Східні Патріярхати в історичному насвітленні

(Друге тисячоліття)

Любов к Отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь міцніша од гармат!
(Іван Котляревський)

 

На початку другого тисячоліття зайшла велика подія в історії Вселенської Церкви. Одна, Соборна та Апостольська Церква, як її окреслено ще на Вселенському Нікейському Соборі, розділились на дві Церкви: Східню та Західню. Очевидно, це не сталось згідно із заповітом Христа, щоб всі були одне, але видно, що в цьому випадку всякі людські причини мали більшу силу як священний заповіт Христа. Тому, розглядаючи справу оформлення патріярхатів в другому тисячолітті, мусимо вже брати під увагу два напрями, в яких відбувалось це оформлення, а іменно на православному Сході та католицькому Заході.

Звичайно на Сході, де рішення Вселенських Соборів були та й дотепер залишились у великій пошані, поодинокі Апостольські Церкви старалися як найдокладніше придержуватись соборових канонів і тому нові патріярхати творились за тими самими старинними звичаями, що й у перших століттях. Однак тут треба зазначити, що з часом великої сили набрали політичні впливи і це причинилось до того, що такі заходи для створення нових патріярхатів натрапляли на ці додаткові перешкоди, непередбачені рішеннями Вселенських Соборів. Вже при кінці першого тисячоліття культурно високо розвинена болгарська Церква скористала з політичного ослаблення Константинополя і рішенням свого митрополичого синоду відокремилась від патріярха та проголосила свою власну патріярхію. Але як тільки Константинополь на початку другого тисячоліття політично піднісся та захопив Болгарію, тоді зразу і патріярх константинопольський зліквідував болгарський патріярхат, забравши його під свою зверхність.

При кінці 16. століття оформлюється московський патріярхат. Багато причин складається на це, щоб окремо згадати про цю подію тим більше, що це не лиш мало великий вплив на дальшу долю Української Церкви в минулому, але також і в наших часах її судьба попала у вир — крутіж дипломатичного божевілля між Ватиканом та комуністичною Москвою.

Московські царі, розбудовуючи свою імперію, не могли погодитись з думкою, що під оглядом релігійним треба було їм підлягати патріярхові в Константинополі. Знаючи однак, що патріярх не легко погодиться випустити зі своїх рук таку велику та багату територію, звернулись з початку до патріярха Антіохійського за допомогою. Коли цей не захотів вмішуватись у справи несвоєї патріярхії, в Москві постановили силою добитись своєї мети. Звичайно кожного року приїздили в Україну та в Московщину всякі духовні достойники з православного Сходу, щоб збирати милостиню для своїх Церков чи манастирів. Їх принимали з великими почестями, не забуваючи при цьому щедро обдарувати. При таких нагодах також пригадували їм в Москві, що цар хоче мати патріярхат і на нього чекає. Тому, коли патріярх Єремія приїхав з Константинополя в Московщину (1588 р.) і не привіз зі собою патріяршої грамоти (для оформлення московського патріярхату), цар Федор Іванович (1584 — 1598) дуже розгнівався і поставив патріярха під домашній арешт, не дозволяючи йому роз’їздити по єпархіях та збирати милостиню чи скликати місцеві синоди. Тоді патріярх Єремія зрозумів, що вже дальше зволікати не можна і, діставши обітниці великих дарунків, рішив надати цілій справі поважнішого характеру. Він запропонував митрополичому синодові в Москві вислати до Константинополя на патріярший собор двох кандидатів на патріярший престіл у Москві. Першим кандидатом вибрано досить скоро московського Йова, якого і цар хотів мати патріярхом. Зате більше клопоту було з вибором другого кандидата. З часом на синоді виринула думка, що осідком нового патріярха повинен бути старинний Київ, а не Москва. Цей погляд заступали не лиш деякі високі духовні достойники московської митрополії, але також і царські дорадники, бо це дало б підставу православному цареві вмішуватись в справи католицької Польщі, до якої в тому часі належав Київ (актом Люблинської унії 1569 р.). Тому то другим кандидатом вибрано прихильника патріяршого осідку в Києві. Однак митрополит Йов справу вирішив дуже просто по своєму. Коли він з другим кандидатом проїздив небезпечними степами на південь до Константинополя, його прибічна охорона напала на охоронників другого кандидата і при цій нагоді так його «припадково» побила, що він вкоротці таки там в степах помер. Тоді на патріярший собор до Константинополя прибув лиш митрополит Йов, заявляючи, що другий кандидат в дорозі тяжко захворів та й помер.

Не підозріваючи злочину, патріярший собор повірив словам митрополита Йова і признав його гідним кандидатом на патріярший престіл у Москві. Потім патріярх Єремія, дуже щедро обдарований царем та Святішим Синодом у Москві, забув про початкові непорозуміння, не пробував провіряти злочину митрополита Йова і не лиш торжественно перевів його інтронізацію на патріярха, але ще й обіцяв дістати для нього благословення від інших патріярхів Сходу. Зі свого завдання вив’язався знаменито, бо на протязі короткого часу зібрав підписи та поздоровлення не лиш від патріярхів Сходу, але ще й на додаток ґратуляції від більших славних манастирів, куди перед тим були вислані окремі царські післанці з надзвичайно дорогими дарунками. Однак вістка про злочин нового патріярха розійшлася не лише по Московщині, але про неї довідались також в Києві, де занепокоєні українські єпископи зі своїм митрополитом побоювались, що їм котрогось дня прийдеться попасти під юрисдикцію московського патріярха-убійці. Крім того, маючи ще багато застережень супроти патріярха Єремії, в Києві почали поважно думати про можливість об’єднання з Римом, щоб в майбутньому позбутися безпосередньої загрози від Москви.

Патріярхи Константинополя, ставши духовними керівниками православного Сходу завдяки тому, що це місто було новим осідком імператора, забирали під свою юрисдикцію всі країни, які принимали християнську віру. Коли ж ці країни старалися про свої патріярхати, патріярхи в Константинополі ставали цьому на перешкоді, щоб не допустити до зменшення своєї території. Але такі перешкоди очевидно не мали ніякого обосновання в церковній традиції, а мали виключно політичний характер. Основними мотивами народів (болгарів, сербів, румунів) в боротьбі за свою церковну незалежність було бажання визволитись з-під панування в Церкві чужої ієрархії та створити відповідні умовини для розвитку духовних вартостей в церковному житті свого народу. І чим більше чужа ієрархія використовувала дану Церкву для всяких нецерковних цілей, (як політична чи культурна асиміляція, денаціоналізація), тим більший зростав спротив проти такої політики, який кінчився церковним відокремленням — помісністю.

Приступаючи до обговорення оформлення східніх патріярхів в католицькій Церкві мусимо вже на самому початку зазначити, що тут будемо мати до діла з цілком окремим явищем. Католицька Церква проголосила для своїх вірних засаду, що лиш у ній можна доступити вічного спасіння, старалась при кожній нагоді «навернути» Апостольські Церкви православного Сходу, які на її думку перебували у великій та непростимій схизмі. Застосовуючи однак дуже підозрілої вартости методи в самому навертанні а відтак у відношенні до новонавернених, в Римі мусіли дійти до висновку, що їх досягнення на протязі століть в цьому напрямі були дуже мізерні. Тому треба було знайти інший підхід, щоб такі «навертання» зробити більш принадними. З цією метою почали надавати єпископам невеличких груп поодиноких східніх Церков, що об’єднувались з Римом, титули патріярхів. Звичайно такі титулярні достойники були назначені Римом і зразу віддані під адміністраційну контролю Конґреґацій. Тим самим вони залишались маріонетками тої адміністрації з немилосердно обрізаними компетенціями, не маючи нічого спільного з дійсними патріярхами, які маємо в Апостольських Церквах православного Сходу. Хоч між ними бували відважні оборонці старинних східніх традицій, то все таки це не може змінити факту, що вони, мимо своїх зусиль, залишались безсильними та порожними манекінами для Ватиканських спекуляцій.

Переходячи до обговорення десятилітнього періоду в Українській Католицькій Церкві після II Ватиканського Собору мусимо в цьому випадку ствердити небувале явище. Маємо на думці невтомні заходи в першу чергу нашого Ісповідника Віри в справі оформлення патріярхату для нашої Церкви. Більшість наших духовних провідників скорше чи пізніше мусіла зрозуміти, що бодай до деякої міри треба числитись зі свідомими мирянами, які підхопили цю ідею як дорогоцінний скарб, щоб його зберегти та передати для майбутніх поколінь. За «фаховою» порадою деяких наших богословів миряни заповняли Ватиканські коші петиціями з тисячами зібраних підписів, але ці всі заходи розбивались об холодні скелі дипломатичних розрахунків у Ватикані.

І тоді сталось те, що могло та повинно було статись на самому початку тих заходів. Свідомі миряни не розгубились. Вони зосередили свої сили і пригадали цілому християнському світові, включно з Ватиканською адміністрацією, що наші права на патріярхат не в ласці чи дешевих дипломатичних розрахунках цієї адміністрації, а в старинних традиціях Одної, Соборної і Апостольської Церкви. Наш Ісповідник Віри став признаний патріярхом духовними керівниками нашої Церкви. Дуже сумно, що таке рішення не могло вийти десять літ тому прямо від нашого духовного проводу, який в так трагічній хвилині нашої Церкви в Україні і поза нею не міг станути на висоті своїх завдань. Однак для майбутніх істориків залишиться неоспоримий факт, що по довгих століттях середньовічної тиранії та імперіялізму у Ватиканській адміністрації, наша Церква, при здецидованій поставі своїх свідомих мирян, оборонила свої священні права.

Ця подія ставить її на рівні з патріярхами старинного Сходу і в майбутньому дає їй право говорити авторитетно від імені католицької частини українського народу. Тоді прийде відповідний час і провідники обидвох Українських Апостольських Церков, православної та католицької, зрозуміють, що вони є діти одного Бога, та одної Батьківщини.

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту