«Сім діл милосердя для тіла у практиці» (До цвинтарної політики філядельфійської митрополії!)

The near the church, the further from God.
Andrews, Bishop Lamelot (1555-1626).

Спонукою до написання цих рядків є лист Михайла Топоровича з Клівленду до отця Стефана Тиханського (бувшого адміністратора філядельфійської митрополії) у справі відмови хоронити померлих членів парафії Покрови Пресвятої Богородиці-Помісної Української Католицької Церкви в Клівленді — Парма, на українському кладовищі (лист надрукований у місячнику «Наш Голос» листопад-грудень 1979). У листі М. Топорович представив і проаналізував цілий комплекс подій, що торкається цієї заборони, як і також дуже ясно насвітлив шкоди і кривди, від яких приходиться терпіти родинам померлих. У своїй відповіді М. Топоровичеві о. Ст. Тиханський заявив, що вирішувати це питання не належить до його компетенції, тому, що: «Ваша парафія, як незалежна не належить до Української Католицької Церкви. Раджу Вам написати до Його Блаженства Кир Йосифа, який мабуть єдиний, що може помогти в тій справі».

Я завдав собі труду прочитати тижневик «Вільне Слово» ч. 9 від 1 березня ц.р. статтю «Перша проба», в якій Валентин Мороз теж порушив цю болючу проблему. І там між іншим я прочитав таке: «Її чотирнадцятирічний син трагічно загинув у випадку. Родина належить до церкви, що визнає Патріярха. Священик відмовив дати місце для української дитини на українському цвинтарі, аргументуючи, що родина належить «до іншої юрисдикції». Вже більш як добу лежало тіло після смерті, і все ще ішов торг, чи дозволять хоронити українця на українському цвинтарі? Нарешті прийшлось поховати дитину на американському цвинтарі». Можна подумати, що це окремий, нефортунний вчинок одного священика? Ні, була делегація до адміністратора у Філядельфії, який очолює «самостійну» юрисдикцію, що не визнає Патріярха. Він теж сказав — не даю дозволу. І (дуже характерно) людина, що призначена тепер, всупереч волі українців, митрополитом для Америки, теж сказала — «Я проти». Отже, це не випадок — це лінія!

Всім нам добре відомо, що заборону хоронити покійників з патріярших парафій на українських кладовищах виніс єп. Василь Лостен. Подібну політику продовжував покійний митрополит Йосиф Шмондюк. Про Владику Шмондюка не будемо згадувати, бо покійний мав свої власні здоровельні проблеми і клопоти. Може саме це не дозволило йому розумно і по християнському розуміти і вирішити це наболіле цвинтарне питання. Владика Василь Лостен — людина віком молодша, здорова, образована у богословській дисципліні — повинна ці справи дещо ліпше і правильніше розуміти та виносити рішення у більш пасторальному і християнському дусі.

Можливо, у нього зродилося таке нехристиянське і наскрізь негуманне ставлення до померших членів патріярших парафій. Не має сумніву, що заборона хоронити померших членів патріярших парафій на українських кладовищах або твердження, що парафії установлені нашим Блаженнішим Патріярхом не належать до Української Католицької Церкви є великим абсурдом і скандалом у церкві, доказом браку пошани до Блаженнішого Патріярха та самої ідеї патріярхії. Є це ганьбою для духовної особи.

У цілому світі ховають померлих українців на різних місцевих кладовищах (не тільки римо-католицьких) і ніхто не відмовляє їм місця, ніхто не квестіонує їх юрисдикційної приналежності. Інакше поступають в ЗСА українські католицькі владики і деякі священики. На великому кладовищі св. Андрія Первозванного у Баунд Бруку, що є власністю Української Автокефальної Православної Церкви часто хоронять українців католиків. А багато їх там уже поховано. Посьогодні ніхто нікого не питав — з якої юрисдикції? Тільки тому, що заряджюючі кладовищем є не тільки добрими християнами, але мають теж відчуття гуманности та вищої культури. Ось хочби пригадати часи другої світової війни. Скільки загинуло українського народу від летунських налетів і бомб. У 1944 році автор цих рядків жив у Львові, коли налет бомбовиків над головним двірцем зробив собі жниво. Багато українських і неукраїнських людей загинуло, а між ними безліч студентів. Треба було їх по християнському поховати. Українські львівські католицькі священики робили це без вагання і без заплати. Ніхто не вимагав посвідки юрисдикційної приналежності, ані свідоцтва моральности, чи зрілости. Віримо, що по смерті членів патріярших парафій, коли їхні душі з’являться перед брамою неба, св. Петро напевно не буде питати: а з якої ви юрисдикції шановні пані і панове? Бо про вступ до неба рішатиме життя покійного на цій землі, збереження Божих Заповідей а ніколи юрисдикційна приналежність. Інакше — ціле наше християнське життя було б великим абсурдом. Про це ж хіба повинен знати Владика В. Лостен. Сьогодні в Сибіру, на засланні умирає багато добрих дочок і синів України. Часто-густо нікому їх по християнському похоро­нити, нікому і хреста поставити. За ними на похоронах крокують хіба їхні добрі вчинки і терпіння, що їх вони зазнали на цій землі. А тут, у вільній країні, українському християнинові відмовляється куска цвинтарної землі, де посмертні могли б спочити тлінні останки хоч в чужині, то принайменше між своїми. Заборону видав єв. В. Лостен у спілці із такими самими священиками. А дивує не менше і те, що проти цеї сваволі і безправ’я церковної влади (точніше єп. Василя Лостена) мало хто із християн-католиків виступає, мало хто цей нехристиянський вчинок осуджує, мало хто стає в обороні померших. Так звана українська католицька преса в ЗСА про це не пише. У редакторів до цього не достає відваги. Бояться, щоб їх часом не заступили другими, більш лояльними і покірними. Світська союзова преса теж боїться цю тему порушувати, бо зразу, як на кивок палички посипляться протести. Ну і Народній Союз теж мігби стратити десяток членів. Про ті справи тільки згадує патріярхальна преса, а добрі люди пошепки, про це, між собою поговорять.

Можливо, що настають вже інші часи. Давні і добрі звичаї християнізму і католицизму заступається більш ліберальними. Можливо, що матеріялізм лібералізм і нігілізм стаються більш сприятливими навіть для духовних осіб. (У римокатолицькій церкві це розвинулося до нечуваних розмірів). Вимога часу є, щоб ще раз відкрито і голосно запротестувати проти такої цвинтарної сваволі українських церковних властей, це приносить нашому народові шкоду, розбиття, пониження, а що найважніше: моральне зіпсуття серед наших вірних, які завсігди у своїй традиції виявляли велику пошану до померлих. Остаточно: це вже справа не тільки самої релігії. Це теж справа особистої культури Українського Народу і кожного з нас зокрема.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>