVІІІ і XIX сторіччя Росія мала 128 років війни і 72 роки миру,в тому тільки 5 років припадало на оборонні війни, а все інше — на війни завойовницькі. Не краще виглядали справи в минулому, коли московські володарі завойовницькими війнами прямували від Суздаля до великодержавної Москви. Уже Семен Гордий, син Івана Калити, прийняв титул «великого князя всієї Руси», демонструючи політику, що вже тоді ставала традиційною: возз’єднання всіх «руських земель» з Києвом, Новгородом і Галичем включно. Велику ролю відіграв тут митрополит Олексій, якого дехто з істориків називає московським Рішельє. Він перебрав політичну місію князів збирати «руські землі» й дав їй церковну санкцію. Ставши митрополитом Київським і всієї Руси та здобувши значний вплив на Царгородського патріярха, він дістав його повну підтримку для своєї політики перенести осідок Київського митрополита на північ і не допустити до емансипації українських і білоруських єпархій в межах Великого Литовського Князівства. Тим часом 1493 року Іван III був перший серед московських князів, який під час переговорів Москви з Литвою вжив титул «Ґосударь всєй Русі». Він, до речі, часто заявляв, що «вся Русь — моя вотчіна».

Тут мимоволі виникає питання, звідки ж московські володарі черпали усе це знання про імперіялізм, його коріння, а найосновніше, про його застосування. Перший, хто порушив це питання в науці, був Микола Костомаров, який широко писав про ролю Золотої Орди в формуванні московської держави. Він вважав, що московське самодержавство — це продукт тісного союзу Москви з Ордою. Там, до речі, московські князі добували знання про методи поневолення, підривну стратегію тощо. Тому московський імперіялізм, як мало який інший, як стверджує автор, відзначається особливою прик­метою, а саме «вмілістю зняти поневоленому народові голову» й заставити його, «щоб він цілував катові руку і власними устами зневажав найбільші цінності свого народу, найбільші святощі своєї релігії, щоб нищив ідейні основи своєї нації і Церкви». Історик російського минулого може тут легко помітити деякі паралелі з стародавнім московським месіянізмом, зокрема з його своєрідно-релігійним містичним характером.

Московська жорстокість тут не стихійне явище, вона глибоко продумана та має в собі політичний глузд, а саме знищити противника, завдавши йому смертельний удар. Для ілюстрації сказаного, пригадаємо дещо з історії України.

Московський цар в своєму маніфесті, наприклад, проголосив зрадником гетьмана-самостійника Івана Виговського за складення умови в Гадячі про Велике Князівство Руське. Тут же царський воєвода Ю. Барятинський влаштовував лови на прихильників гетьмана. На шляхах до Києва він поставив три тисячі шибениць. Знищено тоді численну родину гетьмана, в тому числі сім його братів. Ліквідовано творця концепції Великого Князівства Руського Юрія Немирича, гетьманського канцлера, найбільше освічену людину в Східній Европі того часу. З не меншою жорстокістю нищила Москва усіх прихильників Мазепи після Полтавської битви 1709 року. «Екзекуції, — пише автор «Історії Русів», — були звичайно Меншиковського ремесла: колесувати, чертвертувати і на паль вбивати, а вже, що найлегше за іграшку вважали — вішати і голови рубати». Усе це проходило за російською приповідкою: «Кнут не ангел, душі не вийме, а правду скаже».

Які ж тоді ідеологічні основи московського самодержавства? Про них писав колись Іван Пересвєтов, що, мовляв, «Коли цар править м’яко і лагідно, убожіє держава його і пропадає слава. Коли ж він грізний і розумний, побільшується його царство та ім’я його прославляється в усіх країнах». Тепер, за радянського періоду, — як слушно підкреслює автор, — та сама тенденція, може навіть стихія напівсвідома виправдувати імперіялізм місією, особливим покликанням — принести нову правду всьому світові. Це те містичне, більше ніж релігійне, освячення російського імперіялізму, що робить його таким небезпечним ворогом українського народу, найнебезпечнішим за всю його історію».

Розділ цей автор закінчує дуже розумною порадою, що, мовляв, «є дві Росії — Росія Муравйових, які вішали; і Росія Муравйових, яких вішали. Нам треба шукати спільної мови з цією другою свободолюбною Росією, щоб допомогти їй і нам визволитися від першої Росії, загарбницької та деспотичної». Тому на нашому етапі — перша передумова — це пізнати цю демократичну Росію якнайкраще, вивчити її історичну суть та її методи боротьби.

Частина друга має наскрізь науково-теоретичний, узагальнюючий характер. Автор накреслює тут коло питань, які потребують свого розв’язання на сучасному етапі розвитку російського імперіялізму. Її єднає з першою частиною прагнення знайти і науково обгрунтувати найбільш досконалі можливості боротьби з російським імперіялізмом.

Автор вважає, що наше незнання Росії, це саме наша велика допомога російському імперіялізмові. Ми в своїй більшості підходимо до російських справ з почуттям ресантименту, бо, мовляв, зазнали багато нещасть і горя від російського імперіялізму. Що більше, ми дуже часто ототожнюємо російський імперіялізм з російським народом, в той час коли нам треба обов’язково притягти російський народ до боротьби саме з їхнім імперіялізмом. Тут мусимо пам’ятати, як слушно стверджує автор, що «визволення від російського поневолення може прийти щойно тоді, коли російський імперіялізм буде повалений у Москві».

Що ж ми повині робити, щоб це здійснити? Прискореним темпом вишукувати в історії факти про досвід українсько-російських стосунків і їх засвоювати та всюди засвідчувати, що ми не є проти російського народу, а проти російської деспотії, проти імперії. Ми мусимо, отже, допомагати тій «другій Росії», що прагне свободи й цікавиться, що діється в Росії. Мусимо розуміти, що Росія навіть в своїх етнографічних межах з її природніми багатствами становить потенціяльну загрозу для своїх сусідів, зокрема для України. І саме це треба мати постійно на увазі.

На сьогоднішній день усім зрячим видно, що імперія нікому більше не потрібна. Зрозуміли це західні німці, які після програної Другої світової війни замирилися із своїми сусідами на заході й сході. Це, до речі, факт великого перелому в їхній національній політиці. Це мусять зробити й росіяни. Адже їхня імперія, що тримається в основному на розпалюванні міжнаціональної ненависти, постійно втрачає грунт під ногами. Аргумент, який ми часто чуємо, зокрема серед політиків західніх держав, що вона потрібна, щоб утримати мир і порядок на території, де живе «понад сто народів», зовсім не відповідає правді. Імперський режим, КПРС навпаки протягом свого існування завжди засівали ненависть і неспокій і то не тільки в ділянці міжнаціональних взаємин, але також і у багатьох інших стосунках між людьми та людськими спільнотами. Це робиться, щоб лише виправдати існування імперії та продовжити її якомога довше. Тим часом життя висуває нові проблеми, які не виправдують існування імперії, а, навпаки, вимагають її упадку й швидкої повної перебудови.

В 1914 році навіть Ленін писав, що «московська нація досить велика, щоб сама одна могла становити свою окрему національну державу. І це дасть їй можливість найкращого розвитку». Але, на жаль, він швидко призабув свої добрі думки і став новим будівником ще жорстокішої імперії. Раніше підтвердив ці ідеї також Герцен, який писав: «Нам не треба стільки землі, щоб любити батьківщину».

Московська імперія, як знаємо, показалася в історії нездібна, щоб наладнати будь-які стосунки із своїми складовими народами, зокрема з Україною. Автор приводить тут такі факти: «Українські патріоти ХVІІ сторіччя хотіли в державному зв’язку з Москвою забезпечити автономність українського життя. Але стали політичними сепаратистами». Далі «від Переяславської угоди всі гетьмани завжди прагнули компромісу з царською владою на базі автономії України». Але тут же ставали гетьманами-зрадниками. У зв’язку з цим варто нагадати також Г. Федотова, який писав: «Коли релігійні мотиви схилили козацтво до унії з Москвою, тут очікували його гіркі розчарування. Московського зрадництва не забули там сьогодні». Дискусію над цим питанням М. Демкович-Добрянський закінчує таким ствердженням: «Російська імперія крок за кроком ліквідувала всі форми, навіть найскромніші, українського самоврядування. Імперія виявилась нездібною до будь-якого компромісу з Україною, яка добровільно прийняла протекторат царя в Переяславі. Так само нова імперія цілковито нездібна до компромісу з Українською РСР, яка добровільно ввійшла у склад Союзу».

