Слово Мирослава Лабуньки, присвячене п’ятиліттю смерти Патріарха Йосифа

Вшанування нам’яти Блаженнішого Йосифа в Римі

Слово на тризні

Ваше Блаженство, Блаженніший Патріярше, Преосвященні Владики:

Митрополити і Єпископи — Отці Синоду,
Всесвітліші, Високопреподобні, Всечесніші Отці,
Преподобні Брані і Сестри,
Шановні Пані і Панове.

Нас усіх, тут зібраних сьогодні, Господь Бог благословив окремою ласкою — жити в часі, бути свідками, а навіть і співучасниками життя і великих діл Божого Чоловіка, що ним був бл.п. Патріярх Йосиф. Його послало нам Боже Провидіння у час найбільших терпінь нашого народу. Сьогодні ми, недостойні, вшановуємо його пам’ять у п’яту річницю його відходу з цього світу у місці тимчасового спочинку його тлінних останків, його праху. Господь направду був і милосердним супроти нас, бо я не певний, що ми заслужили на таке вирізнення, на таку ласку.

Великий був це чоловік! Великий у терпіннях, великий і в небагатьох хвилинах радости цього туземного його життя. Коли терпів, то терпів важко — за свій народ. Коли радів, то в першу чергу тоді, коли бачив свій народ щасливим; радів особливо всіми здобутками свого народу, кожним здобутком української людини.

Коли прийшов між нас (емігрантів)… (і тут напрошується сказати: І ми не прийняли його). Але так сказати було б з великою кривдою для звичайного, простого Божого Люду, для цих найменших братів наших, бо вони своїм, хоч, може, й не дуже високим розумом, а ще більше своїм щирим серцем, із глибини серця свого Його прийняли. І за це їм наша вдячність. Своїм виявом любови для нього вони дали свідчення, що — Великий це Чоловік був між нами.

Коли він прийшов між нас, то збудив нас із сіризни буднів, коли очі наші були звернені тільки на туземне (як говорив про це вже київський митрополит Іларіон) і хотів, щоб ми разом з ним здійснювали великі діла й чини, щоб позбулись збайдужіння і страху, страху від усього, що кругом нас, а в першу чергу — від нас самих. Не в усьому цьому ми його розуміли, не в усьому йшли з ним і за ним. І це також ознака-свідчення, що між нами був Великий Чоловік. І хай простить він нам у своїй великодушності ці наші прогріхи й нашу малеч.

Великі мужі Божі, оці Божі вибранці, коли з’являються серед нас, зрозуміти їх нам, звичайним смертним, буває нераз важко, а то й неможливо. Тому й викликають вони своєю появою зрушення у громаді, а то й заколот серед народу, чи й серед усього людства. Вони вимагають, щоб враз з ними йти на великі чини, творити великі діла, щоб їх слухати й іти за ними. Та не всі серед народу на це готові, не всі можуть відвернути свої очі від туземного й взнести їх на небесне, чи бодай на велике; не всі готові на жертву.

У Старому Завіті Господь Бог посилав синам і дочкам Ізраїля пророків, щоб вони пригадували їм постійно про одного Бога та про те, що вони — вибраний народ. І картали пророки народ Ізраїля, бо таке було їхнє перше завдання (а не лише предсказування майбутнього, як про це люди часто думають). У Новому Завіті, себто у нашому віці, пророків заступають у тому відношенні великі мужі — Божі вибранці, що їх завданням є вести Божий люд. їх називають особистостями з харизмами, що є нічим іншим, як дарами св. Духа. Таким Божим вибранцем, провідником і пастирем Божого люду із харизмами був наш Великий покійник, бл.п. Патріярх Йосиф, а також його попередник на львівському митрополичому престолі, про що тут годиться згадати, Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. — Не диво, отже, що патріярх Йосиф, коли був між нами, подібно як і старозавітні пророки, то навчав і картав, але — і милував.

