Шанс і загроза: унійність як елемент української ідентичності

Українська унійність як схильність до визнання іншої ідентичності рівновартісною власній за своєю суттю інтеграційна. Вона сприяла входженню українців і українських земель до складу інших держав і конструктивному внеску в розбудову тих держав. Слід нагадати, що з 1385 по 1654 рік, тобто фактично 270 років, упродовж яких закладалися основи того, що можна назвати національним характером і світоглядом, українці жили в державі, що постала внаслідок унії та сама фактично була унією (в значенні союзу). Тобто низка рішень русько-української верхівки щодо цього та її роль у процесі політичного оформлення Речі Посполитої як унії Корони Польської та Великого князівства Литовського були спершу, серед іншого, також закономірним виявом національних традицій і ментальності, а отже, й далі творили національний характер, сприяючи в тому числі засвоєнню ідеї толерантності й мирного співжиття з іншими національними та релігійними ідентичностями в одному державному, а відтак (після Берестейської унії) і церковному тілі, тобто в підсумку закріплюючи та посилюючи все ту ж унійність. У цьому ж ключі можна розглядати й позитивну реакцію в українських землях на Флорентійську унію 1439 року як прояв прийняття та доцінення іншої еклезіальної ідентичності, на відміну від Московщини, де не лише не бажали об’єднання Східної та Західної Церков, але ворожо сприймали навіть саму ідею скликання нового Вселенського Собору (як бачимо, в цьому питанні у них понині нічого не змінилося).

Однак та ж унійність, яка сприяла інтеграції українців у культурний простір Заходу та засвоєнню західних цінностей, сприяла рівно ж їхньому швидкому входженню в московський імперський проєкт. Понад те, саме українці були співтворцями цього проєкту, оскільки часто виступали посередниками, які, засвоївши західні ідеї, передавали їх росіянам. Це стосується, зокрема, такої підвалини тогочасного суспільства, як Церква (хоча науки великою мірою теж), яка ціле XVIII та першу половину ХІХ століття фактично була під формаційним впливом вихідців із України. При цьому цілком природним проявом гібридності росіян слід уважати їхню пізнішу реакцію на те, що вони засвоїли від своїх учителів: урешті-решт була сформульована теза про накидання їм через «малоросів» чужорідних і шкідливих західних елементів, тобто в підсумку все одно повернулася типова агресивна риторика з образом ворога, проти якого треба боротися, який загрожує власній ідентичності. І знову ж таки ця риторика була підтримана на всіх рівнях: як державою, так і Церквою, філософією, літературою, а всіх тих, що відстоювали протилежну позицію, вважали у кращому випадку божевільними (як-от Чаадаєва, який, напевно, буде найкращою ілюстрацією такого ставлення з боку офіційної держави).

 Повністю статтю читайте у паперовій версії журналу або в електронній на сайті https://journals.ua/