СКВУ проголосило родину Січків Родиною року

В Україні є чимало людей і цілих родин, гідних особливої уваги, пошани й подиву. Та навіть з-поміж них виділяється мужня родина СІЧКІВ з міста Долина, Івано-Франківської області. Протягом двох останніх років троє чоловіків з цієї родини відважно стали на прю з державною сваволею й опинилися за ґратами. Життя двох жінок, що залишилися вдома, сповнене напруженим очікуванням нової біди.

Розповідь Стефанії Петраш-Січко про свою родину — це життєпис самого уярмленого українського народу. Ось уривки з її звернення до громадськости світу:

«Я — мати трьох дітей: двох синів, Василя і Володимира, віком 24 і 20 років, та дочки Оксани, 17 років.

Діти мої — це та єдина, благодатна нагорода безталанного нашого життя з мужем, Петром Січком, нині позбавленим волі за правозахисну діяльність та приналежність до Української групи сприяння виконанню Гельсінкських угод разом із сином Василем.

Тепер на голови моїх дітей упала страшна кара. Чи в силі хто цьому запобігти та відвернути караючу руку? В розпачі я звертаюся зі своєю розповіддю-мольбою до всіх, хто в змозі мене почути і допомогти.

Обоє ми з Петром Січком — колишні політв’язні сталінських концтаборів. Мене було засуджено в 1947 році на 10 років, а Петра Січка в 1947 році — до страти з дальшою заміною на 25 років, а згодом зі скороченням терміну на 10 років. Що ж ми вчинили, за що така кара? Нашою провиною було родитися на Українських Західніх Землях, що належали Польській Речі Посполитій.

Наша доля — це частка долі беззахисних нащадків, що в усі часи великих імперіялістичних зрушень і боротьби на її території волею-неволею стають в обороні людських прав, органічно пов’язаних з національно-суверенними правами споконвіку уярмленої Вітчизни.

З Божої ласки ми з П. Січком лишилися живими, перебули страшне лихоліття диктату, масового терору, спрямованого на фізичне й духовне винародовлення людей нашої землі. І в неволі побралися. А в 1958 році з далекого Колимського краю з немовлям Василем та з надією на добро і щастя повернулися на рідну землю — в місто Долину, Івано-Франківської областе, будувати нове життя.

Жили злагодженим подружнім життям, працювали понад силу і разом училися й ростили дітей. Ми не переставали вірити в перемогу добра, хоч за бідою і злиднями понад 15 літ світу Божого не бачили.

Так тривало до 1977 року, до дня виключення сина Василя з другого курсу факультету журналістики Київського університету. Коли Василь вступив до Університету в 1975 році, то його батькові П. Січкові було запропоновано таємну співпрацю з органами КДБ. На його відмову пригрозили: «Не довго твій син буде вчитися в університеті!». Так і сталося…

Тоді батько і син включилися в благородну, відкриту і лояльну правозахисну діяльність Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, платонічним членом якої рахую себе і я.

В липні 1979 року їх було заарештовано, а в грудні засуджено закритим судом терміном на три роки кожного. Через рік заарештували й другого сина — Володимира за те, що не хотів зректися батька і старшого брата, а подібно до них зрікся радянського громадянства. 9 січня 1981 року його теж прирекли на три роки неволі.»

Доля родини Січків — це жива рана в загальній трагедії нашого народу. Тому Секретаріят Світового Конгресу Вільних Українців уважає за свій обов’язок і честь проголосити СІЧКІВ Родиною року та закликає всіх чесних людей стати на їхній захист.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>