Слова префекта Конгрегації для східних Церков кардинала А. Сільвестріні виголошене на нарадах єрархії Східних католицьких Церков Східної Европи, що відбулась у Гайдудорозі, Угорщина

 
  1. Дякую Господеві, що дав мені можливість бути сьогодні тут з вами, дорогі браття і сестри, бо ж на нас лежить тягар великої відповідальности за східні католицькі Церкви Европи.

Зворушення, що ми тепер переживаємо, є спричинене свідомістю привілею, який дав нам Господь: адже ще десять років тому східні брати у центральній і східній Европі, після урагану переслідувань, знаходилися у підпіллі. Католицька Церква вже тоді бажала організувати зустріч подібну до цієї, та ярмо атеїстичного режиму ніколи би цього не дозволило.

Небесний Отець так захотів, що ця надія стала дійсністю. І сьогодні вперше ми є зібрані тут всі разом, щоб говорити відкрито, публічно про майбутнє наших Церков.

  1. Роки мовчання були роками випробовування: позбавлені будь-якого законного визнання, переслідувані у всі способи, засуджені на мовчанку та підпілля, переціджені, немов через сито, ви показали вашу вірність Господеві й Церкві. Мовчання було важким, проте змогло стати також і причиною ласки. Існує так само і мовчання про Бога, що східна теологія пропонує як метод пошуку: вона назвала його апофазою. Те мовчання очистило серця, навчило зосереджуватися на основному.

У між часі, Церкви у вільних державах зустрічалися, щоб відкритися на голос Святого Духа у цих нових часах: Другий Ватиканський Собор був тим місцем, де в особливіший спосіб було звернено увагу на цей голос, який запрошував Церкву відновити свідоцтво про себе у світі, що міняється.

Тепер настав той час, коли мовчання, накинуте силою, котре стало причиною ласки, повинно зустрінутись зі словом, що розцвітає у свободі: і одне й інше повинні сприяти зростанню Церкви через мужність мучеників і через вільне спілкування між всіма тими, які шукають правду та свідчать про неї своїм пасторальним трудом.

І Собор і післясоборове вчення Церкви звертаються з наполегливістю до Східних, висловлюючи любов і довір’я Католицької Церкви, даючи вказівки і побажання. В особливіший спосіб Святіший Отець Папа Іван Павло II, котрий подарував Церкві фундаментальні тексти, що вимагають уважного вивчення і плідного засвоєння: перш за все Кодекс Канонів Східних Церков, який показує, що Католицька Церква визнає право Східних католиків керуватися згідно власних літургічних, духовних, дисциплінарних традицій. Крім того, існує ще ціла серія інших документів, між якими хотів би пригадати Енцикліку Slavorum Apostoli, Апостольський Лист Orientale Lumen та Енцикліку Ut unum sint. Маємо вчитися як конкретно сприяти пізнанню цих фундаментальних текстів. Можу запевнити вас, навіть з моїх приватних особистих зустрічей із Святішим Отцем, що він вважає християнський Схід та справу єдности Церкви пріоритетом свого понтифікату. Висловлюємо йому наше синівське вітання, вдячні за слова спеціяльного благословення, що він бажав уділити нашій асамблеї.

  1. Сьогодні говориться багато про Східних католиків: вони є не тільки в центрі діялогу, але часто є причиною зіткнення. Приводяться постійно два аргументи: початки з’єднання з Римом та відповідні еклезіологочні наслідки; місцеві конфлікти відповідно до посідання культових споруд і церковного майна.

Сьогодні головним є не тільки вияснювати історично-теологічні розбіжності й не тільки вирішувати проблеми і практичні труднощі. Потрібно глибоко збагнути, що предметом нашого, як Церкви, діяння є Христос — об’явлення любови Отця, єдине спасіння людства. Це є сенсом нашого існування як Церкви. Якщо застановимось на цьому важливому пункті, знайдемо шлях. Якщо цього не зробимо, наш гріх сприятиме гніву й поділу: ми думатимемо, що працюємо для Христа, але в дійсності працюватимемо для себе самих, згіршення, спричинене нашим поділом, триматиме людей далеко від віри, навіть якщо думатимемо, що працюємо для віри. Це є довгою працею очищення серця, що зобов’язує нас всіх, не виключаючи нікого. Якщо це зусилля принесе успіх, то вимоги справедливости знайдуть своє місце в серцях усіх, і руки з’єднаються у братерській згоді.

  1. Наша праця, у цих днях, прямує до кращого: вона звертається до спадщини власної історії, щоб вловити присутній у ній євангельський дух. Але, особливо, вона звернена до сьогодення. Як визнає навіть і Документ з Баламанду, Східні Католицькі Церкви є живою дійсністю: існують і є діючими. Вони містять в собі багато добрих елементів, життєвих сил, що прямують до святости, живляться Євхаристією і іншими Святими Тайнами, ростуть у братній любові, безустанному пошуку лиця Божого. Це багатство не можна ставити під сумнів. Життя випереджує аналіз, і аналіз, навіть найбільш детальний, не може поставити під сумнів життя: «де діє ласка там є спасіння. І хай це буде нашою основою».

Не хочемо говорити тут про Східні Католицькі Церкви немов про музейні експонати, але як про спільноти вірних, що чуються гордими їхньої приналежносте до Католицької Церкви і що в той же час залишаються прищепленими до дерева християнського Сходу. Ця подвійна ідентичність є джерелом терпіння і турботи, але має ставати щораз то більше багатством для всіх. Не повинен бути розкол, а спільність.

  1. Ми сказали, що сьогодні багато говориться про східних католиків: знаходимось тут, щоб приготувати момент, у якому, коли і як захоче Бог, східні католики могли б самі говорити про себе, стати повноправними суб’єктами зі всіма ефектами у дебатах і в діялозі, що їх стосується: без уражень, без спротивлення, з усвідомленням власної історії і скарбу ласки, що продовжують квітнути у їх лоні.

Вони не є таким об’єктом чи власністю, якими можна розпоряджатися: вони є дійсністю живучої Церкви. Як такий, їх голос має звучати ясно, зрозуміло, кваліфіковано, як у самій Католицькій Церкві, щоб приносити свій власний специфічний і неповторний вклад, так і на шляху зустрічі між Церквами. їхня історія є мученицькою і складною: та якраз у цьому і виявляється дар Божий. Ми всі є покликані прикласти наших зусиль, щоб це слово Боже, присутнє у їхній історії, було висловлене на повний голос, з покорою і любов’ю, для добра Церкви і цілого світу.

  1. Держави, в яких живуть і діють східні католики Европи виходять зараз із ситуації, що глибоко відбилася не тільки на подіях, але і в душах. Шлях до нової демократичної дійсности вимагає, ймовірно, довшого часу, а, особливо, великих зусиль для формування людської свідомости.

Перешкоди різного роду вимальовуються на горизонті, ба навіть вже є присутні у наших спільнотах: насамперед вплив консумізму, який аж ніяк не сприяє утвердженню моральних принципів, а навпаки робить багатьох жертвою дезорієнтації і релігійного та етичного релятивізму.

А також, наші східні спільноти змушені зустрічатись із процесом відродження небезпечних та розгнузданих націоналізмів.

Не можемо заперечувати, що образом Заходу, з яким зустрічаються наші спільноти є: корисність любим коштом, що не зважає на моральну чи духовну зрілість, а старається тільки витворити покірних і слухняних споживачів. Церква, навіть якби була єдиною у цьому, повинна показати, що існує інший Захід, такий котрий хоче бути вірним власній історії, віри і сприяти зросту свого брата, але не з егоїстичних причин, а лише тому, що він (цей брат) є сотвореним на образ і подобу Божу, і є призначеним нашим спільним Отцем до надії, яка не гине і не зникає. Церква повинна бути настільки вільною і сміливою, щоб могти представити інше лице Заходу, лице братерства та солідарности.

Церква, за волею Божою, є місцем спільности, а спільність означає — поділяти між собою речі, а не сприяти бідності; означає поділяти можливості культури, як також моральні і матеріяльні, щоб не допустити нерівности; означає любити власний народ і власну історію без того, щоб протиставляти їх іншим народам й іншим історіям; більш того, потрібно шукати у взаємності дарів тривкий знак універсальности Церкви. Бажаємо, щоб Церква віднайшла новий спосіб відповіді на очікування — спосіб навернення, євангелізації.

Саме, щоб дати відповіді на ці конкретні проблеми, в цих днях ми обміняємось нашими досвідами і взаємно допоможемо собі знайти нові пасторальні пропозиції. Східні Католицькі Церкви, які знаходяться у глибокій злуці з Римським Престолом, і в такий спосіб беручи участь у взаємообміні між Церквами, повинні чутися зобов’язаними усвідомлювати собі та вивчати очікування власних вірних, та сприяти їхній далекоглядності, створюючи пасторальні структури відповідні до цього.

  1. Ми бажали, щоб на початку цієї зустрічі були зроблені доповіді, здатні привести до спільної призадуми: передусім відносно ідентичности східних католиків, як з теологічної чи історичної, так із практичної точки зору.

Також, ми бажали простудіювати цю тему, базуючись на деяких окремішніх аспектах цієї теми:

  • існують плідні відносини між ідентичністю і літургією, не тільки тому, що літургія творить і виражає ідентичність, але теж і тому, що особливо на Сході, літургія і теологія є тісно пов’язаними. Чи не можна думати, що Церкви, котрі відправляють таку саму літургію як і відповідні православні Церкви, на основі вищезгаданого принципу, втішалися б відтепер також і теологічною близькістю, над чим нам потрібно би було застановитись більше?
  • ідентичність є тісно пов’язана із тим, чим хотілося би бути; все, що пропонується для майбутнього має брати свій початок, як я вже сказав, від Христа та його засвідчення. У пасторальних проектах ми можемо лише свідчити про Христа. Тут закладаються відносини між формацією та ідентичністю: перш за все потрібно наближати людей до Христа, постійно присутнього у нерозривному ланцюзі конкретних фактів у житті спільноти, літургічних і приватних молитвах.

Щоб могти краще формувати тих, котрих хочемо бачити завтра кращими від нас у вірності, вільності і в любові Христа, потрібно щораз то краще пізнавати себе самих.

  • Тільки при умові, що пасторальна діяльність узгоджувалася б з вірою Церкви, осередком церковного і пасторального життя дійсно була б святість. Богопосвятне життя, в особливіший спосіб у тілі Церкві, є знаком святости, в яку ми зодягнулися при хрещенні, і яка нам постійно дається в Євхаристії. Якою ж буде святість мученицьких синів? Вона буде вимогливою школою миру і покори. Важко є бути на висоті власних батьків: є важко особливо тому, що вони терпіли й мовчали, а ми, навпаки, часто говоримо і не терпимо більше.

Богопосвятне життя хай буде для нас нагодою для роздумів над тим, в який спосіб можна бути сьогодні святими у Східних Католицьких Церквах.

  • І нарешті, екуменізм, як своєрідне нове мучеництво, тобто: бути готовими завжди вмирати для нас самих, робити першими крок назустріч, завжди першими подавати руку, навіть якщо нам здається, що нас не розуміють, не сприймають, не люблять. Саме це і становить «парадоксальність» екуменізму. Перемагати любов’ю, довір’ям та лагідністю, знаючи, що не маємо чим гордитись крім хреста Христового; «spes contra spem». То правда, що трудно є вимагати цього від того, хто вже стільки заплатив і продовжує платити; проте, голошення Церкви не може бути інше, як тільки ця свята утопія. Від цих Східних Церков сьогодні, після мучеництва, вимагається пророцтва.
  1. Конгрегація для Східних Церков бажала бачити цю зустріч не як катедру для повчання, але як момент зустрічі єпископів і настоятелів монаших чинів між ними, для взаємовислухання та для більш повного взаєморозуміння ними власного служіння. Це є також моментом зустрічі і з Конгрегацією: вона бажає вислухати вас і навчитися від вас як краще розуміти очікування ваших Церков, для того, щоб, вказівки Католицької Церкви і Святішого Отця, ставали для вас щораз то більш конкретними у вашій щоденній праці.

Нехай стилем цієї зустрічі будуть уважність у слуханні та поділянні поглядів. Нехай це буде також основою праці в групах, а саме: сприяти обміну досвідом між пастирями.

Але не забуваймо, що перш за все, поділяння поглядів є тим, що в Церкві називається «спільністю»: адже, ми бажали прилучитися всі разом до відправлення Святої Літургії, згідно різних літургічних і мовних традицій. В першу чергу це виявляє бажання молитися разом, впевнені, що з цієї молитви зродиться майбутнє наших Церков. Наші Літургії випереджують нас, вказують нам шлях — вони виражають вже в дії те, чим ми стараємось стати.

Хотів би висловити щиру подяку всім, що співпрацювали, кожен по-своєму, для успішности цієї зустрічі: перш за все Єпископу Szilard Keresztes, котрий у своїй діяльності та великодушності сприяв проведенню цієї зустрічі, і теж дякую його співробітникам; а також вельмишановним доповідачам, що бажали провести з нами цих кілька днів, незважаючи на велику зайнятість і жертвуючи дорогоцінним часом, як також Агенціям, які допомагають християнському Сходу.

Ще раз дякую всім учасникам, що прийняли запрошення Конгрегації і присвятили свої сили і свій час цій зустрічі. Нехай благословить вас Пресвята Богородиця, Мати Божа, близькість котрої відчуваємо тут в особливіший спосіб завдяки почитаному образу в Mariapocs, до якого, в кінці цієї зустрічі, звернемо наші кроки.