Не диво також, що народ Ізраїля не завжди слухав своїх пророків (бо їх, як і ми у наш час, не розумів), а навіть і Мойсея, найбільшого серед пророків, коли він вів цей народ до Обіцяної Землі. Був час, коли й сам Мойсей уже не вірив у Боже призначення, засумнівався, і був важко покараний за це, — не дійшов до Обіцяної Землі — Ханаану. Покійний Йосиф Сліпий, наш Патріярх, наш рідний сучасний Мойсей, — не мав ніколи сумнівів, і не попадав у спокусу, і не кликав людської помочі у терпінні, а тільки — Божої. Народ Мойсея дійшов до Обіцяної Землі, дійшов уже без нього, бо знав, куди іти, Мойсей вказав путь.

Не дійшов, не повернувся за життя до своєї батьківщини і наш Патріярх Йосиф, хоч дуже цього бажав. Так бажав, що й по смерті наказав, коли прийде слушний час, прах його туди занести. (Ми не знаємо, чи мав Мойсей таке бажання!). Хоч сам не дійшов, то як і Мойсей, Патріярх Йосиф вказав народові путь — як іти до волі, як її здобути, як дійти до вільної України. І народ пішов по вказаному шляху боротьби й терпінь. І тому хай кожний і кожна з нас у якійсь тихій хвилині роздуми й застанови скаже собі, якщо ще має якісь сумніви, що без бл.п. Патріярха Йосифа (як і без тих великих жертв нашого народу, що про них не можна ніколи забувати), народ наш не знайшов би був правдивої дороги, що веде до визволення і спасення. Він — це той стовп вогненний для нас, що про нього читаємо у св. Письмі, який був дороговказом для народу Ізраїля на шляху до Обіцяної Землі. Без нього ми ніколи не були б свідками того, що під сучасну пору відбувається в Україні; ми не переживали б того щасливого моменту духового відродження і піднесення враз із усім нашим народом якраз напередодні, — у що ми непохитно віримо, — входу в Обіцяну Землю, що для усіх нас є — вільна Україна. На цей кінцевий тріюмфальний момент волі народу й Церкви чекає у своєму вічному спокої також Патріярх Йосиф, чекає, коли вже перенесемо на наших струджених раменах туди — на батьківщину — його прах. На Господа надія! За Божою поміччю і за молитвами Божих угодників, як не ми, то наші нащадки по нас виконають цей його заповіт.

Блаженної нам’яти Патріярх Йосиф любив і шанував науку. Здається, що для нього чеснота правди (віртус верітатіс) була немислимою без науки — вчення (сіне сцієнтіа). І саме тим був він далеко попереду перед сучасниками, був сучасним, модерним, і це тоді, коли велика безпросвітність все ще панувала серед нашого народу. Оця його єдина велика любов, оця залюбленість у науці стала фундаментом отої єдности серед нас, що нас усіх лучить, що зводить нас разом. Якщо б не вона, не були б ми всі разом сьогодні увечері тут. Якщо б не його любов до науки — то як збудувала була б собі свій дім Божа Премудрість? Це він у тій своїй любові її засіб у цьому, її середник — інструмент. Покійний Патріярх часто говорив: Як буде де, як буде своя хата, то люди прийдуть. Люди – це для Покійного — Божий люд. І куди прийшов би сьогодні цей Божий люд, ми всі тут зібрані, й ті, що приходили перед нами, й ті, що прийдуть по нас, якщо б Божа Премудрість не збудувала б була собі свого дому?

* * *

І коли ми всі, тут зібрані сьогодні біля праху нашого Великого Покійника, клонимо у великій жалобі наші голови в пошані до Нього, ось що хочеться сказати про нього, про наш час та про нас самих: Минуть роки, пройдуть віки, підуть у забуття малі речі й малі люди, залишаться великі діла й пам’ять про Велику людину, пам’ять про найбільшого українського Божого Мужа двадцятого віку, що ним був бл.п. Патріярх Йосиф Сліпий.