Після кожного літа Христова Церква українського обряду в особливий спосіб підносить культ Божої Матері. В тому часі, себто наприкінці літа і на початку осені, наша Українська Церква підносить культ Божої Матері Богородичними святами, якими є: 28 серпня Успіння Пресвятої Богородиці, 21 вересня Різдво Пресвятої Богородиці і 14 жовтня Покров Пресвятої Богородиці. Всі ці Богородичні свята мали і мають серед українського народу особливий змістовий вислів і знаходили особливе почитання. В той час відбувались відпусти у місцях появи Божої Матері та влаштовувались празники, з нагоди яких складались щирі подячні молитви та просьби заступництва перед Всевишнім Триєдиним Господом Богом.
Цим дуже побіжним і маргінесовим ствердженням чи підкресленням бажаємо тільки пригадати й наголосити, що це час, у який нам належить занести наші подячні молитви до стіп Божої Матері, яка все нас тримає у своїй опіці та нагороджує Божими ласками. В тому відношенні може в декого закрадатись сумнів про її справжню любов, опіку, але згадаймо собі, яка мати не турбується своїми дітьми? Вона все турбується, навіть тоді, коли ми про неї забуваємо, вона — мати — все бажає своїм дітям щастя і добра. Чи може бути у нас сумнів у тому відношенні до Божої Матері, Яка у найчорніші дні нашої історії з’являлася на наших землях і закликала нас до молитви. Згадаймо Грушів, де прибували сотні тисяч паломників, щоб поклонитись Матері Божій, Яка поновно з’явилась… І знаємо, що приїжджали туди віруючі і не віруючі. Ставились поліційні кордони, щоб загородити дорогу до Матері Божої, які наслідки цього, ми всі добре знаємо. Поліційні загороди виявились за слабі…
Хоч треба згадати, що був час, коли ми втрачали віру у Божу всемогучість, у Божу всеприсутність, Божу справедливість і взагалі у Божі правди. Антихристиянська, атеїстично-комуністична течія, що закріпилась на Сході Европи,і на наших українських землях здавалась такою сильною, якої не можна перебороти. Вона була озброєна по зуби найновішими знищувальними середниками для знищування людства, видавалась непоборною. Ця антихристиянська атеїстично-комуністична течія поголовно скошувала майже всі релігійно-християнські і національно свідомі громади і навіть їх найменші паростки, за винятком однієї режимової православної Церкви, яка послушно служила вождям антихристиянства. І здавалось, що цьому не буде кінця.
Час розквіту і панування антихристиянства і антилюдськости тривав понад сімдесят років. На пожарищі християнства, на пожарищі людської гідности виросли майже три нові покоління, яким висували своїх божків — Іллічів: Леніна і Брежнєва, Сталіна, Хрущова і їм подібних, які записались в історії людства якнайбільшими злочинцями, а першому Леніну, якого кукла лежить у Москві, ще досьогодні кланяються на сором людства.
Сьогодні ми є безпосередніми свідками, як цей антихристиянський, атеїстично-комуністичний ґіґант валиться і розкладається. Вже офіційно відмовляються від антихристиянства. На цьому розлогому полі відростають, відроджуються християнські вартості, воскресає Христова Церква, яка відкидає і не бажає помсти, яка не бажає крови, але приймає розкаяного грішника і дає час ще іншим розкаятись.
Вдумаймось над тим, хіба ж це не Божа рука в тому! Ми бачимо, як шаленно швидко відбуваються події. Ми не встигаємо їх належно проаналізувати, належно оцінити і самі себе питаємо, а чи це все правда, чи, може, тільки сон? А, може, завтра знову насунуться чорні хмари, і буря все повириває з корінням. І так не раз у нашому сумлінні відзивається невірний Тома, хоч ми все бачимо і чуємо, але нам важко самих себе переконати й утвердити, що це правда. Це вже безповоротний процес, який прямує до тривалих християнських вартостей.
В цьому непередбаченому процесі відродилась Українська Церква, маю на увазі тут всі конфесії. Цей процес не тільки дав шансу для відродження похороненої на т. зв. «соборі» воз’єднання в 1946 році Української Католицької Церкви, але цілого українского народу. Це велика і, мабуть, неповторна шанса для українського народу стати господарем своєї землі. Живемо в добі, у якій відкидається насилля, силу і терор, іншими словами здобувати свої цілі: волю, незалежність і свободу мирними засобами.
Ми у нашій ситуації, чи це буде на релігійному, чи національному полі, повинні знаходити розв’язку всіх питань мирним шляхом. Ми повинні собі визначити першочергові питання, першочергові завдання і від реалізації та здійснення цих завдань ми не повинні нікого відштовхувати, але, навпаки, пригортати і приєднувати всіх, навіть вчорашніх і сьогоднішніх розкаяних грішників.
Пам’ятаймо, що Христос приєднав до свого грона найближчих, якими були апостоли, свого найбільшого переслідувача Савла, а який став Павлом, одним з головних стовпів Христової Церкви. Спробуймо й ми, українці, розтерзані на різні частини, поділені на різні конфесії, розколені на партійні дріб’язки, побачити один в одному, не на словах, але у практичному житті свого брата. Пробуймо змагатись не за такі чи інші акти, не за пам’ятники і не за осіб, лишім це для історії, але змагаймось за утвердження Христової Церкви, за її незаперечні вартості, за кращу долю українського народу, за українську самостійну і соборну державу. Це і тільки це повинно бути нашим невідкличним імперативом на сьогодні. Відкиньмо поділи будь-які. Нас ділили на протязі історії наші вороги і пробують це робити і в наш час, не допомагаймо їм. Нехай нас, українців, не різнить ні мова, ні конфесія, ні жодні ізми, бо наша спільна мета бути господарем у своїй хаті і вільно хвалити Всевишнього Господа Бога і Божу Матір.
І в ці Богородичні свята висловім наші щирі подячні молитви Пречистій Діві Марії, нашій Небесній Матері за Її покров над нашим українським народом і просім, щоб Вона допомогла нам виразно бачити Божі шляхи, що ведуть до любови і єдности і до перемоги правди над світлом диявола — зла. Пресвята Богородице, Тебе молимо і благаємо, наділи нас цими незнищимими християнськими вартостями, щоб вони все були у нас і з нами по всі віки.
М. Г.
