800 років тому, в 1221-ому, Папа Гонорій ІІІ усно затвердив спосіб життя «братів і сестер покути святого Франциска з Ассізі, які живуть у власних домівках». Фактично це були перші Правила життя майбутнього Третього ордену францисканців. Як історик і дослідник цього явища, роздумуючи над природою та місією третіх орденів, хочу звернути увагу на деякі важливі, на мою думку, аспекти.
Передусім, чому «третій орден», звідки походить така назва? У наш час чоловічі чернечі спільноти вважають першим орденом, жіночі – другим, а світські члени інститутів богопосвяченого життя – третім орденом. Але історично так було не відразу. У Середньовіччі (V – XV ст.) в Європі було поширене уявлення про троїсту будову суспільства. Воно поділялося на три стани: «тих, що моляться» (священнослужителі), «тих, що воюють» (лицарі, феодали) і «тих, що працюють» (спочатку переважно селяни, а згодом ремісники, торговці, підприємці – так званий «третій стан»). Поступово склалося й уявлення про триєдину будову Церкви. Наприкінці ХІІ століття до «чину клириків», тобто священників, та до «чину монахів» додався «орден (або чин) покаяння (покути)», який складався з мирян. Рух покаяння став дуже популярним наприкінці ХІ століття. Його характерною рисою було апостольське життя, виражене добровільною вбогістю, народними проповідями, покутними практиками та справами милосердя.
Головною підвалиною, фундаментом ідентичності Третього ордену завжди було і є виразне уявлення про богопосвячене життя як найвищу християнську досконалість – життя за «образом Христа» (для пор.: Іван Павло ІІ. Богопосвячене життя/ Vita Consecrata, §§14, 18, 32). Чимало світських людей прагнули наслідувати спосіб життя святих Франциска, Домініка та інших, проте не всі могли стати монахами. Серед ревних віруючих, сповнених Христовим Духом, були люди вже одружені, які мали сім’ї та дітей або займали певне суспільне становище і були зв’язані різного роду відповідальністю. Відмовлятися від виконання взятих на себе обов’язків означало б шукати для себе легшого життя замість того, щоби виконувати заповіді Христові та обов’язки власного стану і нести таким чином за Ним свій хрест.
Із таких засновків і народжується Третій чин як свого роду «монахи в миру», вірні, що перебувають фактично на межі Церкви та світу. Вони є активними членами Церкви, але залишаються в світі, хоч і не є від світу, будучи «народжені згори» (Ів 3, 3) та «отримавши владу бути дітьми Божими» (Ів 1, 12-13).
Повністю статтю читайте у паперовому варіанті.
Також можна придбати електронний варіант нашого видання.
