Щоб усі були одно…

Перший крок в цьому напрямі після довгого часу зробив незабутньої пам’яті Папа Іван XXIII. Хто міг подумати, що колись одна Христова Церква, яка в 1054 році поділилась на східню і західню Церкви кинувши на себе клятву в якій прожили довгі, довгі століття і здавалось, що так підуть в безконечні віки. Не було найменших познак, щоби між католицькою і православною Церквами прийшло до замирення, до згоди. А ми є безпосередніми свідками, що сталось щось непередбаченого, щось несподіваного. Власне слід завдячувати Папі Іванові XXIII, який в цьому напрямі зробив велике діло, простеливши шлях до того, «щоб усі були одно». Розсварені зійшлись разом, зняли клятву і заговорили до себе, як брати по хресті. Сталось те, чого ніхто не передбачав, чого ніхто не сподівався і навіть не мав надій. Народивсь щирий екуменізм, який знайшов практичне застосування між Православною і Католицькою Церквами. Показались нові горизонти, їх поширення на Англіканську та протестанські Церкви. Це ще раз підкреслює, що Божі дороги бувають різні, незбагнені і для людини дуже часто незрозумілі.

На жаль Папа Іван XXIII не так собі уявляв шлях, яким Римо-католицька Церква мала прямувати до мети, — «щоб усі були одно». Іншими словами можна сказати, що Папа Іван уявляв собі інакше екуменізм, що народився на форумі Вселенського Собору Ватиканського II. Дальше розвивався за його наслідника Папи Павла VI. В цьому аспекті відбулась історична зустріч Папи Павла VI з Патріярхом Атенаґорасом у Святій Землі впавши один одному в обійми. Після цього ми не бачили познак інтенсивного продовження цього екуменізму. Папа Павло VI скерував екуменізм в інший напрям, у напрям Москви, ніби у напрям Російської Православної Церкви, а фактично у напрям Кремля, бо ж патріярх Пімен є нічим іншим, як експозитурою вождів Кремля. Це вже кожному відомо хіба не ватиканським керманичам від «остполітик».

Всі зусилля екуменізму в цьому напрямі нічого для Католицької Церкви не принесли. Мало цього в ім’я цього екуменізму найбільше потерпіла наша Помісна УКЦерква. Апостольська Столиця не була спроможна сказати слова правди в обороні покривджених, вона мовчала тоді, коли треба було не тільки говорити, але кричати. Коли на соборі Російської Православної Церкви в Заґорську патріярх Пімен ліквідував унію нашої Помісної УКЦеркви з Римом. Присутній на соборі теперішний кардинал Віллебрандс мовчав і після того мовчала Апостольська Столиця і в цій справі не пустила пари з уст. В наслідок цього ж самого екуменізму з комуністичним світом, який в засаді заперечує існування Бога був примушений, на домагання Ватикану примас Мадярщини кардинал Міндсентій покинути свою батьківщину. Яка доля його зустріла у Ватикані ми добре знаємо. Отже фактично екуменізм з московським комунізмом не приніс жадної користи ні для дійсної Російської Православної, ні для Римо-католицької Церков, але радше тут можна говорити про шкоду. Це окрема тема яка вимагає особливої застанови й аналізи.

Тут ідеться в першу чергу про сучасні ходи і шлях екуменізму. В останньому часі на цьому відтинку з рамени Папи Івана Павла II зроблено певний зворот, який вказує, що він піде тими дорогами, якими вів покійний Папа Іван XXIII. Тут маю на увазі важливого значення поїздку Папи Івана Павла II до вселенського Патріярха Димитрія в Істамбулі. Правда наш журнал цього факту належно не відмітив у той час, але на це склались деякі події спричинені Апостольською Столицею. Зрозуміло, неузгіднена номінація з Патріярхом Йосифом митрополита до філядельфійської метрополії внесла багато безпотрібних непорозумінь, розчарувань і болів. За власними турботами ховались і не були видними події, які відбувались в тому часі. Наш журнал має своє відчуття, своє дихання, свою реакцію на події нашого церковного життя. Наш журнал має свої переживання, він немов є живим, чулим і вразливим. Це зрозуміло, бо ж на його атмосферу, вислів, переживання і на його життя складаються люди — редактори і автори, що висловлюють свої думки, в яких виявляють свої почування й болі. І за фасадами цього всього, що нас до болю торкало не бачилось того, що було важливим.

В цьому болючому для нашої Церкви випадку ми для себе відкрили одну істину, а саме, що з приходом на Апостольський Престіл Папи — поляка, Івана Павла II нічого особливого для нашої Церкви не змінилось, за виїмком того, що тут і там сказано кілька слів признання для нашого Патріярха Йосифа. Зараз, після цього робиться заяву для Російської Православної Церкви і підкреслюється, що вона є справжня спадкоємниця старої київської церкви. Це повинно бути ясною відповіддю, що нам не треба робити собі надій, але дальше наполегливо працювати, бо само від себе нічого не станеться. Ласки очікувати від Апостольської Столиці не треба.

Ось ці наші внутрішні переживання і болі переживав також наш журнал і не зайняв та не відмітив на своїх сторінках певного звороту в екуменізмі, що його зробив у листопаді 1979 р. Папа Іван Павло II. Хоч остання поїздка Папи Івана Павла II до Істанбулу була менше голосною, а зовнішньо, для людського ока менше помпезна від всіх попередніх, які були Грандіозними, але вона своїм змістом мабуть була більш важлива. Всі попередні поїздки мали характер безпосередніх зустрічей з Божим Людом на місцях для обговорення і скріплення внутрішних проблем Католицької Церкви. Поїздка до Істамбулу була в площині віднови, чи може більшого оживлення екуменізму, діялогу між Православною і Католицькою Церквами з метою наближення до мети, щоб усі були одно. Правда, це ще далека мета до цього, але в цьому напрямі зроблено щирі кроки, що означає багато. Під тим оглядом поїздка Папи Івана Павла II до Істамбулу й зустріч з вселенським патріярхом належить до одної з важливіших. Розглядати цю поїздку у площині, що мовляв Папа Іван Павло II любить подорожувати, як це скоментувало Українське Православне Слово за січень 1980 р. є великим спрощенням питання. До речі в цьому коментарі під назвою «Римський Папа відвідав Туреччину» більше звернено увагу на зовнішність питань формалістику, чим на саму суть і зміст цього історичного значення зустріч.

Історичним моментом було те, що вперше від 1054 р. православний вселенський патріярх був на Службі Божій, яку відправив Папа Іван Павло II в католицькій Церкві в Царгороді. Цей факт Українське Православне Слово скоментувало наступно: «Виходить, що Вселенський Патріярх Димитрій був одним із тієї тисячі осіб, що прийшли до римо-католицької катедри з «прийдіте і поклонімось Римському Архиієрею. Хто винен за таку зневагу Голови Вселенської Православної Церкви? — годі тепер знати, довідаємось напевно про це згодом». По перше, не це є суттєвим в цілій зустрічі, а подруге хто сказав, що сталась зневага. Хіба ж Папа Іван Павло II не їхав до Туреччини для того, щоби якось зневажати Вселенського Патріярха Димитрія, а крім цього Патріярх Димитрій знає що до нього належить, що є образою і пониженням.

Після цього папа був на Службі Божій, що її відправив Вселенський Патріярх Димитрій у патріяршій катедрі св. Юрія на Фанарі. В Службі Божій сослужили 12 митрополитів — членів Патріяршого Синоду. Там же обидва вселенські архиієреї католицький і православний проголосили створення спільної комісії, якої завданням буде розв’язати католицько-православні різниці, щоби їх вилучити і взаїмно зблизитись, а згодом і об’єднатись в одну Христову Церкву, як це було перед розколом в 1054 p.[1] До Комісії з католицької сторони входять 4 архиєпископи, 6 єпископів (між ними українець єп. Мирослав Марусин), 14 достойників і богословів та один мирянин (директор ватиканської бібліотеки) всіх разом 30 осіб. З православної сторони входять Екуменічний Патріярхат — 2 (архиєпископ Стиліянос з Австралії і проф. Ж. Зізіюляс), Патріярхат Олександрії — 3, Патріярхат Антіохії — 1, Патріярхат Єрусалиму — 1, Московський Патріярхат — 1, Болгарський — 2, Румунський — 1, Сербський — 2, Церква Кипру — 2, Церква Греції — 2, Церква Вірменії — 1, Церква Фінляндії — 2, разом 21. Інші члени комісії будуть подані згодом. Без найменшого сумніву це є крок вперід.

Треба сподіватись, що така історичного значення зустріч двох вселенських архиієреїв могла була відбутись значно скоріше, але на шляху до цього стояли різні труднощі політичного характеру. Зрозуміло, що це не було в плянах московського Патріярха Пімена, а точніше кремлівських вождів. З московських кругів у час Вселенського Собору Ватиканського II було кинено фразу, що мовляв, екуменізм з православною церквою треба провадити через Москву. Сталось щось іншого і ніхто не запитував Москву, чи можна?

Варто при тому пригадати конференцію православних церков на Родосі перед відкриттям Вселенського Собору Ватиканського II на якій стояло питання, чи брати участь, як спостерігачі у Ватиканському Соборі II. Тоді була принята резолюція, яку сильно піддержувала московська православна церква, щоби участи не брати. Очевидно всі учасники цього додержали, але Російська Православна Церква за директивою вождів з Кремля зробила вилазку і післала своїх спостерігачів на Собор. До цього були зроблені комбіновані дипломатичні ходи. Москва все і для всього має виправдання. Так було!

Звичайно зустріч Папи Івана Павла II з Патріярхом Димитрієм не була у плянах Москви, але вони в цій ситуації і тим разом не були спроможні нічого зробити. Треба мати на увазі, що це ще не кінець. Москва всього допильнує. Ось в попередньому числі журнала Патріярхат була цікава стаття Михайла Бойка: «Християнський схід, деякі помічення та висновки», закінчення якої є в цьому числі. Там виразно показано під якими впливами є відомий у християнському світі Атос. Отже ситуація у православному світі у цілому так добре не представляється. Цікаво було б знати, які зв’язки і контакти є нашої Української Православної Церкви з вселенським православ’ям?

Якби не розглядати зустріч Папи Івана Павла II з Патріярхом Димитрієм у Константинополі то слід підкреслити, що це є важливий крок у зближенні поділеної Христової Церкви. Цього факту не можна зводити до куртуазії, формалістики і звичайного зовнішнього вияву. Цей факт має глибоке значення, наслідки якого можуть мати корисний вплив у майбутньому. Про це багато говорить виголошена промова Патріярхом Димитрієм, яку містимо нижче, як також передруковуємо промову Папи Івана Павла і І і їх спільну заяву. Висловлені в них вагомі думки говорять самі за себе.

Як стоїть екуменізм українців католиків з православними?

Зустріч і спільні виступи обидвох ієрархів у Константинополі були небуденними і вони матимуть незаперечний вплив на дальший хід і розвиток не тільки на Католицьку й Православну Церкви, але на весь християнський світ. І так мимоволі насувається думка, а як у нас мається питання екуменізму. Чи є якийсь діялог, чи відбувається екуменізм між нашими Українською Католицькою і Українською Православною Церквами? Якщо судити по деяких пресових органах Української Православної Церкви в Канаді, як також в США то цього не запримічується, але навпаки, подекуди з незрозумілих причин є більше відчуження. В деяких з цих органів пишеться, що мовляв Українська Католицька Церква не має права святкувати тисячоліття, бо мовляв вона почала своє існування від підписання Берестейської Унії. З одної сторони, це вказує про незнання історії Церкви в загальному, а української зокрема, а з другої — треба б вказати, коли християнство, що його завів Володимир Великий на Україні приняло назву православ’я. На вулиці не раз можна почути — Україна все була православна, але журнал, це не вулиця і автори та редактори знають, що пишуть! Краще такі моменти уникати, бо вони тільки прозраджують незнання проблеми.

Подібне повторення такого твердження знаходимо в згадуваному Українському Православ­ному Слові за місяць січень у статті під назвою: «Відновлення акту Берестейської Унії». Чого ж в тій статейці не написано, але над цим не буду зупинятись, бо це забрало б нам багато часу. Зверну тільки увагу на питання, що означає «відновлення акту Берестейської Унії»? Логічно є, що можна відновляти щось, що було і перестало існувати? Коли Берестейська Унія перестала існувати, хто її анулював? Знаємо анулювати будь який договір, домовлення можуть тільки заінтересовані сторони, ті що підписували певний акт. Отже в даному випадку Берестейську Унію могла анулювати українська сторона або Апостольська Столиця, але ні одна, ні друга сторона нічо подібного не зробили. Отже, як можна відновляти? Чи може автори з Українського Православного Слова мають на увазі ліквідацію Української Католицької Церкви більшовиками і прилучення її до т. зв. московської церкви в 1946 p.? Чи може мали на увазі ануляцію Берестейської Унії на соборі московської православної церкви біля Москви в Заґорську патріярхом Піменом? Якщо Редактори мали це на увазі то не приходиться нічого більше сказати, як «о темпора, о морес»! У цій статейці багато чого написано незгідного з правдою. В таких випадках найкраще вбратись в тоґу великодушного патріота і вказувати всякі «злочини» які нам нібито мав зробити Рим, а в той же час не бачити властивого злочинця, який не тільки спускав річки крови в минулому і сучасному, але цілковито погребав в Україні так Українську Православну, як також Українську Католицьку Церкви і останну руками православного патріярха Алєксея. На жаль редактори Українського Православного Слова повернули не туди, а це велика шкода.

Треба підкреслити, що з сторони Помісної УКЦеркви Патріярха Йосифа була простягнена братня рука і на жаль зависла в повітрі. Не було належного відгуку. Виглядає, що в нашому християнському світі далеко є до екуменізму, діялогу і до того шляху, що провадить щоб усі були одно. Нам треба працювати і молитись, щоби і в нас запанував дух любови, дух зближення і взаїмного вирозуміння на славу Божу, добра нашої Церкви й українського народу

Поділитися: