Слово Блаженнішого Мирослава-Івана, виголошене перед оперним театром у Львові

Дорогі Браття і Сестри!

Переступивши пороги Престольного Собору св. Юра, моєї архипастирської катедри, і зібравшись тут перед многотисячною масою нашого княжого города Львова, вітаю Тебе, мій Український Народе, нашим древнім церковним привітом:

Слава Ісусу Христу!

І, звертаючи наші духовні очі до небесних хоромів триєдиного Бога, з радістю кличу словами тропаря, що його ми співали на вчорашній вечірні: «Днесь благодать Святого Духа нас зібрала, і всі ми, взявши хрест твій, кличемо: Благословен, хто йде в ім’я Господнє, осанна во вишніх!»

З глибини душі й у вдячності Господеві кличу: «Великий Ти, Господи, і чудні діла Твої…». Бо оце біль півстоліття минає, як я, молодий студент нашої Богословської Академії, залишав цей храм і цей город з благословенням свого попередника, Слуги Божого Митрополита Андрея, щоб на чужині здобувати знання, поглибити й розширити своє світозріння, щоб потім, вернувшися в рідну Україну, могти якнайкраще служити своїй Українській Церкві і своєму Українському Народові… «Чудні діла Твої, Господи!..», бо не думав ні не знав, що цей же Всемогучий Господь покличе мене стати переємником свого Благовістителя, Слуги Божого Митрополита Андрея і покійного Патріярха Йосифа Сліпого, стати Главою Української Церкви.

Апокаліптичні події, яким ще кінця не видно, зігрались у цьому часі на нашій Рідній Україні і на цілому Евроазійському Сході… В центрі цих подій стояла наша Церква, оцей духовний чинник в народі… Переживав ці події Слуга Божий Андрей, не вважав він їх вічними, а тільки проминаючими, бо коли в 1939 році атеїстична влада зайняла Західньоукраїнські землі, цей Великий Духовний Мислитель писав до духовенства: «Обернулася картка історії, настала нова епоха. Стрічаймо її молитвою, сильною надією в безконечну доброту й милосердя Ісуса Христа-Бога, який усе веде на Божу славу і наше добро…» (ЛАЄВ, 1940-41) а до нас, молодих священиків і семінаристів, писав: «Працюйте там, де Церква вас покличе, бо наша Церква на рідних землях буде знищена. Але вона, оновлена, встане, і тоді Ви вертайтесь, щоб піднести її з упадку» (Лист Митр. Андрея до семінаристів Львівської архиєпархії у Римі — листопад 1939 р.)

Ступаючи слідами свого попередника, Святця-Митрополита Андрея, я також склав напередодні свого повернення в Україну, з приводу закінчення нарад Синоду наших Владик у Римі, заяву: «… Разом з моїм поверненням в Україну… для нашої Церкви закінчиться час великого страждання і болю. В цей момент почнеться нова ера… Не зважаючи на труднощі й нерівності, які існують в нашій Помісній Українській Греко-католицькій Церкві, ми, єпископи, поклали міцні основи і базу для відродження нашої Церкви в Україні і на поселеннях… Ми завершили тяжкий, але вже проминаючий період в історії нашої Церкви… Це новий початок для нашої улюбленої України і для нашої Української Католицької Церкви. Ми є народом, який мріє про з’єдинену Церкву і націю. Ми вдячні Господеві, що Він дав нам змогу брати участь у цьому історичному моменті…».

Ми вдячні Господеві! Ми вдячні водночас нашій Українській Церкві, Церкві-Мучениці і страдниці, нашій Церкві-Матері, її незліченним вірним, мирянам, священикам, владикам! Ми особливо вдячні тим дітям нашої Святої Церкви, які життя своє віддали як останню жертву Господеві у служінні своїй рідній Церкві… Ми вдячні Вам, Високопреосвященний і Дорогий Владико-Брате, Володимире, що, перейнявши спадщину духовну своїх попередників, Страдника Слуги Божого Андрея і В’язня Христа Ради Блаженнішого Патріярха Йосифа, оглавили цю нашу Церкву-Матір, ув’язнену, недобиту, бувши сам В’язнем Христа ради! Ми вдячні Вам, Дорогий Брате і Сослужителю Володимире, що зберегли ієрархічну єдність і апостольське наслідство в нашій Українській Церкві, і ця вдячність поширюється на всіх наших співбратів в єпископському служінні, на тих, що відійшли до Господа по вічну нагороду, і на тих, що по сьогоднішній день трудяться тут, на Господній ниві, а поіменно: Владики Софрон Дмитерко, Іван Семедій, Филимон Курчаба, Павло Василик, Йосиф Головач, Іван Маргітич, Юліян Вороновський, Михайло Сабрига й Іриней Білик, а разом з ними згадуємо сьогодні всіх тих отців духовних і монахинь, що трудилися в підпільній Церкві, й тим тисячам вірних, що з нараженням свого власного життя ісповідували свою віру і піддержували її у своїх ближніх.

Дорогі Браття і Сестри! Знайшовшись у нашому Соборі св. Юра у нашому престольному городі Львові, серед свого духовного стада, не можу не згадати болючих для цивілізованого світу, просто нечуваних подій, що мали тут місце в 1945-46 роках.

Після блаженної смерти мого попередника, Слуги Божого Митрополита Андрея 1 листопада 1944 p., виарештування всіх Владик нашої Церкви, а в днях 8- 10 березня 1946 р. так званий «Собор» Греко-католицької Церкви із смертним вироком, що так живо нагадує вирок на Христі-Ісусі з-перед двох тисяч років: «Нехай буде розп’ятий!» (Мт. 27,23). Яка дивна схожість! Христос-Богочоловік — це прообраз Церкви. Церква — це Його таїнственне тіло! Смертний присуд на Христа «Нехай буде розп’ятий!» проголосили дві влади: тодішня старозавітня — церковна, очолена архиєреями Анною і Каяфою, і римська, світська, оглавлена Пилатом… Присуд виконано, Христа розп’яли і на гробі Його поставлено озброєну сторожу… А тимчасом по трьох днях Христос востав із гробу! Він воскрес! Все те, записане у святих Євангеліях, будемо переживати в наступному Страсному тижні… І разом із тим будемо відновлювати в своїх мислях Страсний хід нашої Церкви, бо й на ній відбилася печать її Основника Христа!

Так званий «Собор» Греко-католицької Церкви з 8-10 березня 1946 р. був судом нечестивих, в якому спряглися дві влади: світська і церковна… Нагадуються слова псалмоспівця: «Чого метушаться народи, і люди задумують марне? Встають царі землі, князі зговорюються разом на Господа і на помазанника його» (Пс. 2, 1-2). Тому я, смиренний Раб Божий, Мирослав-Іван, Верховний Архиєрей і Глава Української Церкви, властю, мені даною Господом і Богом нашим, в Тройці Святій Єдиним, і Його Єдинородним Сином, Господом нашим Ісусом Христом, Благодаттю і Силою Його Духа Святого, як наслідник Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосифа, торжественно заявляю, що збір, який відбувся в храмі св. Юра в дня 8-10 березня 1946 р. і назвав себе «Собором Греко-католицької Церкви», був недійсним і неканонічним, що порушував основні права людини, зокрема право на вільне ісповідування і релігійну свободу.

Складаю цю торжественну заяву, ступивши вперше у свій катедральний храм, що його осквернено «діяннями збору нечестивих» з-перед 45-ма роками. Того збору, що видав вирок смерти нашій рідній Українській Церкві, закричавши, як колись товпа в Єрусалимі: «Нехай буде розп’ятий!.. Розпни, розпни його!». Нехай буде розп’ятою… того ж збору, що ще й поставив озброєну сторожу на всьому просторі буття нашої Церкви і її духовних чад — аж до Потьми і Колими і аж до краю землі (Ді. 1, 8).

Поставили сторожу, щоб, бува, не воскресла!

А тим часом вона, ця наша рідна Церква, востала і вийшла з гробу! Наша Церква воскресла! І хоч немічна і з ранами на своєму тілі, вона знову кличе до всіх живих чад своїх: «Мир Вам!» Вона прощає і каже недругам своїм: «Господь нехай простить і помилує, мир вам!».

Не хочу бути суддею. Тут, на землі, оцінку всіх подій залишаю судові історії і її чесним дослідникам. А там, на небі, судитиме справедливий і милосердний суддя — Творець Вселенної! Судитиме за їх злодіяння, вчинені на тілі нашої Церкви вже померлих спричинників терпінь нашої Церкви і тих усіх, також вже померлих, їхніх підручних, в тому числі, на жаль, заблудших дітей своєї Церкви, що з тих чи інших мирських міркувань відрікалися своєї рідної Матері… За них усіх молю словами нашої християнської щоденної молитви: «Ослаби, прости, відпусти, Боже, прогрішення їхні, вольні і невольні, що в слові і в ділі, свідомі і несвідомі, що в думці й у помислі, що вдень і вночі — все їм прости, бо ти благий і чоловіколюбець»… «Отче наш!.. Прости їм довги, як і ми прощаємо довжникам нашим»…

До всіх тих, що ще не встигли отрястися з праху на своєму сумлінні і ще дальше не вміють собі сказати: «Хто я? Чий я син? Чия моя мати?» — кличу і благаю: Застановіться над чудовою євангельською притчею про Блудного сина! Візьміть собі до серця слова цієї притчі, де мовиться: «І вниде в себе — опом’ятайся!» (Лк. 15, 17). Шлях до отцівського дому відкритий! Оце моє напоминання — увійти в своє сумління, пригадати собі, опам’ятатися — скеровую до всіх — віруючих і невіруючих, до всіх громадян моєї батьківщини — України!

Дорогі мої Брати і Сестри! Поділюся з Вами ще одним моїм душевним переживанням на фоні останніх подій в Україні і цілому світі: частина Східньої Христової Церкви, якої я Сином і Главою, це Українська Католицька Церква або — як її за обрядовими ознаками звано — Греко-католицька Церква. За кількістю своїх вірних вона не найбільша в Україні. Зате зберегла вона неоціненний скарб: єдність з Апостолом Петром і його наступниками на Римському Апостольському Престолі. Божий промисел призначив цій Церкві бути дріжджами-квасом, надхненником і вершителем тієї єдности, щоб Церква Христова, як це мовиться в Ісповіді Віри, була «єдиною, святою, соборною і апостольською». Господь Всемогучий дав їй це післанництво! Здійснюючи його, в мінливих епохах свого історичного буття, ця наша Рідна Церква пережила своє «умалення» (Фил. 2, 5-11).

На подобу до Ісуса Христа, ця католицька вітка Української Церкви «умалила себе», прийняла вид раба, смирилася, стала слухняною аж до смерти, смерти ж хресної… Тому і Бог її превозніс! Превозніс її не тільки в тому, що вона уціліла, але й тим, що своїм умаленням вона збагатилася! Умалена Церква стала Церквою всесвітньою! Її незліченні храми, здвигнені трудом і любов’ю до своєї Церкви-Матері, її Владики-Пастирі зі своїми вірними і духовенством збагатили християнство по всіх країнах і континентах нашої плянети! Невіруюча людина стоїть перед нерозгаданим феноменом! А віруюча закличе: Це чудо Божого промислу і Божої мудрости!

Не можу я не звернутися в цьому моєму слові і до братів-українців інших християнських віровизнань, зокрема до братів і сестер Української Автокефальної Православної Церкви. Змагаймо до єдности, молімся і працюймо спільно для кращого завтра Української Церкви і Народу. Нас далеко більше єднає, ніж роз’єднує, зокрема віра св. Володимира, коли Церква була ще одна і неподілена. Кріпімся духовно, розбудовуймо наші громади, будьмо толерантними і терпимими один до одного, і прийде час, коли знову з’єднається Русь із Руссю у вільній Україні. У всіх тих змаганнях нашим взором нехай буде Слуга Божий Митрополит Андрей, який ціле своє життя віддав для єдности Церков. Глядім і на постать Покійного Патріярха Йосифа, який так часто нас закликав до поєднання в Христі.

Звертаюся до Вас з проханням про терпеливість, бо я свідомий, що бажаєте почути, яка ж програма мого і нашої Церкви діяння. Не очікуйте від мене негайної відповіді. На рідній українській землі знаходжуся вперше, після десятків років перебування в країнах західнього світу. Тому найперше бажаю відвідати українські церковні і світські громади, зустрінутися як брат з братом чи батько зі сином — одним словом — хочу відчути ритм серця землі української і живої людини на ній. Щойно тоді подам точні деталі програми нашої праці.

А зараз назву тільки основні її лінії. За своїм попередником, Слугою Божим Митрополитом Андреєм, повторюю його слова: «Не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи в нашому народі. Як громадяни суверенної української держави, очоленої її законною владою, надіючись на те, що Всемогучий Господь дозволить нашому народові здійснити в недалекому часі цю ще нездійсненну мрію наших дідів і прадідів».

«Будемо повинуватися владі і слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові». Повторюємо тут дослівно слова Митрополита Андрея. Будемо берегти і збагачувати його духовну спадщину, зокрема його заповіти про «Замирення» і «Церковне З’єдинення»! Дороговказом для нашої праці, якщо мова про мого безпосереднього попередника бл. п. Патріярха Йосифа, буде його Завіщання з його Заповітом: завершити наше церковне новонародження встановленням одного Патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси!

А понад усе своє пастирське післанництво бачу в священнописаннях: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати сокрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління, день відплати нашого Бога, потішити всіх засмучених» (Іс. 61, 1-2)… І в проповіді блаженств: «Блаженні вбогі, бо ваше царство Боже. Блаженні голодні нині, бо ви насититеся. Блаженні, що плачете нині, бо будете потішені. Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть як безчесне ваше ім’я Сина Чоловічого ради. Радійте того дня й веселіться, бо ваша нагорода велика на небі» (Лк. 6, 20-23).

Українська Греко-католицька Церква завжди стояла з народом, ішла назустріч всім духовним і життєвим потребам української людини. Для молоді і старших, затрудженого батька, заклопотаної матері, юних сімей, інтелігенції, студентів, робітників, селян, до всього Українського Народу голошу істину, що «Христос — наша сила!», і запевняю, що Українська Греко-католицька Церква робитиме все, щоб радість, мир і визволення, які приносить Христос, були вашими.

І вкінці — Тобі, Владичице наша, Богородице і Приснодіво Маріє, віддаю в опіку і під Твій покров ввесь наш церковний Божий люд і ввесь Український Нарід, до Тебе прибігаємо: «Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитвами нашими в скорботах не погорди, але від бід ізбав нас, єдина чиста і благословенна». Амінь.

* * *

Достойні, Шановні і Дорогі Присутні! Дозвольте мені ще на закінчення цього Слова сказати і всім наше щире і сердечне українське Спасибі — дякую.

Мою подяку складаю ще раз і ще раз Всевишньому Триєдиному Богу, що дав нам ласку дочекатися цієї блаженної хвилини.

Свою і цілої нашої Церкви подяку складаю Святішому Отцеві Папі Іванові-Павлові II за його теплі слова і Апостольське Благословення, яке ми сьогодні чули, і за всі старання, які він докладає для кращого майбутнього Української Церкви і Народу. Ці наші почування складаю на руки Апостольського Нунція, архиєпископа Франческо Колясуонно. Глядіть, Преосвященний Владико, на Український Нарід, з яким піднесенням духа він вітає свого Отця і Главу, як він відновляє свою вірність Церкві Христовій і його Намісникові тут на землі. Цей вірний Український Нарід просить Вселенського Архиєрея і очікує від нього визнання його патріярхату і паріяршого устрою. Сьогодні перепон канонічних вже немає — Українська Греко-католицька Церква вже вільна і на своїй території, а рації історичні, юридичні, а зокрема пастирські прямо вимагають цього завершення. Тому прохаємо Святішого Отця: Нехай визнає Вселенська Церква Патріярхат Української Церкви і тим дасть поновний доказ своєї дбайливости для спасіння душ і печайливости для єдности всіх християн.

Вітаю всіх представників влади нашої України. Гляджу на синів, дочок нашого столичного города Києва і тих, що прибули з центральних і східніх земель нашої батьківщини. Сердечно вітаю представників областей і міст Львова, Івано-Франківська, Тернополя і Ужгороду (Закарпаття), Буковини, нашої Гуцульщини — всіх духовних синів і дочок України від Дону до Карпат. Ми спільно, на законах Божих і основних правах людини будуватимемо краще завтра українського народу. Ми бажаємо причинитися до морального оздоровлення цього народу, якому старалися вирвати із серця Бога. Ми приходимо зі словом Божим і його потіхи до хворих, немічних, сиріт, вдів і вбогих. Ми здійснюватимемо на ділі слово Христової євангелії…

Вітаємо з почуттям щирого зворушення і глибокої вдячности основника благодійної Організації «Поміч Церкві в Потребі» о. Веренфріда ван-Страатена і його найближчих співробітників, які так численно тут з’їхалися зі всіх закутин землі, щоб спільно радіти з нами в цей наш історичний день. Дорогі Браття і Сестри! Ви чули слова цього великого ієромонаха двадцятого століття, що вже майже півстоліття помагає різним Церкві і народам у потребі. Ви чули його заклик до примирення, прощення і любови. Здійснюймо їх. Отець Веренфрід найбільший наш добродій, і коли світ про нас мовчав, він говорив про нас, промовляв до сумління власть імущих світу цього. Він близький приятель покійного Патріярха Йосифа і з нагоди нашого повернення до Львова він подарував нам молитовник і видрукував його тиражем 250,000 примірників, щоб Український Нарід молився і вивчав це Слово Боже. Це він здебільша з іншими організаціями католицького Заходу доставляв нам Біблії, катехизми, релігійну літературу. Він з нами і Вам ось тут, Дорогий Отче Веренфріде, виявляє свою вдячність увесь Український Нарід. Сьогодні він переводитиме збірку на потреби нашої Церкви. Вас закликаю — будьте щедрі з ним, як він є щедрий з нами, дайте свою лепту зі щирого серця, і Господь напевно винагородить усім нам.

