Ще раз: «Не жиймо неправдою»

(Відповідь іменним і безіменним опонентам)

Не відчуваю жадної приємности писати відповідь на відповідь. Волівби писати щось нове і актуальне, замість «бабратися» в старих дописах. Нажаль змушують мене до цього мої критики, які відбігли від змісту моєї статті, викривили його, або написали неправду.

До речі: В «Америці» від 15 вересня 1973 р. ч. 161 появилася стаття п. д-ра Д. Богачевського під наг. «Миряни і Єпископат». В ній він твердить, що наша Церква відіграла високопозитивну ролю в нашому національному відродженні. Мимо того, пише п. д-р Д. Б. все знаходиться певна група людей, яка веде безоглядну боротьбу проти свого єпископа, і наводить імена галицьких єпископів почавши від митрополита Слуги Божого Андрея Шептицького, і єпископів фільядельфійської митрополії, почавши від єпископа Сотера Ортинського.

Причиною тої «безоглядної боротьби» автор вважає бажання цієї групи «здобути вирішний вплив на справи нашої Церкви і під Її плащиком реалізувати свої суспільні і політичні пляни». На це відповів я статтею «Не жиймо неправдою», що була поміщена в числах від одного до шість в тижневику «Наша Мета» в Торонті—Канада і в числах 8-ому за грудень 1973 і 1-ому за січень 1974 в журналі «3а Патріярхат». В ній я заперечив багато тверджень п. д-ра Д. Богачевського. Мої заперечення я опер на даних політичної історії Михайла Грушевського і Дмитра Дорошенка, церковній історії о. д-ра Юрія Федоріва під наг. «Історія Церкви в Україні», Церковної історії Івана Власовського під наг. «Нарис історії Української Православної Церкви», на творі Вячеслава Липинського під наг. «Релігія і Церква в історії України», а також на постановах Другого Ватиканського Собору. В добавку скористав я із статтей «Свободи» з років 1931, 1932 і 1933 і з писань «Народної Волі».

На мою статтю зареаґували пан «ОХ» і п. др. Д. Богачевський в «Нашій Меті» під наг. «Авдіятур ет альтера паре» і під наголовком «Не жиймо неправдою» з місяця лютого 1974 р. а п. др. Богачевський ще додатково в «Америці».

Не можу не згадати також анонімового опонента з Торонта, який листовно зареаґував вуличною лайкою проти цієї статті, із термінами з лексикону Замарстинова та різними погрозами. Реакція згаданих панів не може залишитися без відповіді з повищих причин. Придержуючись порядку «Нашої Мети», починаю від пана «ОХ»-а. Він не радить мені покликатися на історію і старі часи, «бо українська наука ще досі не мала можливости прочистити від пороху наїзників історичних даних, (чи не чекає він на таку чистку «Гарвардського Центру» — прим, автора), але живе ще багато людей, що пам’ятають католицьку Галичину ще з перед першої світової війни і без історичних документів знають яку ролю відіграла Церква для найсвідомійшої частини України». Я вважаю, що немає нічого більш небезпечного для одиниці і народу, як самообдурювання. Воно веде так одиницю як і Нарід від катастрофи до катастрофи. Про яких наїзників думає пан «ОХ», що мали б «запорошити» нашу історію? Чи не краще сказати правду, що цю нашу історію «запорошили» княжі міжусобиці її першої доби, гетьманські міжусобиці і доноси до царя ліво і правобережних гетьманів — другої доби, трикратна зміна начальних органів державної влади — останньої, третьої доби, — (а в останньому десятилітті) деградація Українського Державного Центру в екзилі українською партійно-політичною верхівкою до статусу «ідеологічного центру», — і врешті — зведення Патріярхату Української Католицької Церкви декотрими владиками на спілку з совєтофільською римською курією до статусу бути йому, чи не бути. — Це дійсно прикре «запорошення» нашої історії, якщо так можна назвати, доморослими наїзниками.

Іван Франко сказав: «сливе (майже) над кожною сторінкою нашої історії треба плакати». Однак, хоч в протиставленні до історій інших народів наша історія насичена великими негативами, то всеж вона не перестала бути для нас, так само як історія інших народів для них, учителькою життя. Чужа історія вчить свої народи як треба робити, щоби бути великим і державним народом, то наша історія своїми негативами учить нас як не треба робити щоб бути великими і сильними і оборонити перед ворогами державний стан свого народу, зглядно привернути страчений. Тому не треба помітувати нашою історією, як цього вчить мене пан «ОХ», але треба її вивчити (й таки навчитися!), і «коли впірнеш в ній аж до дна», то винесеш з неї ті перли, яких казав нам шукати в кожній книжці цей самий Іван Франко. Віддаючи належний респект нашій справі і новій історії, я, в своїй статті, виразно заявив, що не пишу нової історії, але пишу її на підставі історії вже написаної людьми, в об’єктивність яких не можна сумніватися. І без спонуки пана «ОХ»-а в тій статті виразно написано, що до найсвітлішого періоду нашої Церкви належить час від половини дев’ятнадцятого до половини двадцятого сторіччя, — період від Маркіяна Шашкевича до т. зв. львівського синоду 1946 року. В цьому періоді я виразно підкреслив час Слуги Божого Кир Андрея і Блаженнішого Кир Йосифа Першого. З великою набожністю згадав я з того часу тих священиків-патріотів, що в характері капелянів в часі нашої визвольної боротьби зложили свої кості на широких степах України. Тому поучення пана «ОХ»-а, щоб покликатися на часи сперед і між двома війнами, як світлі часи нашої Церкви, є вламанням у відкриті двері.

Твердження пана «ОХ»-а, що маємо таких провідників, яких ми є варті — спірне, і на короткі газетні шпальти не надається. Однак різко противної думки є Вячеслав Липинський і Дмитро Донцов. Вони кажуть, що провідники не є вибранцями народу, а є «завойовниками», «лучшими людьми» і виростають на провідників «суа спонте», власною волею і ту свою волю накидають народові. Пан «ОХ» висловлює певність, що я, «не вглибився» в твори Вячеслава Липинського, бо якщо б я був їх «простудіював», то багато з моїх статтей не появилося б. Запевняю пана «ОХ»-а, що я їх читав «вглиблювався» і «студіював» і нічого там я не знайшов такого, що перешкоджало б мені написати статтю «Не жиймо неправдою». З щирого серця пропоную п. «ОХ»-ові, щоб він зробив це, що мені радить.

В доказ моєї щирости ось що пише про порушені мною справи в тій статті В. Липинський. В своїм творі «Релігія і Церква в історії України» на стороні 30-ій він пише: «В момент народин української нації не було між провідниками і народом релігійної, а це значить культурної і духової єдности. І цей факт ліг в основу вікової української трагедії не закінченої й до сьогоднішнього дня. Упадок Галицько-Волинської держави й упадок руського елементу, переважаючого колись в Литовсько-Руській державі йшов у парі з упадком релігійного та церковного життя і в залежності від цього останнього. Цей період розкладу закінчився прилученням всіх українських земель до Польщі (Люблинська Унія 1569 р. — замітка автора), і денаціоналізацією князівсько-маґнатської верстви. Вона (князівсько-магнатська верства) позбавлена авторитетної Церкви стратила культурну і політичну єдність з народними масами і це стало причиною її церковного, а згодом політичного і національного відступства». Дальше на 34 стороні він пише, що «розклад української церковної організації привів також до розкладу козацької держави. Знова воскресли старі гріхи духових провідників української нації. Новий розклад української Церкви повернули українську Націю до руїни» (стор. 35-та). Це писав Вячеслав Липинський, якого обожає пан «ОХ», кількадесять літ тому, а якже актуальні є ці слова ще нині.

З цього писання В. Липинського шановний Читач і пан «ОХ» не може сказати, що я написав щось противне. А хто має ще якийнебудь сумнів, хай прочитає згаданий твір Липинського. З нього кожний може навчитися, що Церква грає вирішну ролю у всіх ділянках народнього життя і є заборолом релігійного, національного і державного життя нації. Якщо до цього незаперечного історією ствердженого переконання прийде пан «ОХ», пан др. Д. Богачевський і кожний український патріот, тоді зрозуміють вони чому миряни боряться за національний характер УКЦеркви, якою є чи повинна бути Церква кожного культурного народу. Тоді не скажуть вони, що «мирянам бракує державницького змислу і маючи нахил до анархії провадять неперебірливу боротьбу зі своїми єпископами тому, щоб здобути вирішний вплив на справи Церкви та під її плащиком реалізувати свої суспільні і політичні пляни.» Так можуть говорити тільки вороги УКЦеркви, поплентачі совєтофільської політики Ватикану і безпосередньо платні аґенти Кремля. Розумна і чесна людина такого сказати не може. Політики є всюди. Є вони у своїх окремих політично-партійних організаціях, є вони в центральних громадських організаціях, є також в єпископських і церковних братствах, і з тих позицій вони можуть також впливати на церковні справи, але не мусять творити в тій цілі спеціяльних окремих мирянських організацій. Ніхто не заперечує, що їх нема у мирянських організаціях, але тут вони мають інші завдання й цілі, про які я вище сказав.

Зрештою, Вселенська Церква на своїх верхах має також політиків, які виразно діють проти животних інтересів вселенської і УКЦеркви. Ті, що їм кров’ю заливаються серця на думку про своїх, — мовчать, (як би в рот води набрали), про чужих політиків. Цей факт сам говорить про їхню моральну і національну вартість.

Вкінці якщо йдеться про пошанування авторитетів, до чого закликає пан «ОХ», то на мою думку, на пошану заслуговують ті, що самі себе шанують. Якщо єпископ не шанує своєї над’єпископської влади, в нашім випадку Верховного Архиєпископа, — якщо відмовляє їй послуху, або публічно проти неї виступає і не виконує домовлень під якими добровільно положив свій підпис, такий єпископ тратить свій єпископський авторитет і також право вимагати пошани для себе.

На решту замітів пана «ОХ»-а не маю обов’язку відповідати, бо вони не відносяться до моєї статті, (іншими словами — вони недоречні). В моїй статті немає слова «зрада», ані згадки про Мадярів, Словаків, чи інших націоналів. Пан «ОХ» взяв їх з якоїсь іншої статті, або просто — з облаків.

(закінчення буде) 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту