Слово Блаженнішого Патріярха Мирослава під час похоронів у четвер, 13 вересня 1984 р. у Римі

ЕВЛОҐІЯ КАРДИНАЛОВІ ЙОСИФОВІ СЛІПОМУ
ВЕРХОВНИЙ АРХИЄПИСКОП, КАРДИНАЛ ЙОСИФ СЛІПИЙ — ІСПОВІДНИК

Йосиф Кардинал Сліпий, син Івана і Анастазії Дичковських, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, пов. Теребовля. По закінченні народньої школи в рідному селі перейшов до гімназії в Тернополі, яку закінчив з відзначенням, і після матури вступив на Богословські студії у Львові. Слуга Божий Митрополит Кир Андрей Шептицький, помітивши його здібності, вислав його до Іннсбруку на студії восени 1912 р. Там, серед воєнної хуртовини, богослов Йосиф Сліпий закінчив свої філософські й богословські студії в роках 1914-1918. Ієрейські свячення прийняв з рук митрополита дня 30 вересня 1917 p., а після свячень продовжував свої філософічно-богословські студії найперше в Іннсбруці, а опісля в Римі в університетах: Ґреґоріянум, Анджелікум і в Орієнтальному Інституті. Докторат із богословських наук осягнув в Іннсбруці, написавши працю «Навчання візантійського патріярха Фотія про Пресвяту Тройцю», яка вийшла друком в Іннсбруці в 1922 р. На Ґреґоріянум осягнув рідкісний титул-ступінь «Маґістер Аґреґатус» на підставі габілітаційної праці «Про внутрішнє діяння в Пресвятій Тройці».

Після того, як о. Йосиф повернувся до Галичини, в 1921 p., його призначено професором богословії в Українській Греко-Католицькій Семінарії у Львові, де він викладав догматику. Там він був одним із основоположників Богословського Наукового Товариства, яке постало 29 вересня 1922 р. за ініціятивою о. ректора Тита Галущинського, ЧСВВ, та редаґував богословський журнал «Богословія», що став одним із найповажніших наукових видань. Викладаючи догматику понад 20 років, став він одним з найвизначніших учених у богословському світі, зокрема в трудних питаннях про Пресвяту Тройцю. Написав чимало богословських праць, як також багато розвідок, доповідей та репортажів, що були друковані в «Богословії» та в інших журналах. По уступленні ректора о. Тита Галущинського, ЧСВВ, в 1926 p., призначено його ректором Духовної Семінарії, а рівночасно деканом Богословського факультету. Дня 14 квітня 1929 р. став Він ректором Богословської Академії. На цьому становищі перебував він аж до 1944 року. Будучи ректором, підніс рівень навчання, створив науковий центр: Богословське Наукове Товариство, поширив бібліотеку, що нараховувала 12,000 томів, крім цінних стародруків, рукописів й архівних матеріялів. На жаль, безпощадна Друга світова війна (1939-1944 р.) знищила всі ті надбання.

По Першій світовій війні о. ректор Сліпий брав активну участь в Унійних З’їздах, разом з Митрополитом А. Шептицьким у Велеграді, а згодом у Пінську й у Львові. З доручення Слуги Божого А. Шептицького приготовив Унійний З’їзд у Львові 23-25 грудня 1936 p., в якому брало участь понад 300 учасників. Щоб поєднати Схід із Заходом, треба було найперше добре пізнати навчаня обох, тому в дискусіях, як казав о. ректор, не треба ставити догматичних різниць на вістря меча, але радше шукати підтримки в св. Письмі й традиції, щоб у той спосіб пізнати правду. Зрозуміння Сходу, любов і зберігання традицій — це шлях до з’єднання, який вказують римські папи. Тому він сам пильно вивчав літургію, історію Візантії, мистецтво, візантійську богословсько-духовну літературу, історію візантійської Церкви й обряду. В своїх поглядах визначався науковою прецизністю й об’єктивністю; подібне становище займав і в обрядово-літургійних питаннях. За всяку ціну намагався втримувати одностайність обряду, що дає церковному організмові суцільність.

Понад 20 років о. ректор Сліпий був одним із найближчих співробітників Митрополита Андрея. У травні 1935 р. призначено його крилошанином й архидияконом Митрополичої Капітули, а незабаром також мітратом. Дня 25 листопада 1939 р. став він Львівським Архиєпископом із правом наслідства, а єпископська хіротонія відбулась в день Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, 22 грудня 1939 р. Вона відбулася тайком. Як жезл, одержав він палицю Владики Андрея, ту саму, що її Митрополит дав вл. Йосифові Боцянові в Києві під час хіротонії як душпастирський жезл. Після хіротонії Архиєпископ Йосиф Сліпий стає правою рукою Митрополита Андрея, який, будучи хворим, не міг уже управляти розлогою архидієцезією. Після вибуху війни між гітлерівською Німеччиною й Радянським Союзом його мало що не вбили, та під час передишки за німецької окупації в роках 1941-44, активному Архиєпископові Йосифові вдалось знов відкрити Духовну Семінарію для 70 студентів, що не було легко в знищеній Семінарії, без підручників і бібліотеки. Дня 1 листопада 1944 р. вмирає Митрополит Андрей, а вл. Йосиф Сліпий стає митрополитом Львівсько-Галицької Митрополії. Незадовго після смерти Митрополита Андрея почалась большевицька нагінка на Українську Католицьку Церкву. Дня 11 квітня 1945 p., по кількох провокаційних статтях Володимира Росовича вночі арештовано митрополита Сліпого та ввесь греко-католицький єпископат, а згодом й апостольського візитатора Петра Вергуна. Заледве два тижні після арешту митрополита Сліпого патріярх Олексій висвячує росіянина Макарія на львівського єпископа, а вслід за цим організується ініціятивна група священиків, очолена о. д-ром Гавриїлом Костельником для «возз’єднання» Української Католицької Церкви з російською православною. 300 українських католицьких священиків у протестаційному меморіялі вимагали звільнення митрополита Йосифа Сліпого на підставі Сталінської Конституції, що Радянський Союз, розуміється, не зробив. По висвяченні двох відступників, Михаїла Мельника і Антона Пельвецького, що їх рукополагав православний митрополит Іван Соколов, в днях 8-10 березня 1946 р. відбувся у Львові «собор» з участю 216 священиків та 19 мирян, які «уневажнили» рішення Берестейського Собору з 1596 р. у справі Унії та «возз’єдналися» з російською православною Церквою.

Напередодні беззаконного й насильного, як усе інше в Радянському Союзі, «собору» в радянській пресі появилось офіційне закінчення слідства над Митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами Хомишиним, Чарнецьким, Будкою і Лятишевським. їх засуджено за «активну зрадницьку й підсобницьку діяльність на користь німецьких окупантів», їхньою одинокою провиною було те, що вони не погодились піддатися російському православному патріярхові й зрадити Українську Католицьку Церкву.

Старенького вже, 80-літнього єпископа Хомишина засуджено на 10 років важкої каторги, всі інші, разом із митрополитом Йосифом, одержали по 8 років важкої каторги, а єп. Чарнецький тільки 5 років.

Після засуду Митрополит відбував кару спершу в тюрмі у Києві, а опісля в Кірові, в Росії. Звідтіль відправлено Митрополита в східній Сибір, де він перебував у Маріїнську, маленькому містечку Кемерівської области. В серпні 1948 р. перевезено його до табору праці «Н.23» в Темняковському районі Мордовської автономної республіки, де було майже 50 українських в’язнів. Там перебув він від 1949 до 1953 року.

Після смерти Сталіна, здавалось, що більшовики його випустять, але вони вирішили його зломити. Зробили йому знову пропозицію піддатися патріярхові, що він рішуче відкинув. Комісія, що 15 травня 1953 р. прибула до табору, допитувала митрополита Сліпого про його зв’язки зі світом, про ставлення до православної Церкви. Після цього його звільнили, але не дозволили повернутися до Львова, а приділили до дому інвалідів-старців у селі Маклаково біля Єнисейська в середньому Сибірі, де він виконував службу сторожа дому. А згодом прийшов знову удар на геройського Митрополита: 1958 р. його знову поставили під суд і засудили на додаткових 7 років «трудоісправітєльних лаґєрєй». З середнього Сибіру Митрополит не тільки листувався з різними духовними та світськими особами, вірними католицької Церкви й писав пастирські послання, але навіть давав призначення священикам по різних околицях Сибіру, Уралу й Казахстану. В 1957 p., в 40-річчя його священства, папа Пій XII послав йому власноручного листа, благословляючи його — Митрополита-ісповідника, який однак, не дійшов до його рук, але дав нагоду прокуророві обвинуватити його в зв’язках із папою. В 1963 році, за стараннями Папи Івана XXIII, Москва звільнила митрополита Йосифа Сліпого й дозволила йому виїхати до Риму, де він на II Ватиканському Соборі, в присутності 2,400 отців Собору, дав пропозицію піднести Києво-Галицьку Митрополію до гідности Патріярхату.[1]

Під кінець 1963 р. священна Конгрегація для Східніх Церков признала (вислів «признала» не відповідає змістові акту, краще сказати «потвердила» — зауваження Ред.) Митрополитові Сліпому достоїнство Верховного Архиєпископа, а з початком 1965 року папа Павло VІ підніс його до гідности Кардинала Римської Церкви. На Соборі, а відтак на єпископських конференціях, Кардинал Йосиф Сліпий відважно боронив інтереси і права Української Католицької Церкви.

В роках 1968-1973 він відвідав 14 країн Европи, Північної й Південної Америки й далеку Австралію, всюди, де тільки живуть українські поселенці, щоб нав’язати з ними релігійне спілкування й пожвавити їхнє церковно-релігійне життя. В Римі Кардинал Йосиф заснував науковий осередок довкола Українського Католицького Університету св. Климента в 1963 p., пожвавив життя монахів-студитів (купуючи манастир під Римом в 1965 p.); розбудував собор-пам’ятник Св. Софії в 1969 p.; придбав та відновив храм Жировицької Матері Божої при парафії Сергія і Вакха, при якому заснував український музей і гостинницю, в 1971 р. В міжчасі відновив видання журналу «Богословія» та інших науково-джерельних праць, число яких уже нараховує до 100 томів. Ось так Його Блаженство працював і побивався про долю Української Католицької Церкви й науки аж до сьогодні; хоч останніми часами його здоров’я вже йому не служило. Він же ж дожив глибокого віку свого трудящого життя.[2]

Їх Еміненція, Кардинал Йосиф, уже належить до історії, хоч і дальше безпереривно її творить, не для себе, але для Української Католицької Церкви й народу. Він чудом зберігся, і, як живий свідок, залишився з 11-ти замучених у московській каторзі Ієрархів УКЦ. Прибувши на Захід, він не тільки символізував важку недолю Української Католицької Церкви й українського народу, але невтомно працював і виконував все для збереження й розбудови Української Католицької Церкви в Україні й діяспорі. Він не хотів накидати католицизму українським некатоликам, але його щирим бажанням було привернути єдність нашої Церкви з часів рівноапостольського Князя Володимира Великого.

Для України Блаженніший Кардинал Йосиф став символом української християнської Церкви, її прапороносцем і зразком патріотизму й любови до Батьківщини й ісповідником за Христа й Україну. Він мов скеля, на якій будується героїчна Церква; він — символ вірности, жертвенности, витривалости й відваги. Він справжній Пастир і Пророк, зісланий Богом самим, щоб вказати нам правдивий шлях до духа Української Церкви. Минуть віки, а він світитиме, як приклад поєднання Божого з людським, релігійного з національним, проминаючого з вічним. Ось це характеризує життєвий шлях нашого достойного Сина народу на довгій та нелегкій стежці історії нашої страждальної Церкви й народу, на перехресті історії Сходу й Заходу. Його 18-річне страждання, просто чудесне визволення дали йому окреме місце не тільки в нашому поневоленому народові, але й у цілому світі. Він уособлює все, щонайцінніше й найкращого має наш нарід. Його не змінили ні обіцяні почесті, ні матеріяльні блага цього світу; його не зломили ні моральний тиск, ні фізичні тортури. Його посвяту й любов до Церкви й народу можна порівняти хіба до любови біблійного Мойсея, що їх оспівує Іван Франко у поемі «Мойсей».[3]

Папа Павло VІ, назначуючи його Кардиналом Вселенської Церкви, четвертим з черги в нашій майже 1000-літній історії Церкви, сказав: «Вивищенням до кардинальської гідности українського Митрополита ми бажали засвідчити перед усією Церквою й перед світом його терпіння, його непохитність у визнанні Христової віри, героїзм, що є неоціненним скарбом цілої Вселенської Церкви». А ми, що тут сьогодні зібралися, щоб відпровадити його на вічний спочинок, коли він після такого довгого й всебічно-активного життя, покидає цю долину сліз і переходить до вічного позагробового життя, просімо Всевишнього, щоб прийняв його до своїх небесних хоромів, де вже немає ні болізні, ні терпінь, ні зідхання, але вічне безмежно-щасливе життя. Хай наш Божественний Спаситель вийде йому назустріч й звернеться до нього оцими благословенними словами: «Прийди, благословенний отця мого, візьми в спадщину Царство, приготоване тобі від сотворення світу» (Мт. 25,34). Хай нагородить його тим щастям, що про нього згадує св. апостол Павло, наводячи слова Ісаї пророка (64,3): «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять» (І Кор. 2,9).

[1] о. І. Назарко, ЧСВВ, Митрополит Йосиф Сліпий, «Світло», січень-лютий 1960, Торонто, Канада.

[2] 40-річчя єпископських свячень їх Еміненції Кардинала Йосифа Сліпого, дня 23 вересня 1979 р.

[3] В. Дідюк, У поклоні Патріярхові України. Наша Мета, середа, 18 лютого 1981 р. (Рік XXXIII, ч. 7), Л, ст.2.