Ще раз: «Не жиймо неправдою»

(Відповідь іменним і безіменним опонентам).

(Закінчення)

Тепер переходимо до «діялогу» з паном доктором Д. Богачевським. З прикрістю зазначую, що його заміти мають в більшості характер злосливих і свідомих крутійств. Він, замість вести дискусію на поземі гідному серйозної справи, пустився на хитрунство і еквілібристику. В поважних справах зійшов на земні низини. Числить на наївність, неграмотність та поверховність читачів, чим їх ображує. Ті заміти не заслуговують на відповідь. Якщо відповідаю, то роблю це через важливість справи і респект до неї. Йдеться прецінь про Церкву, її духових репрезентантів і добро нашого народу. Для прикладу: в своїй репліці він пише, що прохання про відправлення Служби Божої не є церковно-релігійною справою, бо в такому випадку кожний, що просить відправити її сповняв би церковно-релігійну функцію. Я вповні згоджуюся в тій справі з поглядом д-р Д.Б. і признаю, що саме прохання до священика про відправу Служби Божої за спокій душі родича, чи за здоров’я людини, не є церковно-релігійною функцією по стороні того, що просить, але є нею по стороні священика, що цю просьбу приймає і її виконує, а також є вона церковно-релігійною функцією і по стороні цього, що про Службу Божу просив, якщо він разом зі священиком бере в ній участь. Тому, на мою думку, приїзд Митрополита Шептицького до Рави Руської з Архиєрейською Службою Божою на просьбу тамошнього Громадського Комітету і всі з тим зв’язані церковно-релігійні церемонії, як привітання церковною громадою високого церковного Достойника, сослуження з ним місцевого єпископа і священиків та участь вірних у Богослужбі, були церковно-релігійним чином і як такий вимагав порозуміння Громадського Комітету з єпископом Коциловським, бо він мав стати майстром торжества і за нього відвічати. Тому питання Митрополита, чи Комітет має його згоду, не було ідентичне з питанням, чи Комітет має згоду на появу його на терені єпархії єпископа Коциловського, як це хоче в нас вмовити п. Д. Б. і переконати, що Верховний Архиєпископ, зглядно Патріярх УКЦеркви на відвідини філядельфійської митрополії мусить мати дозвіл місцевих єпископів, зглядно митрополита. Рівночасно він акцентуючи самий акт запросин Митрополита виминає суттєву церковно-релігійну частину імпрези і тим хоче переконати читача, що його опонент не розрізняє справ світських від релігійних. Такі потягнення називаються нечесною грою.

Друга справа — гірша першої: щоб уникнути непорозуміння і довільної інтерпретації читачами тексту моєї статті я уточнив моє розуміння деяких порушених проблем. Між іншими я уточнив там моє поняття Церкви і заявив, що говоритиму про Церкву не з богословської точки бачення як про Містичне Тіло Христа на землі і її завдання — спасіння людських душ, але про Церкву, як людську організацію, що складається з єпископів, священиків і вірних, як Установу Божу, що у вахлярі своїх заінтересувань і потреб включає крім релігійних й другі проблеми людського життя. Я виходив з заложення, що про одну і ту саму Церкву можна говорити 1) з богословської точки погляду, нпр. про догми і зв’язані з ними справи християнської віри, 2) з юридичної точки зору, про її внутрішню організацію, про права і обов’язки єпископів, священиків і мирян, 3) з політичної точки зору — про відношення Церкви до держави і т. п., 4) з господарської точки зору, про матеріяльні справи Церкви і т. д. В своїй статті я пішов по лінії юридичного (правного) погляду на Церкву і її складові частини, розуміючи, що богословські справи Церкви належать до богословів, отців Церкви. З цього зробив пан доктор нерозумний висновок, що я з одної Церкви зробив дві. А що ще більше — він приписує мені єретичний чин, мовляв, я розділив Церкву від релігії і як доказ покликується на ч. 8 (стор. 7) журналу «3а Патріярхат» з 1973 р. Я настирливо шукав і давав другим шукати такої думки в згаданому журналі, однак безуспішно. Якщо це не «друкарський чортик» в статті д-р Д.Б., то я не знаю — сміятись, чи плакати з такого його абсурдного винаходу. Я не вірю, що Редакція, в склад якої входять священики, помістила б таку мою єресь в «Нашій Меті» — католицькій газеті. Рівно ж я сам собі не вірю, що вихований родичами в страсі Божім, міг би на таке відважитися. Я вкінці є замалий чоловік на такий подвиг. Цих обставин пан доктор не взяв в рахунок і «хляпнув» нісенітницю.

Далі д-р Д. Б. не подобалася моя дефініція Української Національної Церкви і він вкладає в мої уста сумнівної правди версію одного українського державника з часів нашої визвольної боротьби: Або буде така Україна, як я хочу, або жадна». Для нього поняття духовний провід, український дух і обряд — є поняттями неозначеними, так, що їх кожен може різно розуміти. Це прикра правда, переживаємо тепер виїмковий час, коли людську гідність, чесність, совість, мораль і інші духові цінності людини різні різно розуміють. Тому страшно є тепер вийти в ночі на вулицю, бо людина, з відмінним розумінням тих моральних вартостей, замінилася в найстрашніше, обдароване з природи розумом і склонністю до злочину звіря — грозить руїною світу. Так само й ті, що не розуміють національних вартостей, що складаються на поняття української національної Церкви, грозять її руїною і денаціоналізацією українського народу. Мирянські організації боряться власне за правильне розуміння тих українських національних вартостей і їх відродження в українській католицькій Церкві.

Пан Д.Б. закидає мені, що я «тенденційно насвітлив темні сторінки історії Церкви і кидаю невідвічальні і злобні інсинуації на все наше під релігійним і національним оглядом заслужене духовенство». Насамперед коротенько спростовання: якби усе наше духовенство під релігійним і національним оглядом було заслужене, як всупереч історичним даним хоче вмовити в нас п. Д. Б., то не було б «темних сторінок історії нашої Церкви», про які він сам натякає. Щось тут не в порядку з логікою пана доктора. По моїй думці, не завсіди і не в цілості наше духовенство було заслужене, та не завсіди і не в цілості несе воно засуджуючий вирок історії. І згідно з історичними даними — тисячоріччя нашої Церкви, її світлі і темні часи ділимо по черзі на чотири періоди. Кожний з тих періодів має світлі і темні постаті серед духовників. Перевага одної групи над другою робила даний період світлим або темним. Дійсні історики, зокрема Іван Власовський, згаданий тут попередньо В’ячеслав Липинський і Михайло Грушевський строго осуджують «грішників». Я, смиренний раб Божий, з найбільшою поблажливістю ставився до осуджених історією, не витягав на верх їх прізвища, натомість імена заслужених виявляв на поверхню. Скажу словами приятеля п. Д. Б. пана «ОХа»: Якби пан Доктор прочитав був з увагою мою статтю: «Не жиймо неправдою», та «вглибився і простудіював» українську історію, то такого наклепу на мою адресу не писав би. Історію направду треба знати, пане колего по званні, докторе Д. Богачевський.

Пан Доктор пише далі, що «Слуга Божий Митрополит Андрей ані разу не візитував, зглядно не відвідував нашої Церкви проти волі Риму, як пише п. Топорович», а якщо її візитував, то принагідно, або з поручення, зглядно доручення Риму. Вислову «проти волі Риму» в моїй статті ніхто не знайде. Це плід буйної фантазії п. Д. Богачевського. Я натомість писав, що Митрополит Шептицький візитував свою Церкву за океаном без дозволу Риму. Поняття «проти волі» не є ідентичне з поняттям «без дозволу». В першім випадку, (проти волі), значило б, що Митрополит Шептицький просив в Римі дозволу, не одержав його і проти волі Риму поїхав; в другому випадку (без дозволу), значить, що Митрополит Шептицький такого дозволу не просив, бо оправдано вважав себе Первоієрархом тої Церкви, яку з того титулу візитував. Щоб зменшити важність такого акту, як візитація Заокеанської Церкви її духовим Батьком Митрополитом Шептицьким, п. Д.Б. пише, що перша візитація відбулася 1910 р. при нагоді Евхаристийного Конгресу в Канаді, а друга 1921 р. з доручення Риму. Невільнича, перестрашена душа плебея не вміє зрозуміти, як можна щось робити без поручення, доручення, чи наказу «пана». Слуга Божий Митрополит Шептицький по душі і роді був аристократом, графом, був сам паном і не чекав на доручення чужих панів. Впр. Отець др. Юрій Федорів в своїй «Історії Церкви в Україні» пише: «1921 року Митрополит поїхав відвідати греко-катол. Церкви в Канаді, США, Бразилії, Аргентині. При тому відвідав столиці Західнього світу та старався приєднати політичних провідників Европи для української державної справи.» Чи Рим доручив Митрополитові також і політичну акцію за океаном, за яку Польща держала Його якийсь час в познанській тюрмі? Плебейська ментальність дозволяє також п. Докторові за взором Конгрегації для Східних Кат. Церков називати Синоди українських єпископів, що їх скликав Митрополит Шептицький 1927 і 1929 року «з’їздами». Розглядаючи непорозуміння з часів митр. Богачевського, що заіснували поміж галицьким і закарпатським духовенством на тлі їхньої національної назви, які вкінці за «поміччю Риму» допровадили до поділу одного народу, одної Церкви і одного обряду на дві окремі митрополії, приписав я це бракові пастирської второпности, зручности і дбайливости тодішніх і нинішніх владик, розуміється з обох сторін. Цей докір, до «тодішніх і нинішніх владик» п. др. Д. Богачевський пришив чомусь виключно до єпископа Сотера Ортинського, хоч п. Д.Б. було і є відомим, що саме єпископ С. Ортинський наладнав був ті відносини між одними і другими, і що по його смерті 1916 року, як пише о. др. Юрій Федорів, «ті непорозуміння в середині Церкви обновились». Таке писання пана Д. Богачевського має нечесний замір підірвати в читача, який знає цю історію, довір’я до мого знання і об’єктивности в насвітлюванні тодішніх подій.

Кінчаючи цю немилу дискусію (і щоб вже більше до неї не вертатись), належить «без гніву і любови» підчеркнути ще, що митр. К. Богачевський, напроваджуючи «залізною рукою», як каже його брат др. Д. Богачевський, порядок в Церкві, переніс власність церковних храмів і їх приналежностей на митрополію, а посередньо на Ватикан, не зробив він тим доброї прислуги ані своїй Церкві ані її вірним, але противно; тим відігнав багато вірних УКЦеркви до Православної Церкви, а майно своєї Церкви поставив під загрозою утрати на користь латинської Церкви.

Тяжко поминути також прикрий факт, що не було в нього багато християнської любови до нової еміграції, що знайшлася в засягу його митрополичої влади. Цей неприхильний, а навіть ворожий настрій митр. К. Богачевського до нової еміграції, перейняло богато старих, себто давно прибулих до Америки, або тут роджених священиків і з церковних проповідниць кожної неділі можна було почути з їхніх уст потік образливих дискримінуючих нову еміграцію епітетів. Зокрема по-мачушиному потрактував митр. К. Богачевський новоприбулих священиків. Багато з них, передовсім обтяжених родинами, залишив поза реєстром священиків своєї митрополії. Вони, не маючи вигляду на працю а Христовому винограднику, пішли на тяжку працю до різних фабрик, де скоро викінчили своє здоров’я, а навіть життя. Не маю підстав заперечити, що цей «дух християнської любови» до нової еміграції не вигас ще й нині в декотрих єпископських палатах і в парафіяльних приходствах і що цей дух мав і має негативний вплив на справу Патріярхату УКЦеркви. Я є переконаний, що якби львівський український митрополит Кир Йосиф, замість 18 тяжких літ в большевицькій каторзі, сидів на фільядельфійському митрополичому престолі, то вже давно засів би був на патріяршому Престолі Помісної Української Католицької Церкви.

Це плоди духа митрополита Богачевського. Не любив він народу — а народ не любив його. Відійшов у вічність залишаючи по собі сумну пам’ять. На жаль! Похвальний є факт, що д-р. Д. Богачевський боронить свого брата митр. К. Богачевського перед «напастями», але непохвальним є факт, що він сам спровокував їх своєю статею в «Америці» під наголовком «Миряни і Єпископат», де зробив мирянам ніким і нічим неоправданий закид, що вони, заражені нахилом до анархії і позбавлені державницького змислу, ведуть постійно боротьбу з давними і теперішніми своїми єпископами, щоб здобути вплив на Церкву і під її плащиком перепачкувати свої суспільні і політичні пляни. Це велика неправда, кривда і нонсенс! Пан Доктор, як і всі європейські правники, вихований на засадах римського права і напевно пам’ятає формулку римського карного права: «Хто свідомо робить злочин, цей годиться прийняти за нього кару.»

Краще буде для Вас і для мене, як на тім скінчимо такі дискусії. 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту