Слово о. митрата Степана Дзюбини на посвяченні пам’ятника героям УПА у Грушовичах – Польща 9.10.1994

Вітаю дуже сердечно всіх присутніх нашим християнським привітом: Слава Ісусу Христу! «Було колись в Україні, ревіли гармати. Було колись, запорожці вміли панувати. Панували, добували і славу і волю. Минулося, осталися могили по полю».

Дуже правдиві, а також і дуже сумні слова нашого славного народнього пророка Шевченка. Ці слова Тараса Шевченка про могили по полю є далеко більше актуальні нині, як тоді, коли він про це писав, бо нині мусимо згадувати й молитися вже не за тисячі, але вже за мільйони наших сестер і братів по крові, які померли не природньою смертю, але, жорстоко замордовані, спочивають переважно у непосвячених могилах, без християнського похорону, без хрестів на їх гробах, а дуже часто навіть не знати, де є їх гроби.

І коли ми нині стоїмо тут перед тим новопосвяченим пам’ятником, який власне символізує нам ті всі незнані могили без хрестів, по полю, то молимося за всіх тих, які віддали своє молоде життя в обороні нашої многостраждальної Батьківщини, а також і в обороні тих, які були мордовані у жорстокий спосіб тільки тому, що вродились українцями.

Це не є жодна політична маніфестація, але наш святий, християнський, а також і національний обов’язок молитись за тих, що своє життя віддали за інших, і так роблять усі цивілізовані народи у всьому світі.

Христос сказав, що більшої любови ніхто не має від того, хто своє життя віддав за своїх друзів, і тому тим всім, що це вчинили, належиться вічна пам’ять, належиться молитва за їх душі й велика шана, бо це є народні герої, часто, однак, народніх героїв називається бандитами. В часі німецької окупації за Гітлера, у сорокових роках, коли польський народ не міг погодитися з накиненою неволею і коли багато з них розпочало нерівну боротьбу на смерть і життя, за визволення з гітлерівської неволі, то тоді німці, там, де сподівались польських партизанів, на дорогах писали таке остереження: «Ахтунґ, бандітен» (Увага, бандити).

Польських партизанів називали бандитами, але це не були бандити, але народні герої, які боролися і віддавали своє життя за свободу свого народу. Бандитами були не вони, але гітлерівці, які напали на Польщу й її поневолили.

Це мусить признати кожна справедлива людина, а також мусить признати, що й наші воїни, які боролися за волю нашого народу й боронили невинно мордованих людей, не були бандитами, як їх часто називано, але були народніми героями, обоятно, з яким окупантом боролися, бо були різні окупанти, й їм належиться велика шана й наша пам’ять про них.

Те, що ми тут нині молимося не за тисячі, але вже за мільйони наших сестер і братів, то це головно сталося в часі нашого українського голокосту, за потвори у людськім тілі Сталіна, коли то з причини штучного голоду на Україні, а також з причини масової депортації на далекий Сибір і масових розстрілів цілковито невинних людей згинуло тоді на Україні коло 15 мільйонів наших сестер і братів. Тоді масово мордовано там не тільки українців, але й інших громадян Радянського Союзу, але українців згинуло там найбільше. Знаємо також, як жорстоко замордовано там 14 тисяч інтернованих старшин — офіцерів польського війська в Катині. Наша багата й щаслива колись Україна, про яку говорено, що це є країна, пливуча молоком і текуча медом, замінилась в країну, пливучу людською кров’ю і текучу кривавими сльозами невинно мордованих людей. Замінилась на один великий цвинтар часто не похоронених людських тіл. Та страшна трагедія нашого народу вчить нас, до чого є здібні ці, що стратили віру в Бога, але, на превеликий жаль, знаємо також, що мордували не тільки ті, що не вірили в Бога, але й ті, що вірили в Бога й були охрещені в ім’я Пресвятої Тройці й уважали себе за християн, яким Христос виразно сказав, що найбільша й найважніша Божа Заповідь, то заповідь любови Бога і ближнього й що по тім буде можна пізнати, чи хтось є правдивим християнином, якщо буде мати любов до свого ближнього, обоятно якої він національности, віроісповідання чи обряду, бо всі ми є Божими дітьми й усім належиться любов. Знаємо, однак, що мимо таких слів Ісуса Христа, то й тут, на тих теренах, християни мордували християн, дуже часто тільки тому, що вони були іншої національности. Мордовано не тільки дорослих мужчин, а також і малих невинних дітей, безборонних жінок і старців. У 1945 році майже у кожному нашому селі гинули наші вірні, але згадаю принайменше ті місцевості, де згинуло найбільше. І так у Пискоровичах понад 1,200 осіб, у Павлокоммі, одного дня, 365 осіб разом з отцем парохом Володимиром Ленцьом, у Малковичах, одної ночі, 153 особи, у Сагринів біля 800 осіб, у Люблині біля 200 осіб, у Верховинах 194 особи, в Горайцю 160 осіб, у Терці біля 80 осіб, у Заваді Морохівській 79 осіб, у Кобильниці Руській біля 40 осіб, разом з місцевим парохом о. Левом Согором. Згинуло би напевно далеко більше, але Українська Повстанська Армія боронила мордованих і багатьом врятувала життя.