Розглянувши ще інші історичні паралелі, щоб знайти правильну відповідь на питання, яке автор поставив у заголовку другої частини, він приходить до такого заключення: «Для розправи з російським імперіялізмом перше завдання — змінити наші ідейні позиції. Заради цього нам треба перевірити всі основні положення, що склалися на зміст української національної свідомости. І збагатити цю свідомість тими скарбами державної думки, що розпорошені в тисячах старовинних документів, часто загублених в нашій пам’яті. Зміст національної свідомости мусить бути збагачений думками новими, скерованими на майбутні завдання народу в цілком нових умовах. Наша національна свідомість мусить дістати вагомий зміст — візію нового життя на великій українській землі; таку візію, яка згуртувала б увесь народ заради її здійснення і яка одночасно притягла б до себе людей інших національностей, що живуть в Україні і захочуть на цій землі разом з нами мати спільну Батьківщину».

Частина третя — «Український внесок до розвитку російської культури» позначена наполегливими пошуками автора охопити якнайбільше ділянок урядового, наукового й духового життя сусіда та згадати якнайбільше прізвищ осіб, що причинилися до його розвитку. Зараз немає сумніву, що цей вклад у життя Росії був такий великий і такий небуденний, що він не має прецедентів в історії народів світу. Тема в основному має широке історичне значення, при чому вона досі ще повністю не вивчена. Тому вартість дослідження М. Демковича-Добрянського справді значна.

Цю частину автор почав розділом «У черзі — і сьогодні нескінченній…», де подав прізвища українців — визначних урядовців, генералів тощо, що служили російській імперії. Далі він пише про Київську ученість, що утворила нову епоху в культурному житті Росії. І тут же стверджує таке: «Будьмо вільні від національних сантиментів у підході до такої теми. Об’єктивно маємо справу з цікавим історичним процесом. Він мав далекойдучі наслідки не лише в українсько-російських стосунках, але й у культурному житті одного з найбільших народів Европи». Велику увагу автор присвятив і представникам Київської вчености в Москві, розглянувши ділянки філософії, математики, юридичних наук, гуманітарних наук, медицини, музики й пісні, образотворчого мистецтва та літератури. Згадано тут далеко поза дві сотні визначних вчених, мистців, працівників пера тощо. Миколі Гоголю і Федорові Достоєвському автор присвятив окремі розвідки. Розвідку про Гоголя закінчив цитатою Станіслава Мацкевича, який писав: «Справді — «малорослий малорос» мусів мати велику душу, коли так сильно сколихнув духовим життям найбільшого народу. І це диво, бо ж він «гігант російської літератури»». Розвідка про Федора Достоєвського написана оригінально. Його творчість за словами М. Демковича-Добрянського «це справжній бенкет думки. Направду подивугідний розум у нього, небувала гострота його розуму… Навіть Ґете, найвизначніший серед великих, не володів такою гостротою, такою діялектичною глибиною, як розум Достоєвського». Свою прецінну розвідку автор закінчив таким ствердженням: «Федір Достоєвський має тут двояке значення: як найвидатніший український внесок до російської культури і як важливий (може найважливіший) ключ для зрозуміння того типу російської людини, що виплекав унікальне в історії явище: російський імперіялізм».

У книзі вміщено також цікавий додаток «Ненависть Бога», дещо з основ комуністичного атеїзму в Радянському Союзі. Ця праця тематично пов’язана з проблемою імперіялізму, бо ж агресивний атеїзм КПРС стимулює її імперіялізм політичний. У цій розвідці автор звернув основну увагу не на теорії як такі, а на умови, що дають теоріям рушійну силу діяти.

Атеїзм в Україні він розглядає, як атеїзм панівної КПРС, таким чином його тема обіймає не тільки українські прояви, але також і всесоюзні. Праця складається з цілого ряду дрібних розділів («Специфіка більшовицького атеїзму», «Звідкіля взявся атеїзм у Маркса», «Гідна ненависти пародія Бога», «Ненависть релігії — основа світогляду Леніна», «Реформа патріярха Нікона і схизма старовірів», «Розлука між Церквою та релігією», «Своєрідна філософія Леніна», «Комуністична метафізика», «Людина в концепції комуністичного атеїзму», «Котра релігія переможе»).

Тут автор дав повноцінне зображення двох елементарних сил, які протягом приблизно 70 років нашого століття стояли в страшному двобої, а це «стихія нівеляції, знеосіблення всього людського і національного» і «стихія життя, індивідуалізації, особової форми всього живого» тощо. У зв’язку з цим, — як пише автор, — пригадуються йому слова Герцена, який писав, що «Росія насильно вирвалася з усіх кайдан релігії, традицій та авторитетів. Вона не має нічого, щоб зберігати, і нічого, щоб любити, але дуже багато ненавидіти. Порівняно зі старим світом, Росія — пролетар. Єдине, що вона взагалі дознавала, це були злидні, неволя, сльози і ганьба! І Росія — пролетар (комуніст) ненавиділа все, що будь-який опір чинило стихії зрівнялівки, що хотіло зберегти своє власне лице. А релігія тут на першому місці. Бо нігілізм («релігія» протилежного принципу) добре знає, що саме релігія, передусім християнська, дає людині індивідуальне лице, творить з неї особистість».

І на радість нам усім, як це бачимо сьогодні, ця друга сила, що стояла «за право жити по своєму і дати змогу іншим жити; за співжиття у вільних громадах без казарм і концтаборів; за владу, що служить народові; за дружбу народів без денаціоналізації; за розмаїття культур, мов і стилів; за одність світу в різноманітності; за право кожної людини шукати свого Бога і свого щастя», сьогодні поволі перемагає. У Радянському Союзі відкриваються церкви різних віросповідань, зникає поволока сіризни, перероджується державний апарат терору, життя стає іншим, багатшим, відроджується релігія — ця найбільша потреба людської душі.

Ця розвідка, написана в 1968 році, зараз, до речі, дуже на часі, бо в ній, з одного боку, дається чітке змалювання атеїстичного минулого, а, з другого боку, немов на зорі, займається проміння надії на краще.

Усі три частини й додаток стоять на однаковому науковому рівні. Багато проблем, що торкаються московського імперіялізму й хвилюють сьогодні українську спільноту, знайшли тут науково добре обгрунтоване висвітлення, зокрема можливості боротьби з російським імперіялізмом. Корисними показалися короткі розділи окремих частин. Вони внесли в книгу свіжість і енергійність викладу та кинули яскраве світло на теми давньої історії. Не менше корисною показалася також порівняльна метода, якою автор широко користується, роблячи, таким чином, свою працю більш чіткою для глибшого сприймання і розуміння окремих фактів історії. Вдало проведені тут і аналогії між окремими фазами розвитку російського імперіялізму. Докази дослідника звучать переконливо, що стверджує, що він справді зрозумів взаємовплив окремих явищ.

Нову сторінку розуміння російського імперіялізму відкриває тут автор спробою змалювання його світового резонансу. У цій праці знаходимо багато доказів, що дають нам право говорити про повноту дослідження, а саме про той ідеал, до якого прагне кожний науковець, а саме щоб його праця була побудована на добре підібраних джерелах, давала об’єктивне відображення історичної дійсности, проходила в межах закономірности суспільних явищ та проявляла способи впливу на оточуючий світ. Здається, що праця М. Демковича-Добрянського має усі ці прикмети в більшій чи меншій мірі. Автор свідомо чи несвідомо обходить деякі спірні питання, наприклад, працю української вільної політичної думки в боротьбі з московським імперіялізмом.

В цілому книга «Україна і Росія» — це грунтовне дослідження, помітний внесок у вивчення нашого політично-державного життя. Книга актуальна, бойова, спрямована проти недругів нашого народу і їхньої фальшивої інтерпретації нашого історичного минулого.

Рецензована книга дає також нам багато нового, цікавого й наскрізь потрібного матеріялу. Вона пробуджує інтерес до українсько-російських взаємин і робить добрий початок до дальшого, ще глибшого вивчення цих ключевих проблем нашої історії.

Книга має потрібний науковий апарат: примітки, використану літературу (100 книг, розвідок і статтей) і покажчик імен. Праця видана без значних друкарських огріхів.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>