Хоч немає сьогодні їх тут присутніх, бо сьогодні приїхав батько до своїх дітей, то бажаю щиро подякувати Німецькій Єпископській Конференції, католицькій ієрархії Австрії, Швайцарії, Італії, Франції, Великої Брітанії, Бельгії, Голляндії, Сполучених Штатів Америки і Канади за їхню поміч і піддержку у важких часах нашого переслідування і за моральну і матеріяльну поміч, які ми від них одержуємо відколи втішаємося свободою. Вітаю представників Римо-католицької Церкви України, Польщі, Литви, Латвії, Росії і Казахстану.

Між нами є тут і непомітний отець, також близький приятель Патріярха Йосифа-Ісповідника, Монсіньор Крістофоро Кампана, який рівно ж він помагає нам уже понад двадцять років. Останніми часами він складав разом із своїми доброчинцями щедрі датки на потреби наших Духовних Семінарій.

Докажім йому нашу вдячність нашою щирою українською гостинністю і любов’ю.

Приїхали і до нас сьогодні представники Італійського Францисканського Руху, очолені двома італійськими ієромонахами отцями Ернесто Каролі і Томмазо Тоскі. Якщо від учора ми можемо роздавати Вам пам’яткові образочки, то завдяки їхній щедрості і християнській солідарності. Це вони друкували наші духовні книжки, зокрема підручники, призначені для виховання наших семінаристів. Вітайте, Дорогі Гості, на нашій українській землі, й нехай Всевишній Господь воздасть Вам сторицею.

Бачимо тут велике число українських і чужинецьких журналістів, представників міжнародніх радіопересилань і телебачення. Дякую за зрозуміння нашої ситуації, поширюйте правду і пишіть та інформуйте світ про нас, щоб уся Европа, до якої неодмінно належить Україна, була основана на християнських началах і на пошані основних прав людини, була об’єднана від Атлянтику аж по Урал. Щоб у цім Европейськім домі було місце для всіх народів, які втішатимуться повною волею і свободою, а до тих народів належить наша Україна.

Між ними бажаю відмітити в особливий спосіб отця-директора Серджія Мерканціна, який від довгих років працював і працює для того, щоб інформувати об’єктивно і справедливо світ про те, що діється в Україні і по всьому Радянському Союзі.

Не можу поминути ввесь наш Український Нарід, який живе на поселеннях, бо всі ми творимо одну Українську Церкву. Сьогодні під поняттям «Українська Церква» ми розуміємо не лише цих вірних, які Живуть у етнополітичних межах нашої Батьківщини, але там, де живуть її вірні, чи це тут, на Рідних Землях, чи в Польщі, в Росії, в Сібірі і Казахстані, чи в Чехо-Словаччині, чи в Югославії, чи в країнах Західньої Европи, в Канаді, Америці, Аргентині, Бразілії, Парагваї, Австралії, Новій Зеляндії чи країнах Далекого Сходу — всюди, де б’ється українське віруюче серце, там перебуває Українська Церква, що як печайлива мати, дбає за дітей своїх. Коли Церква тут, в Україні, була мовчазною, говорила про неї Церква на поселеннях. Тепер перебуватимемо повсякчасно в повній одності й єдності, й тоді ніяка сила лукавого не подолає нас.

Дякую Преосвященним Владикам з наших поселень, що подорожують разом зі мною у цьому паломничанні серед свого українського народу.

Дякую всім представникам наших монаших, чоловічих і жіночих чинів. Я Вас усіх відвідаю, а тепер лиш Вас прохаю: Будьте сіллю землі й ідіть та освячуйте наш нарід.

«Господи, Господи, споглянь з неба й подивись, і посіти той виноградник, що його насадила десниця Твоя». Благослови Український Нарід Твій і словами Слуги Божого Митрополита Андрея Тебе взиваємо:

«Просимо Тебе, Царю небесний, Духу правди, любови і справедливости, до тебе підіймається наша молитва! Зігрій і просвіти наші уми і серця, показуй нам правильну дорогу в нашій праці для добра свого народу, благослови наш труд і подай нам братню єдність у всіх наших зусиллях для щастя нашої вітчизни й народу та для нового розквіту Христової Церкви в Україні».

Благословення Господнє на вас Того благодаттю і чоловіколюбієм
завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Львів, перед Оперним театром,
Квітна Неділя, 31 березня 1991 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>