(Закінчення з вересневого, жовтневого і листопадового чисел)
Під таким заголовком 97 років тому появилась стаття у журналі «Правда» за жовтень-листопад 1888 p., що виходив у Львові з нагоди 900-ліття відзначення хрещення Руси-України. Стаття під багатьма аспектами надзвичайно цікава. Варто порівняти, де ми були в той час, себто майже сто років тому, і де ми с сьогодні. Варто звернути увагу на становище до тих самих питань кремлівських вождів під сучасну пору, які виявляються майже тотожні. Ми повністю передруковуємо названу статтю, тільки осучаснюємо мову й правопис. Залишаємо в повному оригіналі заголовок статті.
Редакція
ІV
А тепер ще кілька слів скажемо на адресу деяких більше чи менше екзальтованих прозелітів того препрослов’янського «російського панславізму», що, як показують факти, залишився виною страшного хаосу і незгоди серед багатьох слов’ян з власним їх серцем, здоровим розумом, та навіть з честю і сумлінням. На біду треба признати, маючи перед очима незаперечні факти, що та зараза найбільше завелася там, де її, бачиться, найменше можна було сподіватись, себто у деяких слов’ян, які вищістю своєї культури, національної свідомости, силою свого духа, загартованого переважно в моральній і матеріяльній боротьбі з їхніми поневолювачами.
Здавалось би, що краще від інших слов’ян ми були приготовані до здорового і самостійного життя та були забезпечені від такої одурманюючої і деморалізуючої пошести. Що ж пак означає це сумне явище? Невже ж у найкращому разі те, що вони не вірять в себе і свою майбутність? Можливо, у них витворилось невідрадне почуття своєї національної свідомости та панічний страх перед наступаючою на них грізною потугою — Німеччиною? Але всетаки це є вияв різних хворобливих і неморальних ефектів, які з морального погляду приневолюють їх вибирати із двох, однаково небезпечних, те, що даремно видається їм ліпшим. Їх помилка в тому, що вони цього другого не знають, воно їм менше відоме.
Користаючи з нагоди, ми заявляємо наш рішучий погляд на такі явища. Насамперед нам трудно зрозуміти, яким чином та вища, жива, конкретна національність — змогла порахувати не тільки еквівалентними, але ще й природнішими для себе будь-які невиразні, непевні й недосліджені, загальної і суто абстрактної натури ознаки, більше чи менше властиві цілій групі та споріднених з ними, таких, як і вона, посвоячених національностей одним темним історичним походженням?
Отже, це все одно, якби окрема жива людина — з власним індивідуальним характером, з своїми окремими уподобаннями та інтересами, почала доводити, що для неї сума родових ознак, властивих у цій її сім’ї або роді та інтереси, ідеї і вподобання властиві будь-якому мітичному їх праотцеві, мають для неї зовсім рівну, коли ще не більшу вагу і значення, ніж її власне «я» та все, що її оточує, що для неї важне й дороге.
Чи ж можна таки припускати такі абсурди? Надто тому, цілком розуміючи і оцінюючи по своїй вартості, як спільно-родові, так і ширші — спільнорасові симпатії та належний пієтизм перед традиціями роду й раси. Ми ніколи не повіримо, щоб вони могли будь-кому замінити і заступити особистий інтерес і пошану для себе, інтимну прихильність до власної родини, до нерухомої власности та крайовий і національний патріотизм.
І справді, як не можна вимагати, щоб французи, еспанці, італійці й інші зреклись кожен свого власного патріотизму на користь спільно-романського, а німці, голляндці, шведи, англійці й інші — своїх патріотів на користь спільного тевтоно-германського. Не можливо допустити, щоб з доброї волі й з власного бажання будь-хто з слов’янських народів готовий був відректися від своєї конкретної національности і патріотизму на користь фантастичного всеслов’янського.
Всеслов’янський патріотизм сам по собі річ неможлива, він може виходити тільки із поодиноких, живих, реальних національних патріотизмів всіх слов’ян, але в жодному разі не інакше, як при повному і вільному збереженні розвитку кожного з них. Тільки вільна федерація одноплемінників при повному забезпеченні рівноправности їх народніх індивідуальностей може покликати до життя, крім їх поодиноких патріотів, ще й спільно-племенний елемент.
Правда, сталось так, що у деяких із західніх слов’ян, здається особливо у чехів, їх індивідуальні органічні ознаки національностей настільки вже були затерті чужинецькими культурними впливами, що для відродження тих національностей треба було сильної підмоги загально-слов’янського почуття і пригадування про приналежність їх до слов’янського, а не німецького племени. Може, цей випадок більше пояснює захоплення всеслов’янізмом серед деяких західніх слов’ян, ніж серед наших одноплемінників. Але у всякому разі цей випадок становить дефект в нормальному житті слов’янських народів і не може служити показчиком і законом для регулярного і природнього розвитку.
