(Перше тисячоліття)
Десять літ тому теперішній наш Патріярх, Його Блаженство Кир Йосиф І, конкретно висунув справу патріярхального устрою для нашої Церкви. Цю ідею виразно протиставив він плянам нашого релігійного проводу на еміграції, які зводились до того, щоб нашу Церкву на домагання та за благословенням Ватикану насильно включити в латинську адміністрацію і тим самим зліквідувати її як окрему одиницю. І треба було аж десять літ, щоб деякі з наших духовних провідників опам’ятались та пішли за його голосом. Також ніхто інший як миряни своєю наполегливістю зуміли зорганізувати довкола себе поважну силу й дати його ідеї поважну піддержку.
Однак вже в самому початку вони (миряни) стрінулись з одним, здавалось би, дуже поважним закидом зі сторони церковних властей, а іменно, що справи релігійного характеру належать в першу чергу до компетенції богословів і лише вони повинні забирати голос та давати остаточну відповідь. Помимо таких претенсій все таки мусимо сказати, що на протязі нашої патріярхальної полеміки миряни не багато від цих наших фахівців довідались. Бо ж треба було аж чужинців, які відважно станули в обороні нашої Церкви та поучили наших духовних провідників про наші права. Однак незалежно від того можемо ще навести багато прикладів, де якраз богослови, вмішуючись до незначної релігійної дискусії, виявлялись неабиякими фахівцями лише на те, щоб таку проблему як найбільше скомплікувати. Внаслідок того нераз розпочиналась дискусія, що тягнулась сотками літ без вигляду на поважну розв’язку. Для прикладу візьмім хочби справу церковного роз’єднання. Як тепер загально відомо, причиною початкового непорозуміння не були релігійні проблеми, а виключно імперіялістична захланність духовних представників Риму — старої столиці Римської імперії, та Константинополя, що став новим осідком імператора. Однак небагато часу пройшло після розподілу, як латинські богослови вже могли похвалитись, що вони знайшли понад сто всяких помилок-єресей у своїх противників візантійців, обвинувачуючи їх в непростимій схизмі. А наступні століття, аж до наших часів, були свідками неабиякої буйности фантазії по обидвох сторонах на те, щоб себе взаїмно як найбільше здискредитувати, не стримуючись навіть перед пролиттям крови.
Тому мусимо дійти до висновку, що нам треба шукати іншого підходу для вияснення чи розв’язки наших пекучих церковних проблем. Маємо тут на думці підхід історичний, який в першу чергу може дати критичну оцінку всяких богословських тверджень, де дуже часто змішується перекази та леґенди з історичними фактами.
Після зіслання св. Духа, Апостоли розійшлись по цілій тодішній Римській імперії, щоб проповідувати Христову віру. Не поминаючи менших місцевостей, вони все таки більше концентрувались на важніших містах імперії, (де могли знайти більші групи жидів). Тому нічого дивного, що політично важні центри імперії стали для Апостолів рівночасно релігійними центрами. Вже в самому початку бачимо, що св. Павло висилає свої листи, призначені для перших християн, виключно до провінційних столиць імперії: до Риму — провінційної столиці Італії, до Коринту — провінційної столиці Ахаї, до Тессалонік — провінційної столиці Македонії, до Ефезу — провінційної столиці Азії. А в своєму листі до Коринтіян наказує, щоб єпископи провінційних столиць розіслали ці листи по інших місцевостях своєї провінції. Тому що в таких столицях зосереджувалось політичне, економічне та культурне життя даної провінції, Апостолам було дуже вигідно вже в самому початку достосуватись до того виробленого політичного устрою та використати його для своїх цілей. Сповняючи припоручення Христа, вони йшли та навчали, назначуючи єпископів, які мали наглядати за новонаверненими. Самі Апостоли єпископських обов’язків на себе не принимали. Тому то з тих часів не маємо доказів, щоб Апостоли були першими єпископськими в тих місцевостях, де були перші християнські громади. І так приміром св. Іриней, що помер мучеником (202 р.), залишив нам перший список єпископів Риму, де пише: «Після того, як святі Апостоли (Петро і Павло) оснували Церкву в Римі, вони назначили єпископом Ліна. Його наслідником був Анаклет, а після нього третім від часу Апостолів був Климент, який ще бачив Апостолів.» Основником першої громади в Александрії був св. Марко, ученик св. Петра, але першим єпископом там був Ананій, а не св. Марко. В Антіохії першим єпископом був Еводій, а не св. Петро, який там заложив першу Церкву.
В наступних століттях єпископи, що перебували в столицях (митрополіях) поодиноких провінцій, набирали більшого значення і згодом стали називатись митрополитами. Достосовуючись до політичного устрою вони пішли так далеко, що навіть на своїх провінційних синодах, а відтак на Вселенських Соборах, придержувались порядку, прийнятого на засіданнях римського сенату. І тому, коли в Нікеї зібрався перший Вселенський Собор (325 р.), ця традиція достосовання до політичного устрою імперії була прийнята і потверджена Отцями Собору вже як доконаний факт. В IV. Каноні сказано: «Кожний новий єпископ має бути висвячений групою єпископів своєї провінції. Якщо всі єпископи даної провінції не можуть зібратись з причини важливих перешкод, або з огляду на віддаль, то тоді має зійтись трьох єпископів і, одержавши згоду на письмі інших, мають приступити до висвячення нового єпископа. Обов’язком митрополита кожної провінції є потвердити таке висвячення.» Подібне рішення маємо в IX. Каноні Вселенського Антіохійського Собору (341 р.): «Єпископи поодиноких провінцій повинні пам’ятати, що єпископ, що перебуває в столиці такої провінції, має заниматись всіми справами своєї провінції та в цілости нею управляти.»
Цей самий порядок був прийнятий також на Заході в Римі. Папа Боніфатій (418-422), покликаючись на IV. Канон Вселенського Нікейського Собору, зарядив, щоб кожна провінція на його території мала свого митрополита, який має бути зверхником над єпископами лиш своєї провінції без права вмішуватись до справ іншої провінції.
Поодинокі провінції Римської імперії об’єднувались в більші політичні одиниці, себто території з адміністратором, що мав титул екзарха. Найважнішими такими політичними територіями була Італія зі столицею в Римі, Єгипет зі столицею в Александрії та східня територія зі столицею в Антіохії. Тому Отці Нікейського Собору, маючи на увазі також і цей політичний розподіл імперії, достосувались до нього, чи радше потвердили те, що вже в Церкві практикувалось, себто розподіл на території, які об’єднували в собі більше провінцій.
Керівником такої території був екзарх, який мав право назначувати єпископів навіть без порозуміння з митрополитами своїх провінцій. Канон VI. згаданого Нікейського Собору потвердив цю практику, яка вже також існувала в Церкві: «Єгипет, Ливан та Пентаполіс мають придержуватись старинного звичаю, а іменно, що єпископ Александрії (Єгипет) повинен виконувати владу над цілою територією подібно, як це є з єпископом Риму, який має таку саму владу над своєю територією. В цей самий спосіб мають бути збережені права Церкви в Антіохії.»
Наведені тексти Канонів згаданих Вселенських Соборів ясно доказують, що Отці Соборів хотіли якнайбільше достосуватись зі своєю церковною структурою до політичного розподілу імперії. Тим самим, об’єднуючи поодинокі провінції в території (на взір політичний) з екзархом на чолі, започатковано патріярхати після того, як духовні керівники територій прийняли на Сході грецьку назву патріярхів, а на Заході латинську назву папи. Обидва титули в основному означали те саме, себто батьківську зверхність.
Таким способом в Церкві оформились патріярхати, на Сході: Константинопольський, Александрівський, Антіохійський і багато пізніше (451 р.) Єрусалимський, а на Заході Римський. Вони керували справами Церкви на своїх територіях цілком незалежно згідно з Канонами Вселенських Соборів, маючи на увазі добро цілої Церкви, не вмішуючись до справ других патріярхів. Наявним прикладом такої незалежности поодиноких патріярхатів може послужити справа Амброзія, архиєпископа Міляну (Італія). Коли за імператора Діоклеціяна Італію поділено на дві території, місто Мілян охопило всі провінції північної Італії, а Рим залишився лиш зі своїми передмістями. Згідно з цим політичним розподілом юрисдикція римського єпископа була обмежена лиш до міста Риму і він погодився з цим фактом. Зате більше значення припало архієпископові Міляну, і він пробував вмішатись в справи патріярхів Константинопольського та Антіохійського. Тому звернувся до імператора, щоб цей скликав собор до Риму для вияснення непорозумінь між згаданими патріярхами. Однак імператор не погодився на скликання собору, а патріярхи Сходу зі своїми єпископами, що були запрошені Амброзієм до Риму на собор, в дуже пристійній формі але категорично відповіли, що вони самі є здібні керувати справами своїх Церков згідно з Канонами Вселенських Соборів і до Риму не збираються їхати.
Нововибрані патріярхи звичайно повідомляли про свій вибір других патріярхів включно з римським окремими листами, до яких долучували символ віри, прийнятий на Нікейському Соборі. Цього звичаю додержувались досить довго римські папи і тим самим всі разом об’єднувались молитовно в одній Апостольській Церкві, згадуючи себе взаїмно в молитвах підчас Богослужень. Слід зазначити, що після того, як оформились перші патріярхати, патріярхи поодиноких територій були вибирані виключно своїми єпископами і з того часу не маємо доказів, щоб інші єпископи чи патріярхи впливали на вибір даного патріярха.
Для добра цілої Церкви патріярхи зі своїми єпископами збирались разом на собори, щоб вияснити справи загального характеру, окреслити правди віри, виступити проти єресей чи полагодити всякі непорозуміння. Тому, що в таких соборах брали участь всі патріярхи Сходу разом з представниками патріярха (папи) Заходу, ці собори мали підставу називатись вселенськими. Їх звичайно скликав імператор, бо він уважався заступником Христа на землі і його обов’язком було боронити Апостольську Церкву та нею опікуватись. Тому, як заходила потреба скликання вселенського собору, кожноразово до нього (імператора) звертались патріярхи і він давав на це свою згоду, затверджуючи при цьому порядок соборових нарад.
Всякі проблеми на соборах вирішувались спільно. Загально перевагу в дискусіях мали Отці Сходу, тому що вони були виховані на грецькій філософії, яка дала свої скарби людського знання для докладного окреслення Божих правд. На Заході філософія до такої міри ще не була розвинена і дуже часто траплялось, що римські вельможі уважали за велике досягнення, якщо могли здобути для своїх дітей грецького учителя-філософа.
Рішення Вселенських Соборів підписували патріярхи відповідно до політичного значення їх територій. На першому місці був підпис представників патріярха (папи) Риму, як першої старинної столиці імперії. Після цього підписувався патріярх Константинополя — нової столиці імперії, а відтак підписувались патріярхи Єгипту та Антіохії. На останньому місці був підпис патріярха Єрусалимського. Цей останній патріярхат мав властиво найбільше підстав бути на першому місці, тому що Єрусалим був основним місцем праці, терпінь, розп’яття та воскресіння самого Христа. Крім того це була також перша та найважніша Апостольська Столиця. Там перебували всі Апостоли, і звідти розійшлись по цілій імперії проповідувати віру Христову. Там св. Петро заложив першу християнську громаду, заки перейшов до Антіохії та дальше до інших міст Малої Азії. Однак за римських імператорів Єрусалим політично цілковито підупав і тому його патріярхові припадало на Вселенських Соборах останнє місце при підписуванні Соборових рішень.
Так в досить загальній формі виглядала б давня традиція первісної Апостольської Церкви, оперта на історичних документах, що залишились для нас. Якраз ця традиція зберігається до сьогодні на православному Сході. Однак на Заході всі ці священні постанови Вселенських Соборів на протязі століть самовільно та односторонньо знехтовано і навіть тепер ніхто зі Соборових Отців II. Ватиканського Собору, після шумних паперових рішень про права-традиції Східніх Церков, не має відваги упімнутись, щоб цю вікову кривду та несправедливість Римської Церкви супроти Сходу виправити.
