Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
митрополит Лев Кишка

Східна Церква у європейських шатах: Замойський синод 1720 року

Цим нарисом ми розпочинаємо новий цикл статей під умовною назвою «Ecclesia semper reformanda» нашого постійного автора – історика Віктора Заславського. Він присвячений різним реформам, які пережила Українська Греко-Католицька Церква впродовж своєї історії і завдяки яким стала тим, чим є в наші дні, водночас зігравши важливу роль в українському національному відродженні. Продовжуємо цей цикл статтею про Замойський синод 1720 року (попередній нарис читайте в минулому числі «Патріярхату»).

Коли Іпатій Потій домовлявся про унію з Римом у 1596 році, одним із головних пунктів угоди було непорушне збереження східного обряду. Проте в наші дні обряд, естетика, багато традицій у Греко-Католицькій Церкві значною мірою відрізняються від православних: деякі нюанси літургії, іконографічна естетика та інтер’єр церков, одяг і зачіски священиків. Очевидно, що за чотири століття в єдності з Римом наша Церква встигла багато чого запозичити від латинян. Запозичення ці приходили поступово, але загалом більшість із них пов’язана з Замойським синодом, який тривав із 26 серпня до 17 вересня 1720 року в Замості красивому місті на півдорозі між Львовом та Любліном, яке завдяки Замойській академії, де навчалося чимало українців, було для нас важливим культурним і науковим осередком.

Латинські запровадження

Отже, в Замості 26 серпня 1720 року зібралися митрополит Лев Кишка, сім єпископів, протоархимандрит Василіянського чину, сім архимандритів, 129 делегатів від білого і чорного духовенства нижньої ланки, вікарій Супрасльської архимандрії, два делегати від Львівського братства і миряни представники міщан та шляхти. Як почесний спікер цієї маленької «верховної ради» на синод прибув папський нунцій Єронім Гримальді. Почався синод із того, що делегати висловили необхідність тісніше згуртуватися навколо Ватиканського пагорба перед обличчям загрози з деспотичного Сходу. Після цього почалися обговорення, що завершилися прийняттям численних нововведень до літургійної практики унійної Церкви. Першим було рішення додати до Символу Віри згадку, що Дух Святий походить від Отця і Сина. Тобто вставити те саме пресловуте латинське filioque, тобто «і Сина», яке відрізняє сповідання віри Західної Церкви від візантійського. Крім того, було вирішено обов’язково на літургіях згадувати Папу Римського, чого теж раніше не було. Також вірним унійної Церкви вже не можна було причащатися в Православних Церквах. Інші положення стосувалися головним чином літургійної практики: було вирішено створити єдиний служебник для єпархії на території нинішніх України та Білорусі; запровадити читані літургії «там, де цього потребувала парафія»; замість антимінсної губки, якою витирали чашу, використовувати рушничок; скасувати обряд вливання теплої води перед Святим причастям; дозволити офіційно дзвонити дзвіночком під час відправи – як у римо-католиків; під час хрещення дитину тепер не занурювали в воду, а кропили, і новохрещеному немовляті не дозво- ляли приймати причастя (відтепер Дитина могла причащатися лише в свідомому віці).

Цікаво, що зміни до літургії, навіть теології унійної Церкви, виглядали настільки серйозними, що в Римі довго вагалися, перш ніж затвердити рішення цього синоду. Адже однією з умов прийняття православними унії була непорушність східного обряду, а рішення, ухвалені в Замості, цю непорушність серйозно підважували. На українських та білоруських теренах не збереглося жодних звісток про будь-який спротив рішенням Замойського синоду, за винятком хіба що Львівського братства, яке завжди було в опозиції до будь-якої влади. А загалом і єпископи, і монахи, і парафіяльні священики, і впливові парафіяни до замойських реформ поставилися позитивно. Для цього було дві причини – специфічна геополітична ситуація і те, що зараз називається трендом чи модою.

