Сім мечів у серці Богоматері

В подвір’я столярні Йосифа вбігли жінки: Марія Клеопова, Марія Магдалина та Соломія — сестра Марії.

Зажурені обличчя жінок зраджували якусь недобру новину, з якою прийшли до Марії.

На порозі хати з’явилася стурбована постать жінки:

— Що скажеш, Магдалино? Чула що про Ісуса? Коли прийде додому?

Жінки перглянулися між собою. Магдалина, знаючи Марію і її постійну журбу про Ісуса, не знала, як і з чого почати. Вістка, з якою прийшла до Марії, застрягла в горлі.

— Ісуса схопили і судять… — глухо промовила Соломія.

— Схопили? Судять? За що? Чому? Адже ще так недавно вітали його сердечно! Казали люди — стелили пальмові віття!..

— Це щось не так… піду в Єрусалим та розвідаю! Ходім, Магдалино, це все виясниться!

Магдалина мовчала. Соломія нишком втерла сльозу.

Не йшли, бігли. Соломія підбігала за Марією. Вона спішила, спішила, не чула втоми. Надокучала думка: «Там її Ісуса хочуть судити за щось, не з його вини. Вона мусить спішити, мусить заступитися за нього, вияснити…».

Назустріч їм надійшли Йоанна Симонова і Марта.

— Маріє, кажуть, що… — і вмовкла, схопивши значучий погляд Магдалини.

— Знаю, знаю. Ісуса мого схоплено, та це скоро виясниться! Він же ні в чому не винен, всі знають!

— Підемо і ми з вами, Магдалино, — сказала Марта. — Єрусалим — велике місто. Прийдеться ночувати десь у саду, під деревом. Буде нас більше, то й безпечніше буде!

Доходили до Єрусалиму. Сонце хилилося вже з полудня, і розпечені проміння пекли пісок і викладену камінням дорогу перед містом.

Попри них бігли люди. Бігли, виминаючи жінок, кудись, у другий кінець міста.

— Куди біжать так всі? — питала Марія, мати Ісусова.

— Не чули хіба? Схопили Ісуса Назарянина! — гукнув подорожній. — Засудили на смерть! Оце зараз будуть вести його на страту, ген там, поза містом, на «Череп»!

Сказавши поспішно, побіг доганяти свою громаду, від якої відбився.

Марія задеревіла, захиталася. Соломія підхопила її, щоб вона не впала. Магдалина зжахнулася. Вона, хоч і знала дещо більше, та не хотіла всьому вірити. «Тепер не те… таки правду говорили жінки біля криниці…» — подумала.

Марія видимо послабла:

— Магдалино, хіба присяду десь тут трошки…

— Так, Маріє, присядь, відпочинь, ми поспіємо… — і не докінчила.

«На що поспіємо… куди поспішати, що побачити?..» — думала з болем Магдалина. Вона була навіть рада, що Марія присіла.

Щораз більше людей збиралося. Гурмилися, доганяли і переганяли одні одних, поспішали.

Жінки, підтримуючи Марію, йшли похнюплені. Вони не спішили. Вони раді б завернути, не бачити, не знати, що там буде десь попереду…

Минали будівлі по той бік Єрусалиму. Здалека зарисувалася гора «Череп», що її вигляд і назва морозили острахом.

Доходили до вузької кам’яної доріжки, що вела на гору Голготу-Череп. З правого боку міста до вух жінок несло клекотом великої, голосної юрби.

Хтось крикнув:

— Йдуть вже, йдуть!

Був день пекельно гарячий. Розпечені до білого проміння сонця дихали вогнем кам’яні вулиці й мури Єрусалиму. Спека висушувала піскові горби та оливні городи.

— Гляньте, он там вже ведуть його! — Ще хтось вигукнув, пробігаючи.

Юрба зближалася щораз ближче. Рисувалися вже постаті вояків — на конях і піші. Доносився брязкіт сталевих мечів, шоломів, панцерів. Ось вже роз’ятрена юрба, заслоняючи вояків і того, що посередині, проминає громадку жінок, які стараються заслонити Марію від страшного виду.

Сотні ніг у сандалях і босі місять гарячий пісок і порох, що густою курявою носиться понад головами, заходить у ніздрі, очі й у роти, що раз-у-раз розкриваються, викидаючи із себе гидкі, скрипливі верески спрагненої видовищ крови й хліба юрби, що, товплячись, підноситься в гору.

Плутаються людські ноги вузькою дорогою, топчуть себе взаємно.

Кричить юрба:

— Та це не є важне тепер! Це ж такий незвичайний день! Там десь посередині вели найбільшого грішника! Так цікаво було б його зблизька побачити, потішитися, що нарешті досягне його заслужена кара. Він посмів ломити закони, сотнями літ плекані та бережені достойними архиєреями — угодниками Божими!

А посеред розбурханого, дикого натовпу йшов чоловік і ніс на плечах важке дерево. Довгий стовбур, підбиваючитсь по кам’янистій дорозі, оббивав рамена, а поперечна частина стувбура натирала до крови шию, товкла знівечені плечі, що ще так недавно були повні сил і здоров’я.

Чоловік раз-у-раз спотикався під тягарем дерева. Розтягнений ремінець сандаля ковзався по каменях, врізувався в ногу і натирав криваві рівці.

Рештками сил піддержували руки важке дерево. Поперечка стовбура нагризла шию та раз-у-раз оббивала потилицю і голову, увінчану сплетеним із сухого терня вінком.

Під натиском важкого дерева гострі колючки тернини проколювали шкіру, врізалися в кості, а випливаюча кров застигала червоно-синіми перлинами на чолі, на шиї, на обличчі, що не мало вже й сліду з так недавньої мужеської краси.

На голубі очі напливали запорошені, криваві струмки поту й падали на дорогу сіро-червоними перлинами, а юрба топтала їх, розтирала сандалями, розмазувала по ногах.

Спіткнувся, і зів’яле тіло повалилося під вагою дерева. Свиснула дротяна нагайка, і бризнула свіжа кров на порох, і покотилися знову сіро-червоні краплини під ноги юрби…

Він піднісся, зробивши декілька кроків, і знову повалився на землю, а дерево зударилося з ногою вояка, що в приступі злоби засичав, вдаривши чоловіка сталевим сандалем під ребро. Свиснула знов нагайка, а закінчений якорем дротяний кінець попав катованому в лице, вириваючи шматок тіла…

Потекла ясна, червона кров, залляла чоловікові сорочку на грудях і струменем спливала додолу…

А десь, вже далеко позаду, оточена гуртком вірних жінок-подруг, йшла Марія, мати Ісуса. Останками сил пробувала доганяти юрбу. Сили щораз опускали Марію. Жінки майже несли її на руках. І знов Магдалина подумала: «Може, не встигнемо… може, закінчать там, доки дійдемо з нею…». І посадила її знову на подорожній камінь: Відпочинь, Маріє, хоч на хвильку…

Марія важко дихала і через кілька хвилин силувалася встати.

— Ходім, може, ще доженемо… може, була б хоч допомогла нести… — і вмовкла.

Здавалося, остання крапля крови зійшла з лиця Марії на згадку невимовленого, страшного слова…

Посадили її знов на землю. Марта обтирала хусткою росу з Маріїного білого, мов крейда, лиця та обвівала горяч широким своїм рукавом понад її головою.

Марія задубіла. Задивившись кудись перед собою, закрила очі й лише легкий порух повік зраджував життя в її кволім тілі.

Забувши, де вона, читала різні чудові картини, що снувалися одна за одною поперед примкненими очима: ось вона там купає його рожеве, маленьке тільце… а там він вже бігає, так кумедно падаючи… ось знов, ще маленький, підносить Йосифові дошку, таку велику, більшу, як сам він…

А ось вже старший, голубить її та потішає, як побачить сум на її обличчі… А там вже молодець… такий же ставний красень, з голубими очима!.. Чорняве волосся в кучерях… Так сміло й певно навчає людей, вчених книжників. Так захоплено всі слухають його. Горнуться до нього бідні, немічні, хворі, а він потішає, зціляє їхні немочі… Вона така щаслива! Вона знає, хто Він… Увесь час знає. Так ясно пам’ятає з’яву Архангела Гавриїла і волю Отця Небесного… Вона раділа і… дрижала на згадку передбаченого Янголом терпіння Ісуса, а він потішав її:

— Не сумуй, мамо, я піду від тебе не надовго! Ти прийдеш до нас, — казав, — і будеш з нами. Зі мною і з Отцем моїм. Тоді все будемо разом!..

Марія знала добре вже про все. Знала, бо він – Ісус, постійно пригадував їй, що відійде до Отця свого на небо. Що заки відійде, буде терпіти. Що мусить померти важкою смертю, і що він для цього був посланий Отцем Небесним. Пригадував Марії, щоб зживалася з його відходом, щоб не так болячою була розлука…

І вона знала, вона годилася святій волі Бога, Отця її єдиного сина, якого он там, спереду, доволікають вже до верха гори… І Марія прокинулася, мов з блаженних снів. Зникли раптом всі дорогі картини. Перед нею закроївся страшний образ дійсности… Її сина, її безмежно добрячого Ісуса, б’ють, опльовують, шарпають його гарні кучері, й вона не знає, за що… Його будуть розпинати на хресті, карати найважчою карою, немов найбільшого грішника-убивця:

— Господи, невже Ти хотів цього? Чому аж таку смерть вибрав Ти своєму синові?!.

На одну мить Марію огортає жаль до Нього, до її Бога…

— А я, Господи мій? Чому й мене так тяжко караєш?!

І став ще перед нею спомин Янгола-Благовісника:

— Радуйся, благодатна Маріє! Благословенна ти між жінками і благословен плід утроби твоєї, бо ти породиш Спасителя світу!

І Марія пригадала, чому їй призначено терпіти. Вона — частина її Ісуса, частина її Господа. Вона повинна бігти, догнати їх і просити, щоб на хрест поклали і ЇЇ — Марію. Може, послухають…, а може, й звільнять його… що ж тут дивного? Його й так вже досить скарали, а вона ж мати, всі вони мають своїх матерів, тож зрозуміють…

Ходім, Магдалино! — Поспішно зривається Марія. — Може, доженемо їх, заки будуть його… — і вмовкла. Страшне слово «розпинати» не пройшло крізь уста. Підвелася вона з каменя., і на диво Магдалині й жінкам,майже дотримувала їм кроку.

А спереду натовп підносився вже до шпиля гори. Верески доходили щораз слабше до вух Марії і її подруг.

Ісус щораз частіше падав під тягарем хреста. Щораз частіше свистіла нагайка сильного, вибраного вояка, вириваючи своїм закінченням свіжі шматки закривавленого тіла. І бризгала кров, свіжа і ясна, на тих, що були ближче до нього. Вони обтиралися, розмазуючи по собі, клали плями гріха на себе і свої покоління.

Ще раз упав Ісус під хрестом. Упав, а хрест площив, розчавлював до решти зів’яле його тіло.

І знову свиснула дротяна нагайка, ще раз бризнула кров по опорошених каменях дороги, а тіло лежало нерухоме.

— Невже умер?— блиснуло в голові вояка. — Ні, цього не може статися! Він має бути розп’ятий на хресті!— Такий був засуд, такий був наказ, і він мусить вповні його виконати!

— Гей, ти! Іди сюди!— Гукнув на селянина, що, йдучи з поля, пристанув на вигляд небуденної події. — Піднеси хрест і його! Та-ак! І неси!

Селянин — Симон двигнув хрест, і тіло ворухнулося… Поклав хрест собі на плечі, підтримуючи одною рукою, а другою — підносив Ісуса. І пішли удвох. Симон ніс хрест і підтримував Ісуса в ході. І диво. Великий, довгий стовбур дерева з прибитою поперечкою здавався Симонові легким стеблом осоки. Пропав увесь тягар хреста, не давило костей, не підкидало стовбуром по каменях, було легко-легко… Не відчував теж тягару Ісусового тіла…

Підходили до призначеного місця. Юрба ревіла. Колесом обвела місце страти і вичікувала втіхи.

На двох хрестах висіли засуджені розбійники, їхні руки й ноги були лише прив’язані мотузками до хрестів. їхні провини були менші, ніж у того, що його будуть зараз прибивати до хреста цвяхами…

— Ось тут скинь хрест і йди! — скомандував великан з нагайкою.

Впав хрест з плечей Симона на землю, і кілька пар сильних рук вхопили знівечене тіло і розтягли руки впоперек хреста.

Тіло не пручалося. Кучері волосся присихали і липли до ран на чолі й лиці. Окривавлена сорочка мішалася із закривавленим тілом, і все разом творило одну криваву масу, що ще декілька днів тому була людиною, найкращим молодцем у цілій Галилеї.

Принесли важкий молот і кілька поіржавілих цвяхів. Великан притиснув коліном руку Ісуса, щоб не пручалася, і намацував поверх долоні місце для цвяха.

Важко упав молот, і здригнулося тіло… Розливалася решта крови… Фонтаном бризкали червоні струмені й окроплювали натовп, що ревів з утіхи, і… притикали вуха і плакали інші…

Поволі підносився високий хрест з прибитим тілом і з глухим відгомоном упав у викопану заглибину, поміж двома хрестами з розбійниками. Повисло тіло і своєю вагою проривало рани під цвяхами на руках, а кров, перемішана з іржею, поволі спливала по руках, плила струменями тілом і вливалася у свіжовикопану землю. Чаша терпіння наповнялася до вершка…

І заворушилася в надлюдському болі остання стадія земної людини. Спалені вуста скривилися і видали із себе стогін, останню скаргу:

— Боже мій, Боже, чому Ти мене покинув? — і відкрилися закривавлені повіки, а втомлені очі шукали когось серед натовпу… У невимовно страшних муках очі сина шукали матері…

Занімів, наситившись спрагою крови, натовп, і тихо розступався перед громадкою жінок. Магдалина і Соломія провадили-несли на руках Марію-матір. Вони не догнали вчасно юрби… і Марія не встигла замінити собою розп’яття на хресті…

Останнім зусиллям доволоклася до хреста. Обняла хрест і цілувала рани на ногах свого єдиного сина, «свого маленького Ісусика»… І піднесла очі вгору на Ісуса, а з уст вийшла її скарга…

— Сину мій, за що? Чому не мене?!.

Підкосилися коліна, і зів’яле тіло Марії поволі зсувалося додолу. Молоденький Йоан, невідступний любимець Ісуса, підхопив її на руки. А смертельну тишу прорвав слабий голос з хреста:

— Жінко, це син твій!.. — А, перевівши очі в сторону Йоана, вимовив:

— Сину, це матір твоя!..

— І в цю ж мить не стало людини. Був Господь, єдиний Син Бога-Отця, що прийшов на землю, щоб принести свою любов і милосердя.

І усиновив світ Матір-Заступницю у журбі й прогріхах перед Найвищим Суддею.

Радуйся, земле! Радійте всі народи! Над вами Покров Пречистої Богоматері!

Гантер, 1985 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web