Ще у справі легалізації УКЦеркви та Чотиристоронньої Комісії

У процесі легалізації Української Католицької Церкви в Україні дещо загострились кути цих питань. На деякі проблеми ми звертали увагу у наших попередніх статтях, але навколо легалізації все ще постають нові питання. Слід підкреслити, що загострення випливає на основі того, що до розв’язки цих питань не взято до уваги питань, які до цього привели. Тут належить вказати і зокрема наголосити, що ґенеза цих питань лежить у т.зв. «соборі» з 1946 p., що відбувся у Львові, на якому нібито УКЦерква «добровільно» «возз’єдналась» з Російською Православною Церквою. Ні тоді, ні сьогодні не було і не є для нікого таємницею, що той т.зв. «собор» відбувся під примусом і терором Сталіна і його виконавців НКВД. На жаль, у цьому диявольському дійстві приймав участь патріярх Алексій. На жаль, про цю дійсність навіть не згадується ні московською патріярхією, що може бути до деякої міри зрозуміле, ні Ватиканом, що дуже дивно, бо ж знаємо, що в той час, коли подія здійснилась, Папа Пій XII був засудив той «собор». Згідно з ученням Христової Церкви, це не є в порядку, а радше суперечить Його вченню.

Забулось про те, як всі владики УКЦеркви були арештовані і вивезені до тюрем і на заслання, таким шляхом пішли сотні, сотні священиків, монахів і монахинь та тисячі вірних тієї ж Української Католицької Церкви, які відмовились переходити на російське православ’я. Доля тих священиків, владик і вірних, яким вдалось уникнути заслання, не була легкою, бо їх переслідували, накладали різні кари, не приписували на працю і безперебійно забирали від них релігійну літературу та церковну утвар. Вони були позбавлені всяких прав, але незламно залишались вірними Українській Католицькій Церкві. Вони на протезі понад сорок років спершу дуже таємно-підпільно проводили працю у Божому Винограднику, а згодом появились масово по цвинтарях, ярах, лісах, в Грушеві, в Зарваниці та вкінці на вулицях Москви, домагаючись своїх конституційних прав — правного визнання. Це був незаперечний вияв живучости і присутности нашої Церкви.

Цього факту ніхто не міг заперечити. Хоч т.зв. християни Російської Православної Церкви і то на найвищих щаблях ієрархічної драбини все заперечували існування УКЦеркви. Сьогодні про це не пам’ятати і взагалі відмовитись,і не засудити того всього не личить для церковних достойників. Перечитуючи всі можливі й доступні матеріяли з російської православної і ватиканської сторони у справі легалізації цих моментів, не тільки не домагається їх засудження, але їх не згадується.

Правда, у всяких зверненнях і точках домовлення неоднократно підкреслюється питання любови і прощення, що є правильним, але поруч цього треба не забувати, що Христос на хресті не простив обидвом розбійникам, що були розп’яті поруч нього, тільки тому, який просив у Нього прощення. Ми розуміємо дипломатію, добру інтенцію, політичні цілі і бажання, але при тому не можна забувати Христових незмінних вартостей, які були у той час, за Його життя, такими самими є сьогодні і незмінними залишаться. Якщо хтось бажає втікти чи поминути Христові вартості, то звичайно з цього діла не буде.

Як виявилося з переговорів Чотиристоронньої Комісії, що це справді так є? Чи справді Чотиристороння Комісія була на висоті Христових правд і старалась знайти справді розв’язку у дусі християнської любови? У цьому всьому найбільш засадничим і основним є, що Російська Православна Церква повинна засудити т.зв. «собор» з 1946 року, що відбувся на багнетах терору. Не чаруймо нікого, що це давно було, що про це треба забути. Якщо ми будемо так підходити, то вкоротці треба буде відріктись самих себе. Цього навіть малі, але горді народи не роблять. Наша Церква до легалізації мала назву Українська чи як бажаєте — Греко-католицька Церква, а після легалізації вона стала безіменною — «католицькою Церквою східнього обряду». Хіба ж це робиться з любови, не згадуючи про християнську любов? Хіба ж це не політика?

Чи маємо за це звинувачувати тільки московську патріярхію, яка Придумала таку рецепту, чи також ватиканських представників, відомих експертів від «остполітік», таких як кард. Віллібрандс чи французький єпископ Дюпре, які погодились на такий зразок і домовлення і підсунули папі до підпису. Зрештою, ці згадані ватиканські експерти вже не раз підкреслювали, що наша УКЦерква тільки стоїть на перешкоді у їхній «остполітік» і, на їх думку, повинна зникнути.

На жаль, нам не всі зроблені домовлення Москва-Ватикан є доступні й відомі. З інформацій, які подав за 5 березня 1990 р. у англійському виданні архиєпископ Едвард Кассіді, як також з комунікату Чотиристоронньої Комісії довідуємось, що домовлення були зроблені наперед між Ватиканом і московською патріярхією. Чи в тій ситуації питали того, за кого торгувались, чи бажає себе так продати? Можливо, що Ватикан інформував Патріярха Мирослава-Івана, але про це нам нічого не відомо. Коли брати до уваги, що Патріярх Мирослав-Іван піддержав становище містоблюстителя, правлячого митрополита Владику Володимира Стернюка, то виглядає, що Патріярх Мирослав-Іван не був утаємничений у справи домовлень, бо ж вони не є до сприйняття, я.

Можна зрозуміти й оправдати велике обтяження Чотиристоронньої Комісії, яке зробив Владика Юліян Вороновський, який сказав, що «комісія зробила більше шкоди Українській Греко-католицькій Церкві…, як КҐБ за 44 роки». Це страшне обвинувачення. В цій комісії були ватиканськими представниками Владика Мирослав Марусин й Владика Стефан Сулик. Звичайно, ми вже не раз підкреслювали наше невдоволення з їх праці в комісії, але ми ніколи не припускали, що можна було їх так обтяжити? Можливо, це обтяження є перебіль­шенням, але, як подає в цій самій статті, що з’явилась у «Католік Ньюс Сервіс», а передрукував двотижневик «Сівач» за 27 травня 1990 p., що Роман і Леся Крип’ячевичі мали зустріч у великодній понеділок із своїми друзями і вирішили написати листа до Папи Івана-Павла ІІ і просити його, щоб відкликав архиєпископа Марусина і українського архиєпископа Стефана Сулика з комісії і дозволив українцям-католикам самим себе репрезентувати. Це твердий голос наших братів в Україні. Можна робити висновок, що вони знають, що роблять. Без сумніву, тут повинно бути слово-вияснення згаданих владик.

На іншому місці друкуємо комунікат з відвідин делегації Українського Патріярхаль­ного Товариства в США у Митрополита Стефана Сулика. Ці відвідини були спричинені справами легалізації УКЦеркви в Україні. На жаль, в той час, коли делегація ішла до Митрополита С. Сулика, вона не знала вищезгаданого обтяження. З комунікату також не випливає якихось додаткових інформацій, які б вносили більше світла. А все ж таки варто було б знати, які інструкції ватиканські делегати одержали, які були їх можливості, чи вони могли діяти самостійно, згідно з їх сумлінням? Здається, сповідь полегшує сумління людини, згідно з церковним вченням — напевно полегшує. До такої «сповіді» запрошуємо обидвох учасників ватиканської делегації. Для історії Української Католицької Церкви це конечно.

Пробуймо не перебільшувати ватиканських впливів, ватиканської допомоги, але не сміємо недооцінювати нашої УКЦеркви в Україні, себто її владик на чолі з містоблюстителем Володимиром Стернюком, священиками, монахами і монахинями та вірними. їхня присутність була тим видимим знаком понад 40 років існування УКЦеркви. Вони є незапереч­ним свідченням незнищимости, живучости Української Католицької Церкви і в загальному Христової Церкви. Вони там, в Україні, визначували долю своєї Христової Церкви, а не Ватикан. Правдою є, що Ватикан, а зокрема Папа Іван-Павло II допоміг і допомогла католицька Церква у вільному світі. Видержати майже півстоліття переслідування не було легко. Сила наших владик, священиків не була і не могла лежати у богословському знанні, бо вони, об’єктивно кажучи, не мали можливости цих богословських знань де черпати, їх сила лежала в унікальній і неперевершеній вірі у незмінній вічно живій Христовій Церкві — Христовій любові.

Ось ця непохитна віра і безмежна любов їх держали, як первісних християн, присутніми на горизонті Христової Церкви. Ця їх неустрашима присутність визначала шлях Української Католицької Церкви. Безперечно, допомога Апостольської Столиці, а в першу чергу Папи Івана-Павла II, з усією Вселенською Католицькою Христовою Церквою була понад сподівання велика. Ми вдячні усім, що допомагали і допомагають нашій УКЦеркві в Україні. Вона дальше потребує всесторонньої допомоги, щоб осягнути нормальні розміри праці у Божому Винограднику.

Микола Галів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>