Як би ми й великодушно не підходили до цієї статистичної проблеми, то вона останеться так для нас, сучасників, як і всіх наших майбутніх поколінь однією з найбільших містерій. Певним є тільки, що ця якраз проблема поклала свою печать на долю нашої Церкви і захитала нею так трагічно, як оце відчуваємо наше горе сьогодні. Але ж надіємося на Бога, що в остаточному висліді не від числа нашої ієрархії, а від якості й Божого духа тих, що складаються на актуальне число ієрархії Помісної Української Католицької Церкви, залежатиме теперішнє і майбутнє нашої Церкви.
До відповіді на актуальне запитання ми не маємо ніяких міродайних статистичних показників. Бо, коли б ми брали до уваги дотеперішні ґреміяльні зібрання всіх наших єпископів, які кінчалися проголошенням спільних Архипастирських Послань, або схваленням Конституції нашої Церкви, чи створення Постійного Синоду, то все це тільки безвихідний лябіринт і нерозгадана містерія.
Вже після двох-трох тижнів проголошення спільних Послань деякі єпископи або вицофували свої підписи, або в пресі трубіли, що їхні підписи покладено без їхньої згоди. У конституції знову ж деякі єпископи тільки тому були заінтересовані, щоб з одної сторони відхилити від себе одіюм народу, а з другої, щоб ще тоді, коли ця Конституція була в опрацьовуванні, щоб пропхати свої антипомісницькі погляди і зараз же з першої руки поінформувати власть імущих, що вони проти всякої Конституції. Постійний Синод — це аж надто вимовна справа. Три члени (на п’ять) стали безпосередньо після свого обору проти Патріярха і проти помісности УКЦеркви, а одного із членів Синоду так і вигризли і він скоро опісля помер, як не-владика, бо як такий не був визнаний Римом.
Коли б за базу статистичного рахунку брати обряд, тобто українсько-візантійський (руський) обряд, то максимальне число наших владик було б 25. Але! зараз же з цього списка треба б було з місця скреслити двох померлих, що впрочім не визнавали ні помісности, ні патріярхального устрою нашої Церкви. За ними зовсім автоматично трьох інших, бо ці скоро відокремилися у Карпато-руську Церкву. Така сама доля постигла трьох інших. Бо один Владика став одночасно примасом латинського обряду і архієреєм відсепарованих руснаків; а два інші ніколи до Української Католицької Церкви не належали, бо один мадяр, а другий словак. Значить, із роздмуханого числа 25 осталось 17.
Беручи до уваги останнє число, то напевно атрибуту помісности в названні «Українська Католицька Церква» не визнають та ще до того принцип помісности зовсім явно заперечують, ба й репресії стосують проти всіх тих, які цей принцип посміли би підносити, таких є зовсім певно — п’ять, їхнє поборювання помісности відоме від щонайменше 8 років і вони в цьому відношенні крихітку досі не змінилися. Отже число 17 скорчилося до 12. Це останнє треба виправити на 10. Бо один ієрарх хворий від ряду літ і прикований до ліжка, а його заступник і помічник підчинився безпосередньо латинському єпископові.
Із актуального числа 10 довголітніми знаками запитання позначені аж сім і вони остануться для нас нерозгаданими сфінксами. З уваги однак на катастрофальне ускладнення нашої Церкви, ми їх ніколи не можемо відкинути. Скреслити їх з списка наших ієрархів не дозволяє ні льоґіка, ні сумління. При цьому у їх користь промовляє факт, що ніхто з тих сімох ніколи явно не заявилися проти помісности нашої Церкви. Єдине наше застереження — це те, що їхня невтральність не йде в парі з жахливими подіями, що навалюються на нашу Церкву.
Зате ж у цій складній статистичній процедурі тим величніше вияскравлюється факт трьох беззастережних не тільки помісників, але й патріярхальників! Хвала хай буде по віки Господеві! А їм слава і честь! Бо, коли у цих безнадійних апокаліптичних часах знаходимо аж трьох Героїв, і саме такого виміру, то таки перед нами і багатострадальною нашою Церквою зовсім певно переможне майбутнє!
