Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Шляхом обнови

У 1928 р. тодішній ректор Богословської Академії у Львові, о. д-р Йосиф Сліпий, тепер Патріярх Помісної Української Католицької Церкви, видав власним накладом невеличку, 50-сторінкову книжку п.н. «Шляхом обнови».*

Автор видав її у висліді аналізи першого чвертьсторіччя XX ст., що його він ось так характеризує в «Передньому слові»:

«Притьмарене обличчя останнього двадцятиліття і душа його, неспокійна і розбурхана, перейшли тяжку кризу. Горячковість і тертя, постійна і заїла боротьба між державами і народами, партіями і станами, боротьба про право до життя і його розвою, про світогляд і культуру, в найглибшій основі яких лежить розбрат між життям і релігією — оце зміст і ціха недавно-минулих літ» (стор. 127).

Схарактеризувавши так початок XX ст., Автор висловлює думку, що прийшов час на призадуму над засобами й шляхами обнови збірноти й одиниці; при тому він бажає підкреслити вагу релігії й духового життя на цьому шляху до обнови. Вищенаведену характеристику першого чвертьсторіччя нашого століття можна зовсім добре застосувати і до наших днів, тому думки, висловлені в цій книжці, ще далі актуальні.

Автор вказує на такі засоби обнови одиниці, а через неї й народу:

1. Пізнання себе самого. Автор дефініює його такими словами: «Пізнати себе, це значить глянути у своє нутро, усвідомити собі свою ціль, пізнати свої хиби й промахи, лихі і добрі сторони, гріхи і чесноти, слабості й спосібності всверлитися в свої найскритіші гадки й наміри — а праця така вимагає. безумовно великого напруження ». (стор. 129).

Найменше відомий терен у світі — це людська душа. Сьогоднішня людина цікавиться всім тим, що існує довкола неї, тобто змисловим світом, а занедбує пізнання своєї душі, пізнання себе самої. Немає сумніву в тому, що зовнішній світ дуже цікавий, і добре, що людина його відкриває і має такі великі успіхи в цій ділянці. Одначе, багато важнішою справою є наше зрозуміння для надзмислового світу, наше пізнання людської душі, пізнання себе самого. Це не легка справа, бо кожний себе з природи любить і про себе високо думає.

«А коли стане собі приглядатися, то мимохіть завважить зараз свою духовну вбогість і неміч, часті помилки, самолюбство, наклін до злого, перемогу тіла над духом і т.д. Такому пізнанню товаришать рівнож неприємні і упокорюючі почування, а це все разом радше знеохочує, як заохочує зазирати на дно свого серця», (стор. 130).

Та це не повинно нас ні знеохочувати, ні лякати, бо «пізнання правди, хоч би як гіркої і прикрої, не торощить і не розбиває чоловіка, але підносить і скріплює» (стор. 130). Самопізнанням, підкреслює Автор, ублагороднюємо себе, без нього не можемо перебороти в собі різні наші хиби. А «з людськими хибами мається так, як з грибами і галапасами, що буяють там, де не доходить луч сонця. Коли впаде на похибку промінь самопізнання і чоловік побачить її гидь, всіма силами старатиметься її здусити» (стор. 131).

Самопізнання вчить робити підсумки і дає спромогу лічення. Тому християнська аскеза «кладе велику вагу на щоденний іспит совісти», тобто аналізу того, що ми зробили доброго чи злого кожного дня, а це ніщо інше як самопізнання. «Самопізнання це дрібничкова праця і нудна, але вона, неначе праця над мозаїкою, творить чистий характер людини і звершує її душу» (стор. 132).

2. Читання Святого Письма. Автор шкодує над тим, що загал вірних, навіть освічені люди, перестали вчитуватися в цю книгу книг:

«І надихуватися ароматом її духа. А прецінь, скільки мільйонів поколінь через цілі тисячоліття вчитувалися залюбки в Біблію і черпали з неї животворну силу» (стор. 133). Читання Святого Письма — це один з дуже важних засобів обнови людини, бо ніяка людська книга не може й рівнятися змістом і формою з цим Божим твором.

Очевидно, що читання Святого Письма вимагає підготовки, тому треба його читати з докладними поясненнями і при тому не треба губитися в дрібничках, «але ввійти в духа і зміст, читаючи цілість з увагою і шаною. Тоді воно відсвіжить душу, запобіжить вітренню і додасть життєвої сили. Хто ж не піднесе голови серед нинішніх терпінь і сучасного лихоліття, розчитуючися в стражданнях Йова, або покірно не віддасться Божій волі, як Товит, хто не здусить в собі похоти на вид невинного єгипетського Йосифа і Сузанни, хто не буде обережним і второпним, коли дивиться на Самсона, Давида, Соломона, що за одним ударом покуси летіли мов кедри в пропасть упадку?.. Правдою, яку голосить, стане воно кожному світилом на путі» (стор. 134).

3. Самота. Автор стверджує, що сучасна людина боїться самоти. А чейже самота має свою велику вартість.

«Наймудріші книги, найзнаменніші бесіди, найкращі твори ґеніяльних мистців і письменників, найглибші пляни постали на самоті… Науковий дослід і духова праця можливі лише в затишку і спокою. Школа ґеніїв — то самота» (стор. 136). На це вказують різні приклади із старовинної та християнської історії. «Як вислід зрозуміння застанови на самоті є загально нині приняті духовні вправи, в яких людина, хоч не в пустині, перервавши добровільно зв’язки з окруженням, призадумується над питанням: «Чому і пощо» (стор. 136-137).

В чому творча сила самоти? Автор пояснює, що світовий гамір виснажує наш ум, вичерпує духові сили. Серед нього «нема змоги утвердити свою ціль, критично приглянутися втертим поглядам і добути енерґію на самостійність. Коли взяти до того під увагу перевагу технічної культури в нинішнім світі з її поспіхом і неспокоєм, де неначе в калейдоскопі одно вражіння затирає друге і не творить в умі людини твердої основи, то часова затиша і призадума стають тим конечніші» (стор. 137).

Розумові працівники стараються часто вирватися з великого міста, піти на самоту, щоб заспокоїти свої нерви й набути нових сил до праці. Також «голос совісти стає могутніший, коли є не лише внутрішній, але зовнішній спокій. Тоді будяться гуманні почування, ніжні зворушення серця, тоді чує людина і голос Божий у свому нутрі» (стор. 138).

Одначе, автор остерігає нас, щоб ми не попадали в крайності, бо ж людина є суспільним єством і мусить зберегти рівновагу між самотою та співжиттям з людьми. «Самота є подібна до вогню. Хто вміє з нею обоходитися, той використає її для збереження і усовершення себе, хто ні, того вона зруйнує… Самота моє свої скелі і пропасти, над якими треба обережно і вміло пройти. Найстрашніше й найнебезпечніше на самоті це бути бездільним. Християнська віра крім праці вказує ще на молитву і всюдиприсутність Божу. Така самота видасть із себе велетня духа» (стор. 139).

4. Самопошана. Четверта Божа заповідь містить у собі доручення шанувати не лише батьків і старших, але себе самого. Кожний християнин зобов’язаний берегти свою Божу й людську гідність, отже шанувати себе і уважати чимось нижчим своєї чести поповнити, хоч би й потайки, якийсь нечесний вчинок. «Шануючий себе все матиме відвагу скромно і прилично оборонити свої переконання перед прилюдною зневагою і нарушенням. Він радше зречеться приплескування юрби, чим піде проти свого переконання і не відстрашить його від прямого шляху ні наруга, ні насмішка, ані навіть підсування негідних мотивів» (стор. 140).

На думку Автора, не є ніяким злом подобатися людям, «але не через пониження себе і порушення своєї совісти» (стор. 141). Хто бажає подобатися людям за всяку ціну чи «страха ради юдейського», той напевно нікому не подобається. «Самопошана вимагає великої сили волі й характеру. Не один, що не боявся на війні канонів і скорострілів, став трусом з боязни перед осмішенням і кпинами. І тому стояти хочби одинцем в обороні дійсної правди, але не бути впертим у своїх уроєннях, буде справді великим геройством і актом пошани себе самого» (стор. 141).

5. Читання життєписів святих. Святі — це не лише цінність і оздоба Церкви, але й культурна цінність людства. їх життя — це приклади правдивої посвяти для ближнього, геройського змагання до ідеалів, чеснот, самовідречення, які стають поштовхом для одиниць і поколінь на шляху до здійснення кращого життя.

Читаючи життя святих, мусимо мати зрозуміння для святого та доби, в якій він жив. Не кожний святий може кожному читачеві однаково подобатися. В різних часах вірні захоплювалися різними типами святих. Колись християни уважали мучеництво за вершок святости, у спокійніших часах життя в пустелі викликало серед них подив. Сьогодні світ бачить ідеал святого не в утечі перед світом, але в активних чеснотах.

Святим ніхто не родиться, але стає ним мозолистою працею над собою. Не є він бездушним знаряддям у Божих руках. Є різні категорії святих — лагідні, спокійні, непосидющі, сангвініки. Одні боронили віру, інші — виступали проти надмірного багатства, ще інші будили релігійність у народі, чи рятували науку Церкви перед єресями. Одні любили чистість і охайність аж до пересади, інші були опущені аж до занедбання. Тому не є вказаним наслідувати святого «живцем», бо не все, що подивляємо, маємо наслідувати. «Хоча деякі святі бачили в світі тільки щось злого, перед чим треба втікати, не цінили науки…, то проте це односторонні погляди чоловіка, а не симптоми святости» (стор. 158).

Не зважаючи на різні характери святих, є в них «спільні прикмети, які витискають на цілій особі печать святости. Перш усього це любов Бога, доведена до героїзму, і невідлучна з нею гидь до гріха. Крім цього ціле життя святого навіяне духом молитви, живою свідомістю в присутність Бога і сильною вірою в Боже провидіння… Всі святі… кличуть до нас своїм прикладом, що поза роскошами тіла в цьому світі, є правдиві роскоші духа» (стор. 159).

6. Писання св. Томи з Аквіну. Для людей з філософськими та богословськими зацікавленнями, для інтелектуалістів, автор дораджує писання св. Томи з Аквіну +1274), бо «він одинокий в силі вказати зведеній на манівці метафізиці шлях її обнови» (стор. 171). Св. Тома перший представив нам правдиву філософію Арістотеля, якого до XIII ст. знали в Евпропі тільки з деяких уривків та з не завжди правильних пояснень мусулманських коментаторів. Він ясно відділив дві науки; філософію та теологію. З його творів пробивається думка, «що лише з глибоким філософським знанням можна приступити до теології. Згармонізування того мнимого противенства між вірою і дійсною наукою, зачеркнення обсягу одній і другій — це неоцінена заслуга Аквіната, якої не переочать майбутні століття» (стор. 170). Він дуже високо цінив людський розум, але теж і ставився з великою пошаною до традиції та авторитету Церкви.

Св. Тома — це найясніша голова середньовіччя і неперевершений систематик. Хто має філософічні зацікавлення, знайде в його творах (головно в «Сумма теольоґіка» та «Сумма фільозофіка») глибоку криницю знання про Бога і людей.

 7. Почитання ікон. З нагоди благословення іконостасу в каплиці Богословської Академії у Львові в 1927 p., автор виголосив промову, в якій підкреслив заслуги Митрополита Андрея для справи обнови української ікони. «Прикопчена свічним і кадильним димом, покрита слідами колишнього почитання і любови, лежала наша ікона в поневірці, прибита порохом, по стрихах і старих дзвіницях, лежала забута і нецінена» (стор. 160), аж поки не витягнув її із забуття Митрополит Андрей, основуючи «Національний Музей» у Львові. Автор підкреслює: «Ікона це твір чистого духа, а де дух царює, там смерти немає! Можна з певністю твердити, що ніяке мистецтво на світі і в історії не мало такого впливу на душу людську, як ікона на вірних. Мерехтінням містичного сяйва будила вона все живу віру, зворушувала до покаяння і жертви за гріхи і вдаряла в найтонші струни побожности людського духа» (стор. 160).

Ікона будила і далі будить релігійний дух та обновлює побожність тих, що на неї дивляться.

 8. В одній із статтей згадує автор про енцикліку Папи Бенедикта ХV, який, боліючи над тим, що колись квітучий богословієм Схід заснув глибоким сном, забажав збудити його з вікового сну до давнього життя. Тому в 1917 р. він вилучив Східні Церкви з-під влади Згромадження для поширення віри (т. зв. «пропаганда», й оснував для них «Священне згромадження для Східньої Церкви», щоб тим зазначити її відрубне становище від місії на поганських теренах. Він теж оснував «Східній Папський Інститут», де мали студіювати християнський Схід. Він проголосив св. Єфрема Сирійського вчителем Вселенської Церкви. Показав теж любов до українського народу, бо перший визнав українську державу, відновив нашу колегію в Римі та ось так писав у своїй енцикліці:

«Поправді болить нас серце, коли думаємо про українців, про ті гарні міста, що їх сплюндровано, ті тихі села, що їх пущено з димом, ті урожайні ниви, по яких там і назад пересувалися незлічені війська. І з думкою про нарід стають нам перед очима ті його церковці, що їх понищено, ті святі ікони, що їх брано на посміховище; а над усе те жахом переймає нашу душу те, що Евхаристійні види подоптали засліплені фанатики; страшний голод і холод, пошесні недуги, нечувані жорстокості, ув’язнення, яких ознаки Ти сам, Всечесний Брате (це Папа звертається до Митрополита Андрея — Б.Л.) ще до нині носиш; вбивства чесних священиків, неспосібних до війни старців, немічних женщин і стільки цвитучої молоді — а всі тільки тим провинилися, що кріпко трималися свойого обряду; все те змальоване яркими красками стоїть нам перед очима і крім глубокого почуття батьківської любови спонукує нас до того, щоб ми слали особливу молитву до Бога, щоб в своїм милосердію зволив по так тяжких пробах зглянутися на той геройский нарід, котрий стільки зумів витерпіти задля задержання свого обряду, що є рівночасно заборолом його національности…

Далі Папа Бенедикт ХV стверджує: Через те Ми, що так дуже зі серця бажаємо повороту до єдности в вірі східних народів… маємо сильну надію, що через українців, заєдно злучених з Апостольським Престолом, а нині ще більше скріплених у вірі свіжими нещастями, вкоротці перейде в діло це побожне бажання, що його висловив наш славний попередник Урбан VIII: Пер вос, меї Рутені, Орієнтем конвертендум сперо».

На нашому шляху до обнови ми повинні пам’ятати про слова Бенедикта ХV та інших прихильних нам папів.

9. Чи можемо ще бути християнами? У статті під таким заголовком автор обговорює ідеалістичну філософію Рудольфа Айкена, німецького філософа ХІХ-ХХ ст., який написав книжку під тією ж назвою. Його філософію характеризує активізм (він хоче перетворити світ), оптимізм (він бажає підбадьорити сучасників) та релігійний напрям. «Суть і завдання релігії бачить Айкен в тім, що вона є в силі піднести чоловіка понад той низький рівень в царство божого життя та убоготворити його людську природу» (стор. 145).

Айкен бачив, що байдужність супроти християнства, навіть ненависть до нього, огорнули ширші маси, і тому поставив собі питання, чи це кінець християнства, чи може подув нового відродження.

Щоб відповісти на це питання, він дає характеристику християнства й стверджує, що воно змінило основно стан людства. «Воно дало змученому і посумнілому людству сильну опору і вдунуло в нього нову животворну силу… Величаві святині і проймаючі душу образи, релігійна поезія і музика — те все разом доказує безперечно, що християнство діткнулося людства не лише зверха, але що воно зискало його душу і спонукало його станути йому на услуги повним і добровільним пересвідченням» (стор. 148).

Пройшовши модерні закиди проти Христової науки, Айкен стверджує, що християнство перейшло в дефензиву та що його треба зреформувати, головно католицизм. На поставлене питання, чи можемо ще бути християнами, Айкен відповідає, «що ми ними не тільки можемо, але мусимо бути. Та це тільки тоді, коли християнство буде визнане як всесвітньо-історичний рух серед свого дальшого розвою, коли отрясеться з церковної заскорузлости і стане на ширшій основі» (стор. 153).

Автор нашої книжки приходить до такого висновку: «Йому (зн. Айкенові — Б.Л.) довелося не стільки основно вдуматися в релігійні переживання, щоб могти їх проаналізувати, однак, самому досвідчити тих релігійних переживань йому не пощастило, звідси його і половинна відповідь на поставлене питання. Отверто можемо сказати, що Айкен супроти релігійного життя стоїть, як зимний обсерватор, що ограничується тільки до нотовань вражінь і їх аналізи. Християнська релігія це жива релігія, що опановує чоловіка, ціле його єство. То не тільки сума наукових тез, які можна вивчити напам’ять і на тім вже станути. Щоби християнська релігія могла витиснути на чоловіці свій животворний вплив, мусить чоловік добровільно їй підчинити — і то як розум… так рівно ж і волю» (стор. 154).

10. Церква — творча сила народу. В останній статті своєї книжки, автор подає деякі свої висновки. Він стверджує, що авторитет Вселенської Церкви зростає, хоч сильні цього світу майже виключно дивляться на її видиму і зовнішню повагу, але не беруть до уваги її внутрішньої, надприродньої сили, яка запевняє їй провід в історій людства.

Авторитет Церкви зростає теж через недомагання модерної культури, що стала « односторонньою, матеріяльною, ба навіть матеріялистичною» (стор. 172). «Рік за роком кінчиться недобором ідейності, а при тому одночасно розгніджується релігійний індеферентизм і матеріялізм… Страшна недуга, на яку хворіє модерна думка, то суб’єктивізм, охота опертися на свої власні і виключні сили зі запереченням об’явлених правд, з усуненням Божого авторитету. І якраз це розкладає суспільне життя, точить сам стрижень модерної культури, і гне до долу її хребетний стовп« (стор. 173).

Надземська мета людини зовсім не звільняє її від праці над удосконалюванням культури та творенням щасливіших життєвих умовин для себе і наступних поколінь. «Бути християнином-католиком не значить піднестися кудись в етеричні простори, заложити руки і здати все на Бога, але кинутися у вир життя, напруживши й найменшу клітину свойого мозку і своїх м’язів… Віра вимагає від людини діяльности, а не фанатизму і неробства» (стор. 174).

Одначе в нашій праці «моральний закон мусить проникати ціле наше життя, мистецтво, науку і діла, а в літературі має пробиватися чистота обичаїв, ідейність, радість життя, здержаність і уміркованість» (стор. 174). Церква та її духовенство можуть мати тільки благодатний вплив на громадське й державне життя, «тому наш нарід при організуванню свойого життя, при творенню своєї державности не може і не сміє легковажити собі такого союзника, якщо щиро і поважно призадумається над своїм піддвигненням» (стор. 176). На шляху обнови нашого життя «повинен нам все присвічувати многовіковий досвід католицької Церкви. Вона бачила вже не один початок і не один кінець держав і народів, установ і форм правління, і всі їх пережила… З Вселенської Церкви переходить на кожний нарід, на кожну державу її прикмети непобідимої могутности, гранітної непохитности і неустрашимости в принципах, гнучкости в умовах і Божої вічности» (стор.178).

Ми подали головні думки книжки Патріярха Йосифа п.н. «Шляхом обнови». Під впливом думок, висловлених у ній, постало тоді у Львові Товариство Українських Студентів-Католиків «Обнова», що взяло свою назву саме із заголовку цієї книжки. Як тоді, так і тепер відчуваємо конечність існування сильного християнського середовища, головно академічного, бо потреби нашого духовного життя та нашої Церкви в краю і на поселеннях дуже великі.

Довкола нас панує жахливий матеріялізм, який, разом із сексуалізмом та повною деморалізацією звичаїв, грізно наступає на моральні вартості, що їх залишила нам українська християнська спадщина. Нам треба обнови нашого духовного й релігійного життя, яке для одних є тільки звичайним формалізмом, для інших — головно серед молоді — не має більшого значення, а тільки для декого є незаступимою цінністю й життєдайною силою. Обнова християнського духа — це конечна вимога наших днів.

* Цю книжку передруковано і поміщено у збірній праці під назвою: Твори Кард. Йосифа, Рим, стор. 127-178. Зберігаємо правопис оригіналу. — Ред.

Поділитися: