Ще про секуляризм і його загрозу для віри й моралі

Бо яка користь людині здобути світ увесь,
а занапастити свою душу?
Марко 8:36

І

У попередньому числі нашого журналу поміщено Листа до Редакції О. Федорики, в якому автор відповідає мені на статтю «Примарні блукання роздвоєних душ», поміщену в журналі Патріярхат за червень ц.р. П О. Федорика вважає, що ця стаття була «присвячена його особі», але це далебі не так: таких намірів я собі не ставив. У цій статті я намагався тільки оборонити Українську Католицьку Церкву в діяспорі перед закидами, що її опанував якийсь жахливий український секуляризм, що створює в ній «страшні несумісності, збочення і спотворення», що веде Церкву до «секуляризації й відкатоличення» і до зречення з католицької Віри предків, що кинув Церкву в руки «політичних спекулянтів» (з вишколом у других відділах чужинецьких розвідок), які намагаються підкорити собі Українську Католицьку Церкву й заставити її служити своїм дочасним цілям, і т.і. Коли взяти до уваги, що свою статтю проти українського секуляризму О. Федорика написав у часах, коли св. вірі й Церкві дійсно загрожує всесвітній секуляризм у різних формах, його стаття мусить вражати кожного читача своєю штучністю, натягненістю, неправдивістю. Деякі її елементи таки прозраджують цілком виразну українофобію автора, О. Федорики, навіть у цих «ярличках», що їх він вішає на «українських секуляристах», яких не трактує як ідейних своїх противників, але злонамірених ворогів св. віри, Церкви, моралі, а навіть як «ворогів народу». У відбитті цих несамовитих закидів, і тут п. О. Федорика має рацію, я вжив теж персональних арґументів, чого каюсь, але п. О. Федорика не має рації, коли каже, що в полеміці «я не пощадив його минулого». Про Минуле п. О. Федорики я був і є дуже високої думки, якщо про це мені вільно сказати.

Річ у тому, що я ніколи не був членом ОУН, як був ним п. О. Федорика, і ніколи не вивчав і не дотримувався «Декалогу українського націоналіста», про який було мені відомо, що його склав мій приятель і товариш Степан Ленкавський, коли йому було 25 років життя. Можливо, що він текстом цього «Декалогу,» бажав шокувати старше громадянство (так, як це робили французькі революціонери: epater le bourgeois) але, так чи інакше, дії молодої генерації на ЗУЗ були виправдані підневільним станом українського народу, за який молодь не несла ніякої відповідальности. Відповідальність несла старша генерація, яка у визвольній війні 1918-1920 pp. не зуміла створити тривкої української держави. Якщо б ця старша генерація була завершила визвольну війну перемогою і побудувала була українську державу, українська молодь 1920-их і 1930-их років не мусіла була тинятись по різних підпільних організаціях, тюрмах і концентраційних таборах, а пізніше, у великій війні, жертвувати собою у боротьбі проти різношерсних окупантів української землі. У самостійній українській державі, перед цією молоддю були б стелилися цілком інакші життєві шляхи.

В 1929 році, сл. пам. полк. Євген Коновалець відкинув з «Декалогу» контроверсійний 7-ий пункт, що його п. О. Федорика вирікся щойно на еміграції. Але такий чи інший текст «Декалогу» й так не мав практичного значення. Перебуваючи з ОУН й УПА в роки минулої війни, я навчився глибоко цінити й шанувати членів ОУН, юнаків і дівчат, за їх безкомпромісовий патріотизм, рішучість, здисциплінованість, жертвенність посунену до крайніх меж. Серед них були такі, що знали «Декалог» і «44 правила українського націоналіста», але й були такі, що їх не знали. У своїй книзі: «Чому я втік?», совєтський летун Пйотр Піроґов описує, як енкаведисти схопили зв’язкову підпілля, під час своєї облави в Коломийщині. Дівчина, в останній хвилині, ковтнула записку, що її несла. Лейтенант НКВД почав тягнути язика з дівчини і дивувався, що язик у людини такий довгий. Потім почав припалювати цього язика горіючою сигаркою. Факт, що тортурована дівчина не видала з себе найменшого звуку, розлютував лейтенанта до того, що він витягнув нагана й застрелив дівчину. Маю враження, що ця селянська дівчина не вміла «Декалогу» напам’ять, але це не перешкодило їй виявити героїчну поставу в обличчі ворога.