За це належиться їй велика дяка, честь і слава. Слава Героям! Замордовано також у цьому часі в жорстокий спосіб 45 наших греко-католицьких священиків. Треба також згадати карний лагер у Явожні, де згинуло коло 160 осіб, разом з отцем парохом Криницьким, а також багато померло вкоротці по звільненні з лагеру, бо так були змальтретовані й виснажені.

Насувається дуже болюче питання: чому між двома слов’янськими і християнськими народами, отже, треба сказати, братніми народами дійшло аж до такої смертельної ненависти, яка абсолютно не повинна бути між християнами, бо хто, як хто, але християни повинні про те знати, що кожна людина, обоятно, ким вона родилась, є Божою дитиною, і тому всі люди на світі є братами і сестрами, які повинні взаємно шануватись і любитись. На коли б була ця християнська любов між тими двома братніми християнськими народами, то напевно не було б тих передвчасних могил по полі, що про них пише Шевченко, але, на превеликий жаль, не було тої любови і взаємного пошанування, і це була головна причина цих могил.

Згадаймо, отже, як на практиці виглядало це взаємне пошанування і ця взаємна любов, бо тут є головна причина цього зла й колись, у минулому, й тепер, в останніх часах. У великому скороченні дає на це відповідь вірш, що його зацитував Примас Польщі Кардинал Глемб на зустрічі з нашими вірними у Римі з нагоди тисячоліття хрещення України слідуючого змісту: «Мисьми Ляхам билі вєрні преців гордом каждей хвілі. Нім гусаже, нім панцерні, надєхалі, то ми збілі. І цуж за то мами в зиску, опруч вєвзув, лез уціску», а також і слова Богдана Хмельницького на Переяславській Раді у 1654 році слідуючого змісту: «Якої неволі, якого безмилосердного розливу християнської крови дізнали ми від польських панів, нікому з вас не треба говорити. Самі знаєте, що трактовано краще пса, як християнина брата нашого».

І чи можна дивуватися, що по такім трактуванні козаків на їх власній рідній землі вони розпочали нерівну боротьбу зі своїми гнобителями, бо радше воліли гонорову смерть, як ганебну неволю, а по тім знеможені в нерівній боротьбі конали в жорстоких муках, живцем вбивані на палі. Таку одержали нагороду за це, що своїми грудьми боронили Польщу перед татарською і турецькою навалою, і чи знову можна дивуватися, що їх товариші пізніше мстились на своїх гнобителях за своїх побратимів.

А тепер згадаймо, принайменше у великому скороченні, як ця християнська любов виглядала по Першій світовій війні у міжвоєнній Польщі. Згадаймо принайменше це, про що пишуть не тільки українські, але й польські історики. Згадаймо, як трактовано наших воїнів, які боролися не тільки за волю України, але також і за волю Польщі, коли то у 1920 році більшовицька навала знайшлася під Варшавою й загрозила цілій Польщі, бо Варшаву боронила тоді не тільки Польська Армія Пілсудського, але також і Українська Армія Петлюри, де загинуло тоді там дуже багато наших воїнів в часі так званого «Цуду над Віслою». Згадаймо ці криваві пацифікації українських сіл у Галичині й на Волині. Згадаймо, як знищено наші українські школи й обмежено наше культурне життя, щоб нас винародовити й зробити з нас ренегатів і зрадників власного народу, а навіть і яничарів. Згадаймо, як легковажено й трактовано, як ворога другої або і дальшої категорії і уважано, що наш народ не є спосібний до самостійного існування, і надається тільки на панських лакеїв та двірських форналів. Згадаймо також, як трактовано наших православних братів на Холмщині, де спалено й зруйновано сотки православних церков, Божих храмів, посвячених Богові, а по останній війні понад 300 греко-католицьких церков, а інші спрофановано, збезчещено або зроблено з них дослівно кльозети. Згадаймо, ще карний табір у Картузькій Березі перед останньою війною, а по війні злочинну акцію «Вісла» й карний табір, а для багатьох і табір смерти, у Явожні. Так на справді виглядала ця християнська любов, яку християнам наказав Христос, і це є, у великому скороченні, відповідь на це болюче питання, чому між тими братами християнами було стільки ненависти. Цю ненависть дуже скрупулятно використали німці в часі гітлерівської окупації і через різні підлі провокації напускали одних на других, щоб взаємно мордувалися, і так постали нові могили по полю і одних і других. Це було для німців дуже корисне, щоб і одних і других поневолити й зробити з них своїх невільників.

Це головно діялось на Волині, де цілковито не потрібно сіяно вітер, а пізніше зібрано бурю. Ця справа, однак, не все є правдиво й справедливо освітлювана, головно щодо числа замордованих, а також, чому ця трагедія там відбулась. Коли я був у карному таборі у Явожні й там дуже важко захворів, то уміщено мене у таборовій лічниці у німецькому секторі, де працював один фольксдойч з Волині. Це був син одного вислуженого польського полковника, якому Пілсудський дав маєток на Волині. Нам, українцям, постійно закидали і закидають, що ми мордували поляків на Волині. Я про ці справи зовсім нічого не знав, бо увесь час працював на західній Лемківщині, де мої парафіяни жили у цілковитій згоді з місцевими поляками. Одного разу я запитав цього фольксдойча (на жаль, не пам’ятаю його прізвища, лиш ім’я Владислав), як то, властиво, було з тим мордуванням поляків на Волині. Він мені сказав, що це не зовсім було так, як тут говорять. Коли німці в 1941 році не узнали проголошення у Львові вільної України й ув’язнили цілий український уряд разом з Бандерою, то тоді українці виступили проти німців. Німці боялися українців, бо на Волині майже всі села були чисто українські, бо поляки мешкали по містах і польських колоніях. Німці, боячися українців, намовили місцевих поляків, щоб вони співпрацювали разом з німцями проти українців, і багато поляків далось набратись на цю провокацію. Співрозмовник сказав, що і його збаламучено, й він також згодився на це погане діло. Німці озброїли поляків, і вони разом з німцями пацифікували українські села. Не є правдою, що українці відразу мордували поляків, бо наперед дали ультиматум, що поляки мають винестись з Волині, як не виїдуть, то будуть замордовані. Українці пішли в ліс, озброїлись і зачали бити і німців, і поляків, і так почалось. Це розказав мені син польського полковника, який це все сам пережив і хіба не мав жодної причини, щоб вибілювати українців, яких сам пацифікував разом з німцями, і тому вважаю, що це, що він мені тоді сказав, є правдою. З цього видно, хто це провокував і перший розпочав! Були також і різні провокації радянської партизанки, що пізніше приписано українцям.

Однак, може хтось подумати, чому я нині, молячись тут, перед тим новопоставленим пам’ятником за погибших, згадую таке болюче минуле? Чи це є вказане й потрібне? Особисто вважаю, що так, і тому, хоча з болем, говорю про це все, а це тому, бо про нас написано дуже багато неправди і на цій брехні виросли цілі покоління й так постав дуже кривдячий стереотип українця «різуна». Польський загал звичайно нічого не знає або дуже мало знає про це, що не тільки українці вбивали поляків, до речі, слід підкреслити, що цього не робили на суто польських землях, але поляки вбивали українців, і то на їх рідних землях. Польський народ не знає, чому українці це чинили, бо про це не пишеться і не говориться, а дуже часто говориться неправду і це є причиною такого ворожого наставлення до нас.

Знаю, однак, з власного досвіду, що ці, що знають правду, то ці не називають нас «бандитами» і «різунами». Вони живуть з нами у згоді, а навіть і у приязні. Тому вважаю, що про ці справи треба говорити правду, бо це відчиняє очі фалшиво поінформованих і провадить до згоди і взаємного пошанування.

Дякувати Богові, цей страшний кошмар минулих літ, який пережив наш український многостраждальний народ, головно з тої причини, що забуто про те, що від нікого не залежало, хто ким родився. Також забуто про це, що правдивий патріотизм, наказаний Господом Богом, полягає в тому, що треба свій народ любити, не вільно його зраджувати, а як це є конечне, то за свій народ і життя своє належить віддати. Дуже важливо є, що нікому й ніколи не вільно любити свій народ з кривдою іншого народу, бо тоді вже не є патріотизм, але шкідливий шовінізм, один з найтяжчих гріхів.

Ми нині живемо у зовсім інших обставинах, бо державна влада так у Польщі, як і в Україні, роблять усе, щоб ці два християнські народи жили зі собою у згоді й взаємно шанувалися. Це є конечне й для одних і для других. Нині є такі виняткові обставини, яких ще хіба ніколи не було в історії цих двох народів. Цього не вільно злегковажити, бо це може закінчитись дуже трагічно і для одних, і для других. Стараймось разом не допустити до цього, що було у минулому, коли то з нашої незгоди, часто зпровокованої іншими, завжди користав хтось третій, з великою шкодою і для одних, і для других.

Користаючи з тих дуже корисних обставин, у яких живемо тепер, зробім усе, що в нашій силі, щоб між цими двома християнськими народами, українським і польським, запанувала правдива згода і християнська любов, що напевно буде з великою користю і для одних, і для других, а також і для їх потомків.

Стараймось забути за все це, що ми пережили, хоча це не є таке легке, але за тих, що віддали своє життя за наш многостраждальний народ, не забуваймо, бо це є наш святий обов’язок за них молитись. Амінь.