Східня політика Ватикану 1917 – 1979 pp.

(Закінчення з попереднього числа)

Міндсенті, що був парохом в одній малій місцевості 27 років, не мав університетської освіти, але мав великий організаційний талант. Після смерти примаса Мадярщини кард. Юстіяна Середі, він був організатором мадярського резистансу перед кінцем другої світової війни проти мадярських фашистів і німців. Папський нунцій у Будапешті Анджелло Ротта висунув Міндсенті на кардинала і примаса Мадярщини.

Папа Пій XII потвердив кандидата і 16 вересня 1945 р. номінував Міндсенті на кардинала і примаса Мадярщини. Яка доля зустріла примаса Міндсенті, не доводиться тут згадувати, бо вона всім добре відома. Він спершу був арештований, бо не міг знайти компромісу бути вірним Ватиканові й рівночасно льояльним до комуністичного режиму. Під час ув’язнення він заламався і признався до вини, що її ніколи не зробив. Після мадярської революції переховувався в американській амбасаді, а згодом був приневолений як з ватиканської, так і з американської сторін залишити Мадярщину і виїхати на Захід. По «хожденіях по муках» кард. Міндсенті помер на чужині.

Під тим оглядом Церква у Польщі знаходила шляхи, якими себе зберегла. Церква в Польщі не все діяла згідно з ватиканськими взірцями. Примас Польщі, кард. Ст. Вишинський, хоч не сидів у тюрмі, то все ж таки був ізольований від Церкви. Життя виявило, що становище польської Церкви до комуністичної влади було правильне, хоч Ватикан цього не поділяв. Коли кард. Вишинський прибув до Риму, папа його прийняв дуже холодно.

В Югославії, де до влади прийшов без радянської допомоги Тіто, ситуація Церкви була відмінною. Під час другої світової війни Хорватія була незалежною, але прогітлерівською державою. В основному хорвати — римо-католицького віровизнання. Тіто поставив вимогу, щоб Ватикан забрав архиєп. Степаніча, або він його арештує. Папа відмовився від цієї пропозиції. Архиєп. Степаніч був арештований. Восени 1946 р. відбувся перший процес над єпископом у східній Европі. Він був засуджений на 16 років важкої праці. Папа з приводу цього тільки висловив своє співчуття. Коли після того всього Папа Пій XII підніс архиєп. Степаніча до гідности кардинала, Тіто зірвав дипломатичні зв’язки з Ватиканом.

Відмінною була ситуація римо-католицької Церкви в Румунії, де католиками були, як стверджує автор, мадяри й німці. Папський нунцій у Букарешті був американець єп. Джірард Патрік Огара з Джорджії — США. Значного розголосу набула справа з румунсько-німецьким о. Йосифом Шубертом, якого нунцій Огара закликав і сказав: «Я маю Вам щось важливого сказати». Як він його відвідав 30 червня 1950 p., нунцій сказав, що «цього вечора, припустім, після двох годин, я маю тебе висвятити на єпископа». Шуберт відповів: «Але ваша ексцелєнціє! Моя номінація на апостольского адміністратора Букарешту, в травні ще по сьогодні не була узгіднена з урядом; коли влада довідається про єпископське свячення — і напевно цього не можна буде заховати від неї — я піду до тюрми». Отець Шуберт був висвячений на єпископа в каплиці нунція в Букарешті, як попередньо шість інших румунських католицьких священиків. Тиждень після тайного свячення Шуберта румунська преса назвала нунція Огару «шпигуном у священичій рясі», але з огляду на дипломатичний імунітет його не арештовано, і Огара покинув Румунію.

В той час Румунська Православна Церква під розумним проводом патріярха Юстиніяна Маріна повністю зберегла себе, виявивши свою лояльність до комуністичної влади. В Румунії було також півтора мільйона католиків східнього обряду. До них застосовано ту саму рецепту, що й до українців католиків на Україні, які під сильним тиском і терором політичної системи перейшли на православ’я в 1948 p., точно 250 років після унії з Римом. Чотири з п’яти єпископів, які не перейшли на православ’я, загинули в тюрмі, а Юлія Гассу після його смерти Папа Павло УІ наділив кардинальською нагородою.

Автор підкреслює, що папський нунцій Огара приготовляв тайно висвячених єпископів не на «модус вівенді», але на катакомби для римо-католицької Церкви. Вже 17 лютого 1951 р. єп. Й. Шуберт був арештований в Букарешті, а єп. Адальберт Борос — в Тімосоара. Вони були засуджені, як «ватиканські шпигуни». Шуберт був засуджений на кару смерти, а пізніше її замінено на досмертну в’язницю. Коли комуністичний режим почав дещо мінятися на початку шістдесятих років, Шуберта було трактовано лагідніше, а в 1964 р. він був звільнений, але без права руху й виїзду. Як пише автор, що незабаром після цього з ним бачився, Шуберт виглядав зламаною людиною. Шуберт йому сказав: «Якщо б я був знав те, що я знаю тепер, що в інших країнах, в Польщі й Мадярщині, вони старались знайти компроміс з комуністичною владою. Коли б Святійший Отець був тільки дав мені хоч малий знак!»,— сказав він з жалем. На протязі 13 років ув’язнення Шуберта ніхто не старався про його звільнення. Коли єп. Шуберт важко захворів, йому було дозволено виїхати з Румунії 8 лютого 1963 р. до Риму. Він чекав два тижні, поки його обняв Павло УІ. Шуберт помер у Мюнхені 4 квітня 1969 р. і був похований у церкві «Фрауен Кірхе».

Подібно з деякими відмінностями були розв’язані церковні питання в Чехо-Словаччині. Інша ситуація була в чехів, а ще інша — в словаків. Останні повністю піддержували Гітлера, і о. Йосиф Тіссо, як президент Словаччини, повністю піддержував Гітлера та обстоював його практику у знищуванні євреїв, не слухаючи Ватикану, як стверджує автор. Ситуація була складна, архиєп. Беран був наставлений і приготований переговорювати з комуністичним урядом, але він цього не міг зробити без відома і дозволу Апостольської Столиці, яка була презентована у Празі, протилежно, як у Варшаві й Будапешті. Це ускладнювало цілу ситуацію. Папа Пій XII, який знав добре комуністичний світ з свого попереднього досвіду, не виявляв потрібної елястичности і зрозуміння ситуації.

Чеські сталіністи в п’ятидесятих роках арештували майже всіх єпископів і заступили генеральними вікаріями, вибраними державою. Архиєп. Берана не судили, він зник на 14 років, був ізольований в малому селі. Монахи і монахині і студенти-богослови були замкнені в «концентраційних манастирях» і перевишкільних таборах. В тій ситуації празький священик Каєтан Матоусек був висвячений на єпископа. Він оминув арешт, бо не вживав своєї юрисдикції, а постійно переховувався. Були й інші тайно висвячені на єпископів, але тільки Францішек Томашек, який після покарання був активний як священик, а пізніше діяв як єпископ, але це сталось за ціну резиґнації кард. Берана. На Словаччині тайно був висвячений Павел Гніліца, який згодом втік на Захід і жив у Римі.

Автор фрагментарно подає факти переслідування і дії римо-католицької Церкви. Зокрема звернув увагу на голосний процес над Міндсенті, що мало алярмуючий вплив на Церкву у Польщі.

З цілого перегляду подій римо-католицької Церкви у країнах Східньої Европи виразно видно, що Москва мала свій плян, а Ватикан, чи точніше Папа Пій XII, не збирався в жодному разі поступатись чи міняти свого пляну. Така була дійсність. Звичайно, на цілість ситуації мав вплив розвиток політичних подій.

Перший неофіційний діялог з Москвою починається запрошенням радянським амбасадором у Відні католицького богослова з Люксембургу, що був професором в університеті у Ґрацу, якого більшовики вважали як одного з консервативних богословів на Заході. До речі, він ніколи не був політично активний і у своїх лекціях мав порівнювати Карла Маркса до Томи Аквіна. Його лекції були надруковані за дозволом єпископа. Марсель Редінґ аргументував, що незалежно на протиріччя, контрадикції комунізму, соціялізму і християнства «людський діялог» повинен бути можливий. Редінґ звернувся за дозволом до своїх офіційних чинників на відвідини Радянського Союзу і на прохання не одержав ясної відповіді. Не було сказано «ні», але не було сказано й «так». Нарешті Марсель Редінґ 17 грудня 1955 р. одержав дозвіл і поїхав до Москви, де його з зацікавленням чемно прийняли. Ігор Полянський, заступник міністра, відповідального за неправославні релігійні громади, супроводжував Редінґа під час його двотижневої візити. Вони відвідали Вірменію, де зустрічались з головою вірменської Церкви, були в католицькій церкві у Ленінграді. На різдвяні свята Редінґ з Полянським були в Литві. Тут відвідали нововисвяченого єп. Юліяна Стеновіціюса. Редінґ мав одну важливу дискусію з Атанасом Мікояном, якому Редінґ сказав, що він не має жодних доручень з Ватикану, але приїхав за відомом свого церковного зверхника, щоб перевести розмови з атеїстами, простудіювати релігійне питання та побачити, чи є якісь можливості на «модус вівенді» між Ватиканом і Кремлем. На це Мікоян відповів, що вони стараються робити все, щоб вдержати контакт з усіма організаціями, що змагають до миру, включно з Церквами. Незалежно від всього коректні відносини між СССР і Апостольською Столицею все є можливі тільки при умові, якщо Церква не буде втручатись у політичні справи. Про це все Редінґ поінформував Ватикан, але сам про це більше нікому не говорив. Ватикан був дуже обережний і робив деякі спроби, щоб довідатись, наскільки Москва хоче якогось контакту.

Деякий зворот був зроблений з сторони Кремля. Католицькі священики могли дещо вільніше рухатись в межах СССР, а навіть брати участь у конгресах. Коли ж ідеться про Папу Пія XII, то він до самого кінця був непоступчивий супроти комуністів. Зміна під тим оглядом прийшла за Папи Івана ХХІІІ. Він зробив наголос на «аджорноменто», себто усучаснення Церкви і то як під внутрішним, так і під зовнішним аспектами.

Звичайно під тим оглядом треба згадати Вселенський Собор Ватиканський II, який приносить великі зміни у розвитку Церкви та зміна наставлення до інших Церков. Тут також відбулись загравання.

Папа Іван XXIII звернувся до патріярха Атенаґораса, щоб православні взяли участь у Вселенському соборі як спостерігачі. Коли ж патріярх Атенаґорас звернувся в цій справі до всіх православних і до патріярха московської Церкви Алексея, з Москви відповіли, що участи не будуть приймати, але пізніше сам Кремль вирішив взяти участь і про це безпосередньо повідомив Апостольську Столицю. Так Москва поставила патріярха Атенаґораса перед доконаним фактом.

На першій сесії спостерігачами були Віталій Боровой і Владімір Котляров. Тут належить відмітити, що Ватикан дав запевнення, що Собор не буде протирадянським форумом. Тепер зрозуміло, чому протикомуністичний виступ наших владик не міг мати місця на цьому форумі. Контакт Ватикану з Кремлем уможливив багатьом єпископам з сателітних держав взяти участь у Соборі. Треба підкреслити, що ці питання, як також звільнення митрополита Йосифа Сліпого значно ширше є представлені в рецензованій праці «Президент, прем’єр і Папа Іван XXIII», що її автором є Фляміні.

Штелє ці питання потрактував марґінесово, хоч це мало куди важливіший вплив на дальший розвиток східньої політики Ватикану.

Автор у представленні церковного питання в Югославії підкреслює, що тут було інше становище. Відповідальний за ідеологію тітоїзму Едвард Кордеї в 1953 р. сказав: «Ми, комуністи, є атеїстами, але атеїзм не є релігією, і ми не є не толерантні до релігії». Очевидно, це становище є відмінним до радянського. Тут можна згадати, що радянська конституція забезпечує свободу слова, думки і релігії тільки на папері, але в практичному житті ставлення уряду є протилежне. Як під тим оглядом мається справа у Югославії, точно нам не відомо, але слова не є далекі від дійсности. Автор згадує про 6,2 мільйонів католиків-хорватів. Тут зовсім немає згадки про українців, уніятську Церкву на чолі з недавно померлим архиєп. Гавриїлом Букатком.

В огляді мадярського питання автор обмежується виключно до Ватикану і Будапешту, не згадуючи факту, що кард. Міндсенті був примушений залишити Мадярщину. Комуністичний мадярський уряд вимагав, щоб було забрано кард. Міндсентія. Ще ніхто до Папи Павла УІ не писав такого гострого листа, як Міндсенті, твердить автор.

Під впливом Патріярха Йосифа кард. Міндсенті не погодився залишитись у Ватикані. Міндсенті був гірко розчарований Ватиканською політикою. Після цього в Мадярщині краще устабілізувалось церковне життя. Очевидно, єпископи заявили свою лояльність владі та невтручання до політики. На Мадярщині живе 270 тис. католиків-уніятів східнього обряду. їх доля не була такою, як в Україні й Румунії, де силою були примушені зректися від пов’язання з Римом. (Не має згадки, хто є ці уніяти, тобто якого походження). Треба припускати, що вони є русько-українського походження. Так само згадується про уніятів у Болгарії. Цікаво, що при обговоренні Чехословацького питання, яке було не менше складне, немає згадки про українську уніятську Церкву. Та ж відомо, що на Пряшівщині є також українські уніяти, які були примусово прилучені до російської Православної Церкви, але після «Празької весни» наступило відновлення Української Католицької Церкви, єпископом якої був сьогодні вже покійний Владика Василь Гопко. До речі, єп. Гопко сидів разом в тюрмі з сучасним головою держави словаком Гусаком, який ставився до Владики Гопка прихильно.

Під кінець праці автор згадує зустрічі та візити московських визначних осіб з Папою Павлом УІ, а пізніше з Папою Іваном Павлом II (Подгорний, Громико, як також російські церковні достойники митр. Нікодим й інші). Мало того, «Руссікум» в Римі, як більшовики завжди писали, був осередком ватиканських шпигунів, тепер став їх пристановищем. Автор наводить факт, як митроп. Нікодим обняв був Патріярха Йосифа. Також згадує, що Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий та українські націоналістичні кола тричі звертались до Папи Павла УІ, щоб він підніс нашу Церкву до гідности патріярхату, всі три рази папа відкинув прохання, бо це мало б негативний відгук у Москві. Цікаво, коли українці чогось домагаються, то не можуть бути представлені нормально, як всі інші народи, але обов’язково нам пришивають націоналістичний, тобто в негативному розумінні екстремний ярлик. Підкреслює, що українці мали великі надії після вибору на папу Кароля Войтилу (проте не всі), але й він відмовив. Папа Іван Павло II написав до Патріярха Йосифа листа з нагоди надходячого 1000-ліття хрещення Руси-України, на який зареаґував патріярх Пімен. Штелє цитує відповідь кард. Віллебрандса на листа Пімена. До речі, він оминув, може навіть несвідомо, найважливіше місце, а саме про те, де у відповіді пишеться, хто є спадкоємцем християнства Київської Руси-України. Автор ставить твердження, що без східньої політики Ватикану не можна було собі уявити вибору Папи Івана Павла II. На жаль, висунене твердження автор не підсилив жодними аргументами, так що трудно здогадатись, в чому мала вплив східня політика на вибір Папи Івана Павла II.

Штелє в своїй широкорозгорненій праці використав багато різного рода документів, але в деяких випадках йому було важко провести аналізу і зробити висновки. Звичайно, це не легке завдання. Треба відмітити, що Штелє в своїй праці не врахував інших праць на цю тему. Правда він деякі називає у своїх примітках, але він їх трактує побіжно. Тут можна б назвати працю Райнгарда Рафальта під назвою «Куди провадить Ватикан», що була рецензована у нашій пресі, де Рафальт подав куди детальнішу й глибшу аналізу ватиканської політики за Штелє, але останній підкреслює, що праця Рафальта має фальшиві висновки.

Незалежно від незначних недотягнень, праця Штелє є цінним вкладом в представленні й оцінці ватиканської політики. Варто всім тим, що цікавляться ватиканською східньою політикою, зокрема нашим священикам і владикам з нею запізнатись. Це дало б нагоду запізнатись з дійсними фактами і при тому побачити, де кінчаються Божі справи, а починаються людські, часто невмісні в нашій уяві, бо це роблять ті, що керують Божими справами. Ми не раз чуємо, що не треба до Церкви вносити політики, а коадьютор Любачівський старається таких виганяти з Божого храму. Правда, в Церкві не повинно бути політики, і в нашій дійсності Української Католицької Церкви її немає, хоч нам за всяку ціну не тільки чужі, але і навіть свої стараються її нав’язати. Ми змагаємось не за політичні впливи, але за історичні права нашої Церкви. Запізнавшись з працею Штелє, можна побачити, що Ватикан — це не взірець Божої правди, але часто-густо такої, якої не можна прийняти. Варто було б виганяти «міняйлів» з церков, з Ватикану починаючи. Пізнай правду, а правда визволить тебе.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>