Що дав для України Рим чи Ватикан?

Дуже часто у розмовах з українцями-православними на релігійні теми можна почути поставлене у заголовку питання — що дав для України Рим? Якщо хтось не бажає бачити, що для нас дав Рим, то можна сказати, але в нічому нам не пошкодив і не вчинив жодної кривди. Співрозмовник все має дуже серйозні труднощі назвати щось конкретного. Найбільший аргумент — Польща, яка нам заподіяла багато кривди, окупуючи українські землі та польонізуючи українську вищу верству суспільства. Також в тій площині можна б також поставити таке саме питання, а що нам дало і дає православ’я і яке православ’я: московське, константинопольське чи автокефальне? У наведених питаннях може все виглядати дуже спрощено, але все це має менше чи більше певний вагомий зміст. Для цього, щоб себе в цих питаннях утвердити, треба над ними серйозно застановитись і без упередження дати самому собі відповідь.

Треба ствердити, що українці-католики рідко коли ставлять питання у такій площині. Вони радше схильні до співпраці, до дружнього християнського діялогу, віддаючи належне Українській Православній Церкві. На жаль, чогось подібного не можна відчути зі сторони українців-православних, звичайно є такі, але дуже малі винятки. Для українців-православних. католицизм і католик — це щось таке вороже, прямо шкідливе для України, а водночас православ’я — це щось рідного, близького, святого, патріотичного. Чи справді це правильний і правдивий підхід? Чи можна і чи корисно робити такий поділ на біле і чорне чи на зрадників і патріотів?..

Це в самій основі дуже шкідливий і нерозумний підхід. В першу чергу нездоровим явищем є робити наголос на прикметники, які в суті Христової Церкви є майже не суттєві, а забувається основа Христової Церкви, віра у Спасителя-Христа Господа нашого, Який є джерелом любови.

Так, треба визнати, що був час, коли Католицька Церква трактувала Православну Церкву як єретичну, але після Вселенського Собору Ватиканського ІІ цю настанову, цей підхід відкинено як шкідливий. Обидві — Католицька і Православна Церкви прожили віки у клятві і, здавалось, цьому не буде кінця і понад усі сподівання зняли цю клятву і Папа Павло VІ, і Вселенський Патріярх Атенаґорас обнялись поцілунком любови. Сьогодні між тими Церквами проходить дружній діялог, включно з Англіканською Церквою, у напрямі — «щоб усі були одно». На жаль, ми, українці, під тим оглядом далекі від такого підходу, а зокрема під сучасну пору на наших рідних землях. Там дуже перенаголошено прикметники. Для деяких католиків слово «православ’я», «православний» стало так далеким, прямо згіршуючим, що суперечить вченню Христової Церкви, яка є сперта на любові до ближнього і любові до Бога. Іноді можна до цього мати зрозуміння, але не виправдання. Коли така настанова існує серед мирян, які від того режимового православ’я багато пережили і потерпіли, що сама згадка цього слова відштовхує, але під цим оглядом не можна мати ні зрозуміння, ні виправдання, коли така настанова існує і є підсилювана членами монашого чину, маємо тут на увазі висиліян.

З другої сторони, в українському православному таборі слово «католик» асоціюється з чимсь найгіршим і ворожим для українського народу, що є повною неправдою. З цього нібито випливає ця ненависть до Ватикану, до католицтва, бо, мовляв, скільки шкоди нам зробила католицька Польща. Все це крайності з одної і другої сторони, які нам треба поборювати, щоб їх невтралізувати, щоб їх не було.

Шукаймо у цих крайностях спільного знаменника, знаменника, який нас буде поєднувати, зближувати, як братів по національності і братів по Христі. Цим спільним і непорушним знаменником є наше християнство, наша віра у Триєдиного Господа Бога, віра в Христову Церкву, якої ми всі є дітьми. Отже, ні більше, ні менше ми є християни, і це є наш спільний корінь, з якого ми спільно виросли.

На жаль, християнський світ поділився, а ми стали його жертвами. Тоді коли християнський світ у 1054 році ділився, не існувало ні православних, ні католиків. Тоді була одна Христова Церква. Поділ Христової Церкви пішов по лінії Схід і Захід, і так утворились Східня і Західня Церкви. На жаль, варто відмітити, що Східня Церква не творила якоїсь одности. Константинопіль не став об’єднуючим чинником, яким був і залишився Рим для Західньої Церкви, себто для католиків латинського і східнього обрядів. Правда, і навіть сьогодні Вселенський Православний Патріярх у Константинополі не об’єднує всіх православних. У православному світі відіграли чималу ролю політичні впливи, які виразно показались у Російській імперії. Так поруч двох головних християнських центрів утворився третій у Москві. Московський християнський центр все спирався на політичних впливах. Московський християнський центр ніколи не був суто християнським, не керував сам собою, а ним керував цар, і звідси походить цареслав’я московського православ’я. На жаль, московський православний центр залишився таким по сьогодні.

Це у свій час добре збагнули українські владики, вони бачили, до чого прямує Москва і московське православ’я. Тому логічно вони старались втікти від тієї дійсности. Це дало причину українським владикам прихилитись до римської — західньої Церкви, затримуючи за собою свій питоменний східній обряд. Такий акт стався у Бересті в 1596 році, який відомий під назвою Берестейська Унія. Поруч з тим слід підкреслити, що Берестейську Унію підписали київські, а не галицькі владики, останні прилучились до унії через сто років пізніше. На жаль, досьогодні ніхто не дав відповіді, чому православна віра на західніх землях України, піддержувана козаччиною, прилучилась до Риму, себто визнала акт Берестейської Унії релігійно, духово, культурно і національно-політично правильним. Ось цей поділ, якщо його так можна назвати, зберіг українську національну ідентичність. Таж відомо, що православ’я після упадку Київської держави на Україні утверджувало імперську, русифікаторську політику, засуджуючи кожний український самостійницький почин. Клясичним прикладом може послужити факт виклинання гетьмана Івана Мазепи. Звичайно, унію зі сторони православних в основному приписується Річі Посполитій Польщі, себто це її католицькі пляни, а тим самим за тими плянами стояв і Рим. Але ж незаперечним є факт, що пляни Польщі, яких вони бажали, не здійснились, бо Українська Церква, що пішла на унію з Римом, не пішла на пляни Польщі. Був час, що Польща поборювала українських уніятів, а піддержувала православ’я. Ні більше, ні менше унія Української Церкви з Римом не вкладалась в жодні пляни, бо Українська Церква залишилась ідентичною у злуці з Римом.

Варто нагадати великого ерудита, неперевершеного оборонця православ’я Мелетія Смотрицького, якому православні пропонували блискучі владичі мітри, від яких він відмовився. Ніхто Мелетія Смотрицького силою не примушував і ніхто йому не обіцяв з католицьких кіл ні почестей, ні високих становищ у церковній католицькій ієрархії, але він таки сам і добровільно перейшов на католицьку віру. Мелетій Смотрицький дуже добре знав і бачив пляни російського православ’я на Україні, а фактично бачив, що ідентично українського православ’я на Україні немає. Звичайно, цареслав’я і виклинання гетьмана Івана Мазепи Православною Церквою не могло притягати до тієї ж Церкви українську інтелігенцію, якої багато не було, але і ця була індиферентна до московської Церкви. Отже, не таке святе і блискуче було православ’я на Україні. Новопостала Автокефальна Церква на Україні у визвольні роки не мала можливости розвинути своєї праці, бо більшовики її дуже скоро зліквідували на чолі з Митрополитом Липківським.

Варто подивитись, що нам дав Ватикан чи Рим? У першу чергу треба сказати, що Рим нам не забрав ні одного клаптика землі. Не вбивав наших людей. Якщо нам шкодили і діяли проти нас поляки чи Польща, то цього в жодному випадку приписувати Апостольській Столиці не можна, бо є випадки, де Апостольська Столиця виступала проти польських потягнень, але це також історія. Звичайно, ми, католики, маємо також свої оправдані претенсії щодо політики Ватикану, але нашими вимогами ми ніколи не намагались і не намагаємось заперечити допомоги, яку нам дала Апостольська столиця. На протязі історії були різні ситуації, але ми своєю приналежністю до одного з найбільших християнських центрів багато скористали. Ми рахувались як Помісна — окрема Українська Католицька Церква східнього обряду. Коли нашу Церкву було ліквідовано в 1946 році, Апостольська Столиця тоді одинока протестувала і стояла в обороні нашої УКЦеркви.

Ми були безпосередніми свідками під час відзначення 1000-річчя хрещення Руси-України, як багато нам допомогла Апостольська Столиця. Про те, що наша Церква відзначає 1000-річчя, знав ввесь католицький світ і взагалі вільний західній світ завдяки Апостольській Столиці. Католицька Церква у багатьох місцях святкувала разом з нами. Ми відзначали наше 1000-річчя разом з латинською Католицькою Церквою у всіх більших містах: Нью-Йорк, Вашінгтон, Лондон, Рим, Польща (Ченстохова), а в той же час Україна мовчала. Московське православ’я відзначало російське тисячоліття. Голос справжнього тисячоліття відмічала катакомбна Українська Католицька Церква. Без найменшого сумніву українська діяспора при повній підтримці Апостольської Столиці гідно й достойно відзначила історичну дату свого християнства.

Приналежність УКЦеркви до Апостольської Столиці є правильне, корисне і доцільне. Апостольська Столиця простягнула свою християнську допомогу не тільки для УКЦеркви, але в загальному для української діяспори, української науки і культури, вдержуючи українські наукові установи і заклади.

Таки Апостольська Столиця допомогла у критичний час після Другої світової війни врятувати українську молодь, що була в Риміні, яка мала піти на повільне знищення у більшовицькій дійсності. Можна б багато назвати поодиноких фактів, які промовляють, як багато допомогла нам Апостольська Столиця не тільки в релігійно-духовому житті, але й в загальному для українського народу. Безперечно, що легалізація УКЦеркви в Україні — це ще неоцінена велика заслуга Апостольської Столиці, а зокрема Папи Івана-Павла II, який має велике зрозуміння до проблем і потреб нашої УКЦеркви.

Відповідаючи на питання, що нам дав Рим, — можна коротко сказати багато, але ми не зуміли цього належно оцінити. Для цього раджу прочитати слово Архиєпископа Анджело Содано, яке він виголосив перед українськими владиками наприкінці червня 1990 року у Ватикані під назвою «Діяльність Святої Столиці на користь Католицької Церкви українського обряду», яку друкуємо вгорі.

Микола Галів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>