Моя пошана до минулого п. О. Федорики була і є повна. О. Федорика терпів за свої переконання і за свою поставу в польській тюрмі, а потім у гітлерівському кацеті в Авшвіці, в якому перебував до кінця війни. Чи можна від одної людини вимагати чогось більшого? У «Листах до приятелів» я читав його статті на філософічні теми і зокрема одну, в якій він намагався оборонити й виправдати німецького філософа Фрідріха Вільгельма Ніцше (1844-1900), що фактично сплодив теорію, що «Бог умер», якою так захоплюються тепер деякі американські теологи. Очевидно, такі чи інші погляди про Ніцше, як теж такі чи інші погляди на оунівський «Декалог» не є ніякою «українофобією», навіть як хтось забуває про перспективний погляд на явища минулого, замінюючи його позначками своєї сучасної політичної хвороби. Це в нашій публіцистиці доволі часте явище.

І може власне з огляду на минуле п. О. Федорики я прийняв його статтю «Затрачені виміри» в «Українському житті», як особливий і незаслужений удар по моїх переконаннях зі сторони, з якої, на мою думку, ніякого удару не можна було сподіватися. Це був «шок» у правдивого цього слова значенні і він спричинив це подратування, в якому я писав свою відповідь. Особливо дратувала свідомість, що цю статтю, автора, переконаного католика, філософічного формату, використають негайно всі ті церковні й секулярні сили, що поборюють, з усіх сил, Помісність Української Католицької Церкви і її завершення Патріярхатом, патріярхальний рух, вияви українського національного духа в українській Католицькій Церкві, і її оборону перед латинізацією й англізацією. Стаття О. Федорики цілком виразно вказувала на «український естеблішмент» і на українські націоналістичні групи, як на промотора і рушійні сили патріярхального руху і це не без укритої рації. Противники Патріярхату Української Католицької Церкви (напр. табір Єп. Горняка в Лондоні) вказують на українські націоналістичні «партії», як тих, що з політичних причин «вигадали» Патріярхат й творять основу його руху. У часах, коли «націоналізм» і далі не знаходить визнання на Заході, таке використовування протинаціоналістичних пересудів для поборювання Патріярхату Української Католицької Церкви має велике значення. І тому багато місця цим справам я присвятив у цьому розділі.

У своїй відповіді для Патріярхату, п. О. Федорика відмовився дискутувати по суті заторкнених ним, у статті «Затрачені виміри», проблем. Замість цієї дискусії, що під кожним оглядом могла бути цікава, маємо довгий реєстр того, що писав О. Федорика, що писав я і що писав чи казав… український секуляризм. І з цього реєстру виникає,що двічі чи тричі я зробив п. О. Федориці кривду цитуючи його фальшиво чи неповно, але це не має значення, бо показується, що й так цей увесь галас знечев’я коло статті «Затрачені виміри» був непотрібний. Фактичними авторами цієї статті були… український секулярзим і Євген Маланюк. Це тільки я, фальшиво, приписав усе те, що «казав» український секуляризм і писав Євген Маланюк — Осипові Федориці! Бо ж не О. Федирика, але «український секуляризм наказує вмаршовувати на листопадові молебні», «замовляє панахиди по українських політичних діячах», «каже проказувати молитви на бенкетах», «милується капличками й церковцями в гуцульському стилі» і т.д. і т.і. При чому тут О. Федорика? Це ж український секуляризм, а не він О.Федорика, «сформулював свій погромницький похід на життя Віри» і «зактуалізував під сьогодні «славетним гаслом: Змагання за Патріярхат, це малі маневри за українську державну незалежність». П. О. Федорика додає повчально: «Ту отже не критикується Патріярхат, а критикується те, що робиться кругом нього». На жаль, п. Осип Федорика не вважав потрібним додати, ЩО САМЕ РОБИТЬСЯ КРУГОМ ПАТРІЯРХАТУ? На цю тему можна написати, думаю, цілу книжку. Можна написати книжку про певні ватиканські кола, які чинять Патріярхатові Української Католицької Церкви великі перешкоди не з історичних чи канонічних, але виключно з політичних причин. Спротив Патріярхатові Української Католицької Церкви формулює сучасна східня політика Ватикану, яка з огляду на поставлені собою цілі (укладення пакту з урядом СССР, унія з Руською Православною Церквою) не може поставитися зі зрозумінням до справедливих вимог Української Католицької Церкви. У відношенні до неї існує, під сучасну пору, дезінтересман Ватикану, який мовчки визнав її злиття з Руською Православною Церквою на Сході й підтримуватиме енергійно всі заходи для її «злиття» із Римською Церквою на Заході. До її остаточного «злиття» можуть підтримуватись тимчасові формації вроді «Американської католицької церкви візантійського обряду».

Вертаючи до стверджень п. О. Федорики про те, як неокреслений ближче український секуляризм «каже», «наказує», «замовляє», «милується», ми таки мусимо підкреслити, що в нього цей український секуляризм має цілком анонімовий характер. О. Федорика відмовляє назвати того, що «каже» чи «наказує», але й не подає теж ближчих обставин, серед яких відповідні заяви були анонімовим українським секуляризмом проголошені. Ні в попередній статті, ні тепер у відповіді, п. О. Федорика не пояснив нам, хто це такі «вміло закаптурені специ, треновані в чужих Других Відділах», «що вміють вигравати на патріотично-релігійно-соборницьких сантиментах» і керують «процесами секуляризації і відкатоличення». Цікаво таки, де вони ці специ? Чи вони може керують українським «естеблішментом» (УККА, КУК, СКВУ), чи може Патріярхальним Світовим Об’єднанням, чи Товариствами за Патріярхальний Устрій УКЦ, Українським Католицьким Університетом, Товариством св. Софії чи може націоналістичними групами? Для кожного українського читача, повне безглуздя цього твердження О. Федорики про «закаптурених» українських секуляристів є очевидне, але воно не є очевидне для ватиканського монсіньйора, чи навіть світського монсіньйора з породи тих, що латинізацію й «денаціоналізацію» Української Католицької Церкви ставлять собі ціллю свого життя. Одні й другі дуже легко й радо приймуть Федорикову байку про вишколених у Других Відділах провідників українського секуляризму, що у своїх таємничих каптурах ведуть УКЦ до «схизми». І ця байка належить до тих, що в них легко й радо повірять різні монсіньйори.

На цьому, думаю, що буде досить. П. О. Федорика дав у своїй статті дуже викривлену картину українського секуляризму, але в свому листі до Редакції Патріярхату не пояснив нам, на чому полягає його «релігійно-церковно-політичний мелянж» чи інакше «інтерпретація релігії в термінах національно-політично-партійних потреб». Наслідки такої «інтерпретації», твердить автор, це «відсепарування релігії від Моральности», що є першим симптомом утрати віри. Ні в статті, ні в Листі до Редакції, автор, О. Федорика не пояснив нам, як в наслідок оцих практик секуляризації й відкатоличення, занепала серед української національної групи на чужині наша моральність, наскільки вона (українська група) вже втратила свою віру. І тут маємо діло з черговою байкою, в яку радо хотіли б повірити різні монсіньйори, що свою бінґо граючу паству цінять багато вище в моральному відношенні, ніж «новоприбулих» українців-католиків зі «старого краю». Про це нам казали «Доречні» у своїх листах, закидаючи «новим» емігрантам заінтересування, неспівмірні з універсальним католицизмом. Біда тільки що лист Доречного був сфальшований і поміщений в пресі одним з монсіньйорів, що прибув теж із «старого краю», але вирішив включитися в загін тих, що в інтересах (?) універсального католицизму бажають стати гробокопателями своєї Церкви на чужині.

Трагікомедія цих виссаних з пальця закидів проти неіснуючого українського секулярзиму полягає в тому, що існує справді всесвітній секуляризм, який з великою силою атакує християнські Церкви і що, в наслідок цих безпереривних атак, християнство проходить тепер важку кризу. Недобачувати цієї атаки, не відчувати її на собі не можливо й тому не матиме успіху спроба відвернення уваги від нього, й звернення її виключно на примару неіснуючого українського секуляризму. Ми знаємо, що живемо в державі, де скасовано молитву в школі, де в школах не дозволяється ніякої релігійної символіки, де в середніх і вищих школах подається атеїзм, як науково доказаний світогляд, де шкільні підручники не тільки повні цього «наукового» атеїзму, але й заохочують до життя, незгідного з наукою Христа. Ми живемо в державі, в якій професори теології заперечують науку Христа, духовні семінарії вивчають філософію, що «Бог умер», а його газети зайняла людина, що стала Богом, католицькі газети й журнали відкидають непомильність Папи Римського в справах віри й моралі й пропагують різні ліберальні новинки. Римо-католицька церква в ЗСА проходить теж важку кризу, що проявляється у дезерції священиків і монахинь і велетенському спадові відвідування церков вірними. У таких умовах, радимо всім, що прагнуть здобути нас коштом ліквідації нашої Церкви, хай собі пригадають слова св. Євангелиста Марка що насамперед повинні зберегти від занепаду свою душу. Усі католики повинні протиставитися теперішньому занепадові християнства!

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>