В тенетах великої політики

Перша половина XVІІІ століття була для українських та білоруських уніятів омріяним заспокоєнням після штормів, які не стихали з 1648 року. Минули козацькі війни, війни з росіянами, шведами, турками, знову шведами. Карту Східної Європи, яку перемальовували ледь не щороку, після поразки шведів у Північній війні затвердили остаточно, принаймні українські кордони. Київ і Лівобережжя остаточно закріпилися за православною Росією, землі від Дніпра до Перемишля за Річчю Посполитою, в якій більшість була за латинянами. Понад те, Росія сильнішала з кожним днем (чого не можна було сказати про Польщу) і щораз більше «цікавилася» справами західноукраїнських теренів. Російські посли протестували кожного разу, як хтось переходив в унію, а Петро І ставився до Православної Церкви так само, як зараз Путін до росіян: зневажав у себе вдома і демонстративно захищав за кордоном. У його державі російська Церква в той час швидко перетворювалася із самостійного організму на безправний гвинтик державної машини. Слід згадати, що в 1718 році у Росії почалася робота над духовним регламентом, а в 1721-ому він був остаточно впроваджений, і головою Церкви в Росії став цар.

Все це значною мірою вплинуло на ставлення до Православної Церкви як такої, і до православних традицій. І якщо якихось півтора-ста або навіть сто років тому польські чи литовські інтелектуали, такі як Сапега, Гербурт та багато інших, захищали православ’я з огляду на те, що це віра громадян Речі Посполитої (зокрема козаків, які «від татар і турків надійна заслона»), то тепер православ’я стало виключно вірою розбійників і ворогів. І якщо раніше в моді була риторика про «ойчизну вєлю народув», то тепер у польських колах стали модними заклики до русинів переходити на латинський обряд і ставати таким чином поляками. В той час навіть памфлет такий Польщею ходив – «Проект ліквідації Русі».

Не могло не змінитися ставлення до православ’я і всередині «з’єднаних» русинів, принаймні їхньої еліти. У ХVІІ столітті Іпатій Потій, Йосиф Рутський, Мелетій Смотрицький і Йосиф Шумлянський вважали розділення Русі на «православних» та «уніятів» явищем тимчасовим, а майбутне возз’єднання дуже ймовірним. У принципі, про таке саме об’єднання (тільки без папи) думали й їхні опоненти Костянтин Острозький, Петро Могила і Сильвестр Косів. Тепер питання єдності вже не було актуальним ані для тих, ані для тих. Навпаки, унійні єпископи, монахи, загалом інтелектуальна еліта демонстративно хотіли щонайбільше віддалитися від православ’я.

Мода і духовні пошуки

Культурний вплив – річ непередбачувана і нестримна. Боротися з ним дуже тяжко, а запроваджувати насильно «згори» взагалі неможливо. Радянська ідеологія боролася з джинсами і рок-н-ролом, «Зоряними війнами» і Джеймсом Бондом, і закінчилось це все трагічно аж ніяк не для джинсів і Дарта Вейдера… Тому що мода зазвичай викриває внутрішні тенденції і потреби народу. Естетика завжди є дзеркалом людських прагнень і настроїв, адже, шукаючи нові ідеї, люди шукають і нові форми. Романська архітектура і мистецтво були наслідком спроби відродити зруйнований Рax Romana. Середньовічна готика з її стрільчастими арками, високими шпилями та усміхненими ангелами знаменувала розквіт середньовічної ідеї про християнський світ. Гуманісти доби Ренесансу, розчаровані схоластичними моделями науки, сус- пільства і всесвіту, шукали нові естетичні форми, зневажаючи готику і захоплюючись античною естетикою. Класицизм з його спокійними і величними лініями, вільними від барокових витребеньок, втілював мрії філософів Просвітництва про природну релігію і торжество розуму, вільного від забобонів. Похмурий конструктивізм 1930-их років віддзеркалював експерименти людства з авторитарними й тоталітарними режимами.

Так було і в тогочасній Україні. Розквіт українського бароко на межі ХVІІ-ХVІІІ століть, архітектура мазепинських церков, канти Дмитра Туптала, ікони Івана Рутковича свідчили про спробу українців знайти своє місце, свою ідентичність водночас у європейському i в православному контекстах, стати європейським народом, не пориваючи при цьому з візантійським корінням. І коли ці спроби зазнали поразки, перед українцями, яким пощастило не опинитися під опікою царя, постала нова мета – відмежуватися від тогочасного «русского мира».

А ще як би тогочасні унійні священики, монахи, єпископи не любили свій обряд, все одно вчилися переважно за єзуїтськими підручниками, розбавляючи церковнослов’янську мову латиною адже жили вони у суспільстві, де латинська, західна культура була панівною. Найкращі школи бути римо-католицькими, найкращі храми були римо-католицькими, найкращу музику і найкращі книги писали римо-католики. Тож нема нічого дивного в тому, що священики, монахи і єпископи унійної Церкви в Західній Україні та Білорусії свідомо чи підсвідомо переймали римо-католицьку естетику: дзвіночок на початку відправи і перед причастям; коротка читана відправа в будні; часте причастя; лавки, публічні молебні, процесії зі Святими Дарами, статуї в церквах, раціональні, спрямовані на посибічні вівтарі.

Варто завітати до Національного музею у Львові і подивитися на портрети галицьких єпископів та митрополитів: сутани з ґудзиками, «шапочки» на головах, охайні борідки, які з часом меншали або взагалі зникали, маленькі молитовники в доглянутих руках, хрестики замість панагій, герби на стінах… Одразу видно, який у них ідеал краси та охайності. І якщо навіть українські православні митрополити в Росії писали щоденники польською, то що вже казати на про унійних митрополитів у Вільні чи Львові! Так само на іконах зміну Рутковичу, який оживляв іконописні канони європейськими живими обличчями, приходить Василь Петранович, у якого вже іконописні канони є скромним додатком до переважно типових європейських барокових образів. А потім з’являється Лука Долинський, який був уже зовсім «європейцем», і Пінзель, який однаковими скульптурами прикрашав костели і церкви. Так само архітектура та інтер’єри храмів: щораз менше традицій, щораз більше бароко, вівтарі щораз відкритіші, іконостаси щораз менші…

І ще один момент: на литовських та білоруських землях, які поєдналися з Римом ще в 1596 році, такі практики вже давно існували, а ось на півдні, у Львівській, Перемишльській та Луцькій єпархіях, які приступили до унії не так давно, подібні латинські запозичення здавалися чимось новим і незвичним. Тож треба було вирішити, чи можна піддаватися латинській моді, і якщо можна, то до якої межі. Треба було усунути розбіжності між єпархіями або принаймні звести їх до мінімуму. І відповіддю на ці виклики часу якраз став Замойський синод, який не запровадив, а радше оформив, об- межив і систематизував усі ці нові тенденції, боротися з якими було просто неможливо.

Курс визначено!

Якщо говорити про практичний аспект замойських реформ, то більшість із них були досить лення духовної дисципліни, покликані краще пояснити вірним частого і правила віри, і традиції Церкви. Наприклад, на синоді була ухвалена практика щоденної літургії, вірних заохочували до причастя та сповіді, для чого спеціально скасували триденний піст перед сповіддю. А сповідники мали перед тим, як стати на стежку служіння, скласти окремий іспит із морального богослов’я. Тоді ж митрополит домігся рішення створювати школи для духовенства при кожному монастирі. Як наслідок Чин Святого Василія Великого посів найважливіше місце в унійній Церкві. Його монахи мали найкращу освіту, були найкращими вчителями, проповідниками, письменниками. Вони могли на рівних говорити з латинськими біскупами, з магнатами і князями, адже їхня освіта і вміння поводитися викликали повагу. Унійна Церква остаточно усвідомила себе повноцінною часткою католицького суспільства.

Оцінювати цей крок можна по-різному. Замойський синод попри всі сучасні позитивні чи негативні оцінки залишається частиною нашої історії. Загалом на бажання упереджений історик може побачити в реформах Греко-Католицької Церкви (і «прозахідних» реформах 1720 року, і «просхідних» кроках Андрея Шептицького) певну кризу ідентичності, нібито уніяти «бовтаються» між Сходом і Заходом, не розуміючи, що їм ближче. Але питання ідентичності завжди стоїть перед будь-якою конфесією хоч римо-католиками, хоч православними, хоч баптистами. А ще Церква – це живий організм, а все живе так чи інакше змінюється з часом. У цьому, в принципі, і полягає головна суть реформ – відповідати на потреби часу заради ефективного служіння Богові та людям.

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Поділитися:

Популярні статті