Що підказує останнє папське послання звернене до Блаженнішого Патріярха, української ієрархії і українського народу?

З усього Божого Люду Української Католицької Церкви, беручи до уваги сучасну вкрай ускладнену конфігурацію цієї Церкви, тільки ця частина, що — згідно з декретами Церкви — називається Божим Людом, є в положенні зайняти отверте і об’єктивне становище до письма Папи. А правильна інтерпретація і належне розуміння цього пропам’ятного документу є тим конечніші, що цей документ замикає у собі явне мементо, якого деякі «наші» владики готові не доглянути.

Прошу звернути передовсім увагу на привід цього послання. Папа нав’язує виразно в своєму письмі до авдієнції нашого єпископату під проводом Блаженнішого Отця нашого Йосифа, що відбулася 20 листопада 1978 р. Як усім відомо, з наших єпископів були демонстративно неприсутні тоді: екз. Горняк, ап. візитатор для країн Бенелюксу, Марусин, і аргентинський єп. Сапеляк, всі вони до болю відомі як войовничі поборники нашого патріярхату. Поза тим двох, чи трьох неприсутніх виправдали свою неприсутність письмово своїми дійсними, або вишуканими раціями, чи навіть заступилися уповноваженим говорити в їх імені. Отож всіх разом було фактично 11 присутніх, дванадцятим був Блаженніший. Папа бажав тоді говорити з кожним зокрема і напоодинці провів кілька хвилин з кожним. Ця форма авдієнції дуже багатомовна. Значить Папа дав зрозуміти та відчути, що він прекрасно визнається у цілій аферній ситуації нашого єпископату. Чому вибрав радше поодиноку, а не збірну авдієнцію? Відповідь ясна. Папа хотів цим відрухом висондувати з уст кожного «нашого» єпископа його таки ставлення до помісної нашої Церкви і перш за все ставлення кожного єпископа до Блаженнішого Патріярха. Папа почав від Блаженнішого і говорив з ним повних 20 хвилин (тоді, коли другі мусіли ждати). Отож, коли авдієнція в цілому зайняла півтора години часу, то, відрахувавши вступні привітання і початкові формальності та ще 20 хвилин довірочної розмови з Блаженнішим, залишалося для кожного єпископа 4 хвилини всередньому. Кажу: «всередньому», бо фактично Папа говорив з деякими дуже коротко, а з деякими доводилося й довше, як 4 хвилини … «Вісті з Риму» подали, що «українські владики зібралися у Вічному Місті, щоб спільно уложити плян підготовки до 1000-літнього ювілею нашої Церкви». У дійсності ж так тільки доводиться у нас стилізувати те, чого ні миром помазувати, ні пудром запудровувати. Від 1970 р. принаймні не вдається ніяк скрити того факту, що деякі наші єпископи з правила обминають пленарні архієрейські зібрання, якби їх не звати, і який необхідно конечний не був би привід для цього. Деякі навіть виспеціялізувалися в бойкоті таких зібрань. Якщо ж ідеться про 1000-літній ювілей, то деякі єпископи вже й з цього боку виявились запобігливими. Вони поспішилися поробити вже кроки відсвятковувати цей ювілей у своєму ґетті, аби, борони Боже, не спільно, як одна Церква. Як і незручно було декому, то цим разом зійтися всім, як один, наказував збіг обставин. З приводу вступлення у найвищий уряд нового Папи була конечна авдієнція «ад ліміна». На досаду деяким, Папа бажав собі приймати єпископів за країнами їхнього владицтва або теж за принципом помісних Церков. Для наших владик була, отже, альтернатива: виступати як одна Церква, або включитися у крайові конференції. Дивним дивом, навіть найбільш з них дипломатичні, не могли скористати з цього другого, бо воно було б дуже недипломатичне потягнення.

До цієї то авдієнції нав’язує зовсім виразно Папа. Папа звертається своїм знаменним письмом до Блаженнішого, а через нього до українського Єпископату і до українського народу. Обширність, форма і спосіб трактування цього 1000-ліття удержавленого християнства в Україні, є дуже промовисті і багатомовні. Коли б наші єпископи завдали собі труду хоч у якійсь мірі правильно зрозуміти це послання, то мусіли б відчути, що Папа хотів би розглядати цю Церкву, що збирається святкувати свій 1000-літній ювілей, як одну і неподілену Церкву; що цю Церкву тепер очолює ніхто інший, а Той, до якого Папа адресує своє пропам’ятне звернення; і що Папа бажав би цим своїм понтифікальним зверненням напутити деяких наших ієрархів на визнання душею і чином природного авторитету Української Помісної Церкви.

Виразно бо в цьому зверненні Папа говорить: «Ваша Церква між усіма іншими Церквами є тією Церквою, що має свій власний обряд. Немає сумніву в тому, що навіть з рації екуменізму повинна бути пошана до Вашої Церкви, як і до всіх католицьких Церков східнього світу, що мають свій власний обряд» … «Зближаючись, отже, до торжественної згадки першого тисячоліття християнства в «Русі», найбільша спільнота Католицької Церкви бажає дуже, щоб Ви, Дорогі Браття і Сестри, були пройняті благородною думкою і молитовним єднанням». А на самому вступі для тих, що мають вуха слухати, Папа дуже проречисто говорить: «Намір приготовлятись разом із кожною громадою до цього величного ювілею, що його висловив Ваш єпископат (устами і письмом Блаженнішого Патріярха — вставка Б.К.).

Нас дуже сильно зворушив. Бо відноситься він до подій минулого і сучасного (підкреслення Б.К.), які цілковито лучаться з ділом благовіствування в українському народі, якого історія і переживання Нам лежать на серці і є нашою журбою»…

Цікаво, чи всі номінальні єпископи Помісної Української Католицької Церкви читатимуть і як саме читатимуть оце Звернення Папи. Ще цікавіше довідатися, як вони тепер ділом засвідчать, що «для нас слово Папи — найвищий закон». Чомусь огортає таки розумних і чесних українців побоювання, що деякі з «наших» владик будуть і цим разом читати п’яте через десяте, або будуть просити інтерпретації Священної Конґреґації для Східних Церков, а й то зовсім не будуть читати цього знаменного папського документу. Чому? Просто з тієї рації, що цей документ адресований до Блаженнішого (тобто, не відноситься до них). Не без того, щоб і дехто з тих «наших» не висилювався і на діяметрально протилежний коментар і інтерпретацію. Мову про обряд найбільш правдоподібно «переочать», а й не виключене, що зрозуміють обряд і Церкву по-своєму і будуть мати на увазі перш за все той, ще не зовсім сплоджений Східньою Конгрегацією, обряд … візантійсько-американський. До речі, якщо б ішлося про оригінальний текст, то про ніякий інший, а український обряд, була мова у папському посланні і підсувати тут ще й Східню Конґреґацію було б зовсім невмісним. Власне дивно і знаменно: в цьому тисяча-сто-слівному папському документі нема й найменшого натяку на те, що така Конґреґація існує, або що має якенебудь відношення до нашої Церкви. Як не дивно, навіть зовсім, здавалось би, невиправданий песимізм, у нас, на жаль, болючими фактами виправданий.

Значить, як співається у нас у пісні про Страшний Суд, — «готуймося всі!». Але з другої сторони живемо в часах парадоксів і неймовірних несподіванок. Не зашкодить, отже, вичікувати й правильної інтерпретації і, ану ж … розкаяного ставлення до нашої страдницької Церкви, якої тисячелітній святоподвижницький шлях збираємося відсвяткувати. Може з уст Папи через заакцентування 1000-ліття «святої пам’яті країни» «Русі», прийде прозріння, спам’ятання і навернення деяких наших єпископів.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>