Ще менше можемо зрозуміти можливість і природність щирої та добровільної відмови своєї природньої національности в заміну за будь-яку другу,— хоча б споріднену з нею. Як не зрозуміли б щирого бажання будь-якого члена сім’ї відректись від свого «я», від своєї власної натури, для того, щоб у своїй особі присвоїти собі натуру і вдачу другого члена сім’ї, навіть в очах першого і найідеальнішого. Маючи на увазі очевидну протиприродність такої метаморфози, схильність до неї, можна припустити хіба тільки при двох умовах: а) при повній безхарактерності людини або народности, що не має окрім того за душею нічого, чим варто було серйозно дорожити і б) при повному зіпсутті людської натури, при виродженні особистого й національного самопочуття та самоповаги і натомість присвоєння собі одного тільки права: «ібі патрія — убі бене».
Ми, українські русини, говоримо про це сміло, бо знаємо по собі, що навіть багатовікові, безустанні й систематичні спокуси і насильства, здійснювані дуже сильними з політичного й культурного погляду національностями, над підневільною і слабкою, не здолають заохотити її відректися від себе і переробитись на ті інші національності, як і не здолають також силою знищити і засимілювати її, коли в натурі тієї народности є свій власний органічний живець. Коли в неї свій оригінальний вклад мислі й творчості. Коли в скарбниці народньої душі й пам’яті є багатий запас споминів, почуттів, ідеалів і живучих здобутків народньої творчости і взагалі за своїм внутрішнім змістом, глибоко людяні та одночасно мистецько-самобутні, по зовнішній своїй формі й по способу вияву.
Дві найбільше сильні в світі слов’янські нації, у всьому собі суперечні й противні одна одній — польська й російська. Вони обидві споконвіку боролись за неподільну гегемонію у слов’янському світі й на переміну панували над нами, не зважаючи на близьку спорідненість до нас і цілий арсенал способів, які щедро давала їм влада, культура й багатство, — зуміли загарбати у нашого народу, одні по других, цілі суспільні верстви, переважно заможні, різних генерацій. Вони не встигли тільки дібратись до народнього ядра і його проковтнути.
Наш народ, переживаючи тяжкі ворожнечі й напасті, живе й розвивається на місце забраних у нього паростів рідної інтелігенції, буйно пускає нові парості, все більше та більше міцні й відповідні його природі. Скажемо більше. Ми навіть певні того, що основна сила народу не тільки у внутрішніх виявах його, якими є мова, звичаї, ноша й інші народньо-побутові, етнографічні ознаки. Хоч цими ознаками найбільше є мова і пісня, вони служать живими прикметами їх вияву. Скільки всетаки, у самому народньому внутрішньому єстві, найкращим доказом цього служать ті люди й прошарки нашого племени, що піддалися польонізації й московщенню. З першого погляду, будучи щирими поляками чи росіянами, вони, не зважаючи на своє нове польське товариство, пройшовши багато генерацій і сімейних зв’язків з ними, цілими століттями і поколіннями, прожили осторонь від свого народу, одначе зберегли в собі стільки елементів, виявляючи своє первісне походження, що й тепер становлять окрему різновидність польського і російського племен. Через свою участь у культурі того й другого, встигли там і тут внести свій вклад, віддзеркалюючи їх твори особливими властивостями українського духа в літературі, науці й мистецтві обидвох цих народів. І якщо б, не дай Боже, всьому нашому народові судилось зпольщитись чи змосковщитись, то й тоді навіть він все таки, більше чи менше, відрізнявся б від чисто польської чи чисто московської національностей.
З уваги на такі явища і факти нам не зрозумілий розпач тих споріднених нам національностей, які з таким непотрібним жахом дивляться на себе, на кінець свого змагання з своїми й чужим для них німецьким плем’ям, від якого, одначе, зуміли не тільки якось досі відбиватись, але й реставрувати те, що було вже ними пошкоджене. Вони не стямились від переляку ціною всіх ознак свого народу шукати обманного спасіння в добровільній віддачі себе на поживу російського шлунку. Але ж, по правді сказавши, коли тим народам вже так легко відректися від самих себе, від свого природнього й органічного «я» і задля будь-яких , чисто практичних або щодо цього особистих комбінацій та плянів зробитись чимнебудь вищим, то, логічно мислячи, вже зовсім однаково, яку нову шкуру на себе натягати — чи ту, що більше схожа на свою, чи ту, що менше до неї подібна. Тоді вже важливіше є те, щоб вона була вигідніша для звичайних і загальнолюдських потреб та інтересів.
Коли ж ідеться про аргумент, що, мовляв, є на світі якась спільна слов’янська культура, що її носієм є переважно Росія, як а через те і є ближча по духу кожному слов’янинові, то це просто недотепна вигадка, нісенітниця. Це пуста химера якихнебудь кабінетних фантастів, що не знають життя, більше схожа на фантазію з дитячої казки, ніж на поважну ідею. І про яку б таки спеціяльно слов’янську культуру в Росії може бути мова тоді, коли ця Росія сама ще добре не знає, хто вона така?
Являючись колосальною масою збитих, як правило, в одну купу різнородних елементів, які держаться тієї купи тільки однією рукою, грубою силою та внутрішньою їх незгодою, темнотою, непорадністю і фаталістичною резигнацією та покірністю — всеросійська суспільність досі зовсім не показує з себе будь-чого виразно здефінійованого, органічного, самосвідомого і здетермінованого, а тільки ще клигає всією своєю безформною масою, у процесі якоїсь нібито органічної ферментації, з якої, Бог його знає, що колись вийде.
Ось таке то внутрішнє вагання, хаос і проблематичність російства, що дає поживу всяким загонистим фантазіям «слав’янофілів», які, одначе, ніколи не зуміють і не зможуть до ладу зформулювати свої містичні міркування, бо не знайдуть для них ні в житті, ні в історії, ні в науці жодних реальних і логічних підстав. А щодо пієтету перед російською мовою, то, хоч вона і споріднена у своєму корені з іншими слов’янськими мовами, але сама по собі не має нічого такого, що давало їй будь-яке право на природне верховодство і авторитет між ними.
Адже відомо, що мова по своїй природі також самобутня мова окремого народу (великоросійського), як інші — своїх народів. Загально-слов’янських елементів вона має в собі не більше, коли не менше, як інші слов’янські мови, покористувавшись матеріялом старої «кириличної» книжної мови не більше від інших мов православних слов’ян. А по культурному опрацюванні, ні в чому не поступаються їй такі слов’янські мови, як польська, сербо-хорватська чи навіть чеська. Один же факт є той, що російською мовою говорить більше людей, ніж іншими слов’янськими мовами, бо ця мова належить сильній державі. Це не є причина, щоб всі слов’яни забули свої мови та починали говорити по-російському.
Але що найбільше нас дивує, то це, що ті власне слов’яни, що найбільше, як видно, липнуть до Росії і її мови, мусять, поклавши руку на серце, признатись, що у значній своїй більшості вони далеко краще знають і скоріше собі засвоюють чужу мову — німецьку, ніж ту, споріднену їм, — російську. Навіть не треба затаювати правди і можна скати, що по культурі й духові своєму вони вже більше німці, ніж росіяни. Ось яка гола правда! Так що ж, властиво, пхає тих бідолашних слов’ян у загребущі обійми росіянства? «Хай буде проклятий той, що так думає», — кажуть французи.
Ми будемо скромні й делікатні та не будемо докопуватись відповіді на це дразливе питання, заховане в совісті й честі поодиноких людей. Дозволимо собі тільки назвати одну загальну причину такого дивного явища.
Ми не помилимось, здається, коли шукатимемо далеко глибшої і загальної причини, ніж усякі місцеві й ординарні моральні й інтелектуальні «аберації» — з якої, між іншими, виходить також, на наш погляд, і ось той по своїй природі стільки реакційний і безперечно патологічний «пароксизм» всеслов’янського нахилу до росіянства.
По тій каламутній течії в слов’янщині, про яку тут у нас мова, дуже виразно і характеристично відбивається роз’їдаючий вплив тої моральної й інтелектуальної кризи, яку тепер переживає загально не тільки одне слов’янство, але вся цивілізована людськість. Та фатальна криза, порозвалювавши і попідривавши в самому корені всі старі ідеали, принципи й вірування, не спромоглася ще утворити на ЇЇ місце нічого такого нового, що б могло задовільнити і заспокоїти людськість, — звідти та страшенна блуканина та метушня в сучасному житті, позбавленому своєї керми, вітрил і компаса, щоб мати змогу регулярно керуватись і орієнтуватись у своїх течіях. Дуже абстрактні принципи «прав людини», переказані теперішньому столітю кінцем минулого і вимога абсолютних рівних прав і братерства людей та цілковитої свободи життя і думки. Дуже швидко вимагали для своєї реалізації в житті, відповідної практичної корективи і більше реального формулювання.
Виконати це завдання взяли на себе реалізм і позитивізм у науці, філософії і мистецтві. Уталітаризм і парляментаризм в соціяльному й політичному житті, демократизм та націоналізм в зреґулюванні й наповненні його живим, органічним змістом. І обдарована своєю знахідкою людськість поклала на ці троякі елементи як дуже вже ідеальні надії і сподіванки, далеко не сповнені одержаними від них наслідками. З цього й почалось загальне розчарування, туга, упадок духа і нарешті навісна, безпам’ятна реакція. Як з усіма великими ідеями і заходами, так і з тими, трапилось те, що звичайно буває, коли засівається добре насіння на не добре вичищений і не до ладу підготований для цього ґрунт. Всю цю працю, всі її заходи зараз кинулись експлюатувати на свою користь нижчі елементи людської природи, і, замість багатого врожаю, родючої пашні, поле покрилось бур’янами. Із маси нових ідей і винаходів, відкритих наукою, витягнено й оголошено, як верховодячий і зобов’язуючий, навіть у моральному житті, принцип загальної боротьби за існування і абсолютний тріюмф у тій боротьбі грубої сили. Розвиток індустрії та ідей особистої свободи і парляментаризму нагородив суспільність пануванням філістерської й егоїстичної буржуазії та плютократії. Вони виставили і монополізували на свою користь вславлений догмат меркантильного лібералізму: «хай роблять, але хай кінчають»; демократизм народив хитру вигадку плебісциту, що виявився найвигіднішим документом для різних диктатур і тираній. Націоналізм прислужився тріюмфові сильніших народів над слабшими, давши підставу і причину до появи режиму цілих геґемоній і викликав до зформування монструальних по своїй величині й шовіністичним примхам та забаганкам племенних держав, які проголосили панування політики «заліза і крови» і скрізь внесли в життя расову незгоду і міжусобиці.
Збита із стежки й зневірена до всього людська думка заплуталась у нетрах понурого песимизму, вдарилась у мізантропію і почала прибігати до підбуджування себе біготерією і усякого роду цинізмом. Навіть видатніші розуми стали покладати надію людського спасіння в добровільному рабстві та в звороті в первобутній, докультурний стан людського життя. В момент такого понурого настрою можна сподіватись від людей всього. І от власне в такому хворобливому настрої ми й приписуємо найбільше той дивний симптом захоплення перед деспотичною Росією і ту фатальну віру в її велику і «всесокрушаючу» місію, які між іншими, найбільше і принесли до нас слов’янських гостей на київське свято.
Але це не вперше людству переживати тяжкі кризи і виходити з них щасливо. Настане час, коли Росія з цієї понурої кризи вийде з тріюмфом, соромлячись зроблених подій, знову весело пориваючись до нового життя і діяльности. А покищо, добре знаючи і твердо вірячи, що не тільки серед слов’ян, але й серед самих росіян знайдуться ще такі люди, що видержать проти часу і гірко пам’ятають, які діються навколо неправди й насильства. Сподіваємось також, що і наш протестуючий голос не буде голосом «вопіющого в пустелі», а відгукнеться у їх серцях і викличе належний осуд — цим подіям, шкідливим і небезпечним, не тільки для слов’янства, але й для всього цивілізованого людства.
Коли ж справді є на світі такі наївні оптимісти, що, дивлячись здалека, через свою добродушність і незнання Росії, будуть щиро вірити в її величні чесноти й наміри, то ми їм скажемо ось що: 1. Зустрічаючи оплесками сучасний режим Росії з його секретними діями й заходами і славлячи його, як найкращого заступника російського національного духа, вони роблять ведмежу прислугу російській нації, яка серед своєї кращої суспільної меншости силкується побороти власне того понурого духа, що, мов той античний фатум, насів тяжкою марою на російське життя і гне його цілими століттями, не даючи дихнути, обновитись і по-людському зажити російському суспільству; 2. Що, якби Росія справді бажала добра і волі всім слов’янським народам, то не мучила б і не поїдала б їх так, як нас.
Будь Росія такою, якою собі її уявляють наївні ідеалісти між слов’янами, ми перші не мали б нічого проти неї і не відважувались би на цей гарячий протест проти неї і її сліпих наслідувачів, що його ми пишемо — повірте — кров’ю свого серця… Але Росія, що нею ніколи не була, не буде і бути не може, поки хіба не перероблять її на інший лад або власна її людина, суспільна меншість, або будь-які сторонні події.
П.С. Щоб уникнути всяких можливих непорозумінь, ми на закінчення додамо ще, — у власній справі, — що, хоч українська національна інтелігенція, як і всяка інша, ділиться на різні фракції, почавши від найлояльніших і найконсервативніших, і кінчаючи найгарячішими і найрадикальнішими, але можемо запевнити, що ні одна група щирих українців не погодиться кричати, мов ті ґлядіятори перед тріюмфуючим росіянством: «Хай живе цезар, приречені на смерть тебе вітають!»
Кінець
Х-л
