Слово до паломників – о. Веренфріда ван Страатена

Нижче друкуємо слово виголошене на ювілейному концерті, 22 вересня 1979 р. в Римі. В слові висловлені цікаві думки, а воно цінне ще й тим, що це говорить чужинець. Не раз стає прикро, що чужинець догледів те, чого дехто серед своїх і то ієрархів не міг по сьогодні цього догледіти. Поручаємо нашим читачам запізнатись з думками промовця виголошеними на ювілейному концерті.

Ваше Блаженство, Достойні Еміненції, Ексцелєнції шановні гості, дорогі Брати Українці, так численно зібрані в Римі!

Вглиблюючись в історію Церкви Христової, бачимо, що від початків її існування, завжди були в котрійсь із її частин мученики й ісповідники, які не залишались в забутті, як це часто буває в наших часах, а їх відзначувано та звеличувано, як світло на світильнику.

Як зворушливо описує Євагеліє главосіки св. Івана Хрестителя! З якою пильністю описує св. Павло в листах свої численні знущання, а св. Лука, в книзі Діянь Апостолів, описує знущання над апостолами і мучеництво св. Степана! З якою докладністю переповідають Діяння Мучеників, терпіння переслідуваних християн! Перші християни були сповнені пошани до гонених і переслідуваних. Вистачило мучеництво, щоб була визнана особі святість у первісній Церкві. На гробах мучеників читали св. Літургію, на доказ тісного зв’язку — між причиною і наслідком — між мучениками і християнами; кров мучеників була посівом християнства.

Звертаючись нині до вас, дорогі брати і сестри українці, оглядаючи і підсумовуючи ваше майже тисячолітнє християнство, можемо ствердити, що ви є правдиві свідки Христа від початків вашого християнства аж до сьогоднішніх днів.

Хроніки старинної Руси-України зображують як св. Андрей, брат Симона-Петра дійшов до місця де нині красується город Київ, і поблагословив його гори, пророкуючи поширення Євангелії на тих землях. Якщо ця легенда відповідає правді, св. Андрей своїм розп’яттям мабуть став первомучеником Вашої землі.

Імператор Траян незабаром заслав на береги Херсону, теперішнього Криму, третього намісника св. Петра — св. Климента Папу (88-97), з особою якого так тісно зв’язана ціла історія Української Церкви, якому Ваше Блаженство присвятив Український Католицький Університет на Вія Бочея (Via Воссеа). Св. Климент став мучеником через своє свідчення, і його мощі спочивали на ваших землях поки апостоли слов’ян свв. Кирило і Методій їх не перевезли до Риму.

Майже п’ятсот років опісля,св. Мартин І (649-655), папа і мученик, після жорстокого заслання помер на берегах південної України за єдність Церкви. Його побратим, св. Максим зі Східної Церкви, палкий захисник православ’я Вселенської Католицької Церкви, покалічений, засланий, згинув підчас спорів проти єретиків (монотелітів і моноенергетів) у кавказьких горах, здобуваючи ім’я «Ісповідника». Це дорогі брати і сестри з України, справжні фундаменти і могутні титани віри і вашого християнства.

Тисячу років тому, св. Володимир Великий (980-1015) встановив християнську віру як державну релігію, але вже з початку ця віра була закріплена і освячена кров’ю святих мучеників Бориса і Гліба (1015). їх мощі почитані по сьогодні в місті Вишгороді.

Після жалюгідного східнього роздору, що спричинив поділ християнства, саме українці — або як колись казали, русини, — принесли подивугідне свідчення своєї віри. Справді, єпископи Митрополії Києва — Галича і всієї Руси відновили свою приналежність до Вселенської Христової Церкви Берестейським Договором (1595-1596), зберігаючи тим самим всі свої властивості і всі права східньої Церкви.

Той договір треба було захищати: це зробив св. Йосафат (1623), єпископ і мученик, що посвятив своє життя для здійснення слова Господнього: «Ut omnes unum sint» (Щоб всі були одно — Іван 17,11). Недаром тепер його мощі спочивають у ватиканській базиліці св. Петра, коло вівтаря св. Василія Великого.

Але за свою вірність супроти Вселенської Церкви українцям довелось тяжко платити. Московські царі, жорстоко переслідували українців-католиків проливали їх невинну кров, особливо це жорстоке переслідування відбувалось за панування Петра І-ого, Катерини ІІ-ої, Миколи І-ого і Олександра ІІ-ого. Під владою останнього, насильно зліквідовано унію в єпархії Холму. В часі отих сумних подій багато простих селян віддали своє життя за вірність Католицькій Церкві.

Так доходимо до нашого століття, в якому Боже Провидіння наділило український страдальний нарід двома духовними провідниками великої духовної сили: Митрополита Андрея Шептицького і Ваше Блаженство, (промовець звертається до Патріярха Йосифа)

Коли вибухла перша світова війна, Слуга Божий Шептицький був царськими властями арештований, засланий і понад три роки ув’язнений перебував в манастирі в Суздалі. Після повороту на батьківщину, при допомозі різних людей доброї волі, між якими молодий ректор д-р Йосиф Сліпий, реорганізує ціле церковне життя. В місяці вересні 1939 р. починається Голгота Вашої Церкви. Митрополит Шептицький пише: «Обернено одну сторінку історії, настала нова доба. Зустрічаймо її із смиренними моліннями, з твердою надією в безмежну любов, в милосердя Боже Ісуса Христа, який всім проводить на славу Бога і для нашого добра».

Пишучи Кардиналові Евгенові Тісеранові жалюгідну релігійну ситуацію під атеїстичним комунізмом, Митрополит просить благословення на своє мучеництво: «Відновляю ще раз прохання, яке я вже предкладав Св. Отцеві, і прошу щераз виєднати мені щоб Св. Отець своїм апостольським благословенням зволив мене удостоїти, обрати і післати на смерть за Віру і Єдність Церкви (…). Моєю смертю Церква нічого не стратить, лиш зможе здобути. Треба, з другого боку, щоб хтось став жертвою тої навали; і я, як пастир того бідного народу, що стільки страждає, не мав би мати якогось права вмерти для його добра і для його кращої долі?»

З такими міркуваннями і в такому положенні, сорок років тому, 22-го грудня 1939 p., Митрополит Шептицький таємно висвячує в приватній каплиці, наслідника — Ваше Блаженство. Як той тягар був поставлений перед особу Вашого Блаженства, Ви відповіли: «Але то ж страшна відповідальність!» Митрополит Шептицький додав: «Було би більшою відповідальністю її не прийняти». І Велика П’ятниця Української Католицької Церкви почалася, і триває по сьогодні.

Дня 11-го квітня арештовано всіх п’ять українських католицьких єпископів, що знаходилися на території сов’єтської України, а саме: Митрополита Йосифа Сліпого з його помічником Никитою Будкою, Станіславівського єпископа Григорія Хомишина і його помічника Івана Лятишевського, апостольського візитатора, Владику Миколу Чарнецького. В тому самому часі ув’язнено і заслано на Сибір апостольського візитатора українців в Німеччині, з осідком у Берліні, Кир Петра Вергуна. Пару тижнів пізніше арештовано єпископа Перемишля Кир Йосифата Коциловського і його помічника Григорія Лакоту. На Закарпатській Україні замучено на смерть Владику Теодора Ромжу, а в 1950 р. на Чехословацькій території ув’язнено і засуджено пряшівського єпископа Кир Павла Ґойдича і його помічника Кир Василя Гопка. Десять єпископів, як один, засвідчили свою вірність Христові і його Церкві! Вкоротці, запроторено теж до тюрми членів поодиноких капітулів, членів єпископських курій, настоятелів семінарій, настоятелів духовних чинів і священиків з поміж найбільш впливових. Ось, дорогі брати і сестри українці, свідки Христа! Ваш приклад і ваша гордість!

Практично всі ті єпископи згинули в тюрмах або на засланні. Одинокий Владика, що вийшов живий з того терору є Ваше Блаженство, засуджений на вісім років тяжких робіт в 1946 p., Вас наново засуджено в 1954 р. за чергову відмову підчинитися Москві. В 1959 р. Вам не тільки обіцювали волю, але навіть патріярший престіл Москви, під умовою, що Ви відцураєтесь об’єднання з Римом і заперечите першенство Папи. Ви категорично відмовили, і Вас засудили втретє.

З листів і вісток очевидців, знаємо до якої міри Вас понижували і тортурували у сов’єтських концтаборах. Кажуть, що Вам зломили руки, і що Вам роками довелось чистити тюремні клоаки.

Ви один знаєте повну правду про мучеництво Ваших побратимів-єпископів, священиків і вірних, кошмарну історію Вашої Хресної Дороги, що тривала 18 років крізь каторги і концтабори Сов’єтського Союзу.

Як почався Собор, Ваше Блаженство були одним із відсутніх, натомість могли брати в ньому участь два спостерігачі Російської Православної Церкви, яка була співвідповідальною — разом з безбожниками — за ліквідацію Вашої Української Церкви.

Це було вже забагато. Українські єпископи в екзилю запротестували в імені вбитих або ув’язнених єпископів, в імені замучених священиків і мільйонів замордованих або вивезених на заслання мирян-католиків. Вислідом цього було звільнення Вашого Блаженства із знаками мук і недостатків, 9 лютого 1963 р. за стараннями Папи Івана ХХІІІ-го. Від того часу, Ви стоїте в світі, як мовчазний докір для Ваших переслідувачів і остались мимовільною перешкодою для екуменічного зближення з московською Церквою.

У свому посланні «До священиків і вірних греко-католицької Церкви на Західній Україні» (в квітні 1945 р.) патріярх Алексій заохочував католицьких священиків і мирян до бунту проти єпископів і до апостазії. Він називав Гітлера «васалом Ватикану», відкидав католицькі догми, які наче плямлять правовірність православ’я і оскаржував Різдвяне Послання Папи Пія XII в 1944 p., наче б папа був «коляборатор ворохобників фашизму і прихильник Гітлера». Крім того, патр. Алексєй недоречно обвинувачував українських католицьких єпископів в «коляборації з ворогом», і тим самим став донощиком-співучасником до їхніх арештів і засудів «за високу зраду і коляборацію із силами наїзника». В наслідку цього вироку згинуло десять єпископів!

Великий Папа Пій XII, ставить обвинувачення за такий злочин на патріярха Алексея в своїй енцикліці «Orientales Omnes» (1945 p.). Послухаймо його слова: «Кому ж невідомо, що Алексей, недавно обраний патріярхом дисидентними єпископами Росії, в листі до Української Церкви — який не мало спричинився до впровадження такого переслідування — відкрито прославляв і проповідував зраду Католицької Церкви»?

В квітні 1945 р. після того, як комуністичний уряд виарештував усіх українських католицьких єпископів і сотні священиків, осягнувши залякуваннями того, що двох з поміж них стали слабодухими виконавцями православних і комуністичних плянів, часи видавались їм догідними, щоб скасувати «синодом» Берестейську Унію і проголосити злучення Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою.

Той львівський псевдо-синод (8-10 березня 1946 р.) був скликаний «ініціативним Комітетом» в складі трьох бувших священиків, змушених коляборувати; двох з поміж них були перед тим таємно висвячені на єпископів патріярхом Алексеєм. Через те, що всі католицькі єпископи були арештовані, і що синод без єпископів є неймовірний, співучасть патріярха проявляється також в тому незаконному висвяченню. Заговірники і найважніші особи того псевдо-синоду перейшли перед тим до православної Церкви. Псевдо-синод вирішив скасувати унію з Римом, зірвати зв’язки з Ватиканом і повернутися до православної віри».

Несправедливість накоєна співучастю офіційних відповідальних осіб православної церкви — включно з патріярхом Піменом — супроти Вашого Блаженства, єпископату, трьох тисяч священників і п’ять мільйонів вірних Української Католицької Церкви, сильно пошкодила вузлам любови серед церков і лишилася перешкодою до екуменічного зближення з церквою Москви.

Католицька Церква ніколи не зможе купити миру з російськими православними зрадою тих п’ять мільйонів мучеників й ісповідників, які серцем до тепер зв’язані з Римом. Це повинно б бути ясним для кожної людини доброї волі. Кожний правдивий православний вірний стидається, очевидно, за цей екуменічний скандал.

Фальшивий екуменізм, що після Собору завжди здобував собі більше терену, є контрастом до мучеників і губить солідарність з переслідуваною Церквою.

Після цього, що сталося та після православного синоду в Москві 1971 p., священики Української Церкви під совєтською владою були доведені до безнадії. Тріюмфальну деклярацію патріярха Пімена, якою скасовано вікопомну єдність Риму з Українською Католицькою Церквою сприйнято без публичного протесту ватиканських делегатів. На тій підставі, священики і вірні, що засвідчили кров’ю і жертвою свободи їхню вірність з Римом, є описані комуністичною і православною пропагандою, як божевільні, що вперто настоюють за вдержання єдности, з якої Рим зрезиґнував. Головним доказом є те, що своєю мовчанкою, папський представник наче б погодився з насильною ліквідацією Української Церкви.

Ваше Блаженство мусіли також і тут нести свій власний хрест — на так званій волі — тому, що певно в нашій церковній історії ніколи не було доби, в якій ісповідники і мученики так систематично були заслонювані і призабуті, як це сталось в наших часах. То зовсім противиться духові Церкви.

Незважаючи на факт, що від 60 років Церкву переслідують ширше, вишуканими способами, посилено страшніше і небезпечніше, ніж це було в усіх переслідуваннях у минулому. Говорити про це явно, уважається багатьома знаком нетолерантности. В часі однобічного миролюбія, в якому наше постепенно зіпсуте суспільство воліє жити в «мирі» з безбожниками і вбивцями, замість того, щоб жити в мирі з Богом, стогін і кров переслідуваних нарушують благоденствіє урядовців і чиновництво дипломатів. З тої причини свідомо нехтується переслідуванням Церкви. З тої причини забороняється, щоб терпіння мучеників було Присутнім, день і ніч, в сумлінню християн. Тому, отже, розпачливі і даремні заклики переслідуваних до Об’єднаних Націй і до Світової Ради Церков мандрують до коша. З тої самої причини, навіть у великій сім’ї католицької Церкви, ми є свідками болючого видовища — найкращі і найбільше випробувані сини Божого люду є відкинені й забуті власними братами.

Ваше Блаженство бачили ті речі — і мовчали… Але прийшла хвилина, коли, якби Ви не заговорили, Ваша Еміненція, то промовило б каміння. На Синоді єпископів, в жовтні 1971 p., з болем у серці, Ви промовили ці пам’ятні слова:

«Наша Церква була зруйнована в кривавий спосіб. Після арешту цілої ієрархії, вона була насильно злучена з православною церквою. По сьогодні ту важку несправедливість ще не направлено. Українці-католики, що поховали гори кісток і пролили ріки крови, також нині зносять нестерпне переслідування через свою вірність католицькій вірі і апостольській традиції. На жаль, ніхто їх не обороняє. Сов’єтський режим зніс всі наші дієцезії і заборонив нашу католицьку віру. Щоб відправляти Святу Літургію і уділювати святі тайни, ми змушені шукати притулку в катакомбах. Сотні тисяч вірних, сотні священиків і всі єпископи були запроторені в тюрми або заслані на Сибір і в полярні зони. І після того всього, українські католики, які так довго і стільки терпіли, як мученики й ісповідники, є відсунені набік з дипломатичних міркувань, наче невигідні свідки старої несправедливости».

Так! Всечесніша Еміненціє і дорогі українці! Разом з великим Папою Пієм XII можемо проголосити: «3 Бога не насміхаймось!». І з тої нагоди хочемо висловити нашу вдячність і наш подив супроти того Папи, що з такою відвагою і не меншою вірністю підніс свій голос в обороні переслідуваної Церкви. Тепер цю традицію продовжує наш найдорожчий папа Іван Павло II, що так добре знає, що це значить бути переслідуваним за віру Христову, і який промовив в Ассісі, що мовчазна Церква заговорить устами папи.(Мова фактів цього не підтверджує — прим, складача).

І справді, з великою радістю, ми читали шановний рукопис св. Отця з 19 березня 1979 p., на адресу Вашої Блаженнішої Еміненції, з нагоди приготувань тисячоліття християнства на Україні, в якому є підкреслена вірність українців до хреста. Застановімся над тими високими словами: «Через те дійсно в цих поодиноких речах спостерігається прикмети властиві Христовому хресту, який Ви, Дорогі Браття, стільки Вас, несли на своїх плечах, цей самий хрест став частиною Твоєї долі, Достойний наш Брате, і численних Твоїх братів в єпископаті, які вибрали болі і кривди за Христа, зберегли вірність супроти Христа до останнього свого віддиху. Те саме сказати треба про численних інших священиків, монахів, монахинь і мирян, вірних Вашої Церкви. Вірність до хреста і Церкви створила надзвичайне свідчення, через яке вірні вашого народу в цей самий час себе приготовляють до святкування першого тисячоліття християнства у ’Русі’ Християнство є вірою, що веде до оптимізму. Ми – знаємо, що після страстей, розп’яття і смерти Ісуса Христа, прийшло воскресення. Тому, ми є певні, що прийде то воскресення Української Католицької Церкви, після її сумної Голготи, якщо Ви, українці, будете вірні!

Ви прийшли сюди, щоб відзначити важливі роковини історії Вашої Церкви.

Тому 50 років, після старої східньої традиції, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький скликав Синод українських католицьких єпископів, тих що були на батьківщині, а також тих з еміґрації, тут в Римі, щоб закріпити вашу вірність католицькій Церкві і Христа. Тим почином далося імпульс одній властивості цілковито вашій, отже синодальній, в житті української Церкви. Ваше Блаженство, мимо всіх перешкод, продовжили ту традицію, скликаючи Синоди українських єпископів. Так Ви віднайшли свою ідентичність, своє місце і свою ролю у Христовій Церкві — Ви стали собою! — і устами Вашого Ісповідника віри, Ви закликали цілий християнський світ до визнання Українського Патріярхату, з своїми правами і з своєю тисячолітною християнською традицією.

Справді, визнання українського патріярхату представляє фундаментальний і конкретний екуменічний крок в здійсненню різновидности у єдності Церкви. Визнаючи Ваші патріярхальні права, дається свідчення про факт, що католицька Церква — справді одна і вселенська — шанує властивості окремих східніх Церков.

Це є велика прислуга, яку Ваше Блаженство роблять сьогоднішній Церкві. Історія одного дня скаже, що Ви зрозуміли в глибший спосіб ці святі ноти Церкви: її єдність, святість, вселенськість і апостольськість. Тому Ви так наполегливо повторюєте, що справа Українського Патріярхату є справою Божою. Як це правда, то не можна дивитися на конюктури і на політичні спекуляції. Єдність Церкви і спасіння душ є найвищий закон. І Ваша Церква, найбільша і найчисленніша з усіх східніх і патріярхальних католицьких Церков, має більш від усіх, настільки мені виглядає, право на власний Патріярхат.

Щоб довершити це, Ви, українці маєте бути об’єднані — єпископи, священики, духовенство і миряни — у визнанню прав Вашої Церкви. Як Ви отримаєте згідність знизу, Ви також напевно одержите визнання згори, тому що там де згода, там і перемога!

Інші роковини, яким присвячена ця проща є зв’язані з особою Вашого Блаженства. Тому п’ятдесят років, заснували Ви Богословську Академію у Львові, і Ваша Еміненція були першим ректором. Скільки труднощів і перешкод треба було перебороти, щоб ця колиска української богословської науки могла процвітати! І справді, з цього атенею вийшли левіти сповнені духом Божим, мученики, ісповідники, що не боялися пожертвувати власне життя для католицької Церкви. І, Ваша Еміненція, звільнені, збудували на Вія Бочея Український Католицький Університет, що тепер продовжує діяльність Львівської Академії.

Сьогоднішнє зібрання також відноситься до події десять років тому, коли відбулося посвячення Вашого прекрасного собору Св. Софії, в присутності цілого Вашого єпископату і оплаканого папи Павла VI. В час, коли Ваша святиня, Ваш собор св. Софії у Києві став збещещений, ви українці-католики збудували новий собор тут, в центрі християнства, як символ нової доби. Цей собор вас об’єднує, вам пригадує вашу віру, вашу батьківщину, і мощі св. Климента папи нагадують про ваше свідчення за Христа.

Ви приїхали на цю прощу до Риму, щоб дати святочний початок ювілейній підготовці святого тисячоліття християнства на Україні. Щасливим збігом обставин, в цьому періоді відзначується виїмковий ювілей сорокліття єпископської хіротонії Вашого Блаженства. Напротязі сорок років, Ви по батьківськи і твердо провадили своїх вірних через пустиню несправедливостей і недостатків. З великою скромністю і в той сам час, гідністю, Ви несли свій хрест і служили своєму стаду. Тепер можемо собі поставити питання, зовсім щиро: чи Боже Провидіння не передбачило для Вашого Блаженства спеціяльну місію для цілої Вашої Церкви? Чи Вам не дало Воно окрему силу, щоб визволити від «aspera» — гіркостей Вашу Церкву і Ваш нарід, і щоб нарешті могти досягнути «astra» — зорі? Чи Бог Всемогучий Вам не дав добре здоров’я і заслужене довге життя, щоб зібрати плоди Ваших терпінь і започаткувати нову добу історії української Церкви?

Тому двадцять років, коли Ви ще були на Сибірі, я проповідував в Німеччині. Після проповіді, до мене підійшов бувший німецький вояк, щоб мені передати дорогоцінний хрест з XVII століття, що йому особисто вдалося врятувати з пожежі одної церкви в Україні. Ось цей хрест! Це мій подарунок для Вас, Блаженніший! Дав би Бог, щоб Ви, Патріярх своєї Церкви і свого народу, змогли так, як колись апостол св. Андрей на київських верхах, благословити тим хрестом початок другого тисячоліття християнства України. Так говорить Господь Бог «Ось я сам буду дбати за моїх овець і буду їх доглядати (Єзекиїл 34, 11). «Я заберу вас з поміж народів: я позбираю вас з усіх земель і приведу вас у вашу країну. Я скроплю вас чистою водою, і ви очиститесь… Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу у ваше нутро… ви будете ходити в моїх заповідях та берегти і виконувати мої установи. Ви житимете в країні, що я дав батькам вашим … а я буду вашим Богом». (Єзек. 36, 24-28).

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>