Слово представника Конгрегації Східних Церков отця Клавдіо Гуджеротті на урочистій конвокації з нагоди надання Львівській Богословській Академії акредитації першого богословського циклу з правом надання бакалавреату

м. Львів, 28 листопада 1998 року

Хай мені буде дозволено, поки відлунюють у цьому залі Львівської Богословської Академії слова Кардиналів Префектів двох міністерств Римської Курії: Кардинала Піо Лаґі, префекта Конґреґації. Католицької Освіти, і Кардинала Ахілле Сільвестріні, префекта Конґреґації Східних Церков, окреслити певний історичний образ, який допоможе нам зрозуміти значення сьогоднішньої події і те, як Боже провидіння спроваджує часи до здійснення давно омріяних сподівань.

Митрополит Андрей Шептицький, у листі, написаному 20 грудня 1908 р. до префекта Конґреґації Семінарій Кардинала Франческо Сетолі, просив схвалення для Львівської церковної Академії з метою «сприяти церковній науці, наскільки йдеться про слов’янський Схід». Він впевнений в те, що якщо таке знання буде процвітати, це матиме вплив і на Православну Церкву. В ту епоху була дана відмова через той факт, що в місті вже існує австрійський Університет, який в змозі надавати докторат із богослов’я як латинникам, так і грекам (греко-католикам).

У 1932 Митрополит Андрей повторив своє прохання щодо права надавати вчені ступені, нагадуючи, що із зміною політичної ситуації є ще більш необхідним підтримати Львівську Богословську Академію через такі причини і те, що викладаються такі предмети: «різноманітність обрядів і національностей, пасторальне богословія, відповідне до східного обряду, східне канонічне право, Літургія, старослов’янська мова, догматичне богослов’я відділеного Сходу, історія Унії, старослов’янський текст Святого Письма, східна патрологія та ін.». Крім того, бібліотека вже має 16000 томів, вже викладачі написали 11 праць і заснували щоквартальний часопис «Богослов’я» вже на 10-му випуску. Дуже цікава остаточна оцінка: Академія має сильний вплив на мирян супроти атеїзму і користується повагою й у православних. Повернемося до цих мотивів.

Заперечення противників папського визнання як всередині, так і зовні Української Греко-Католицької Церкви ґрунтуються, окрім національних мотивів, на упередженій думці про недосвідченість деяких викладачів, а іноді навіть на питаннях особистого характеру, пов’язаних із ними. Крім того, вважається, що наполягання на специфіці візантійської традиції ставить під загрозу католицьку єдність.

Внутрішній дискусії між Конґреґацією Східних Церков і Нунціятурою в Польщі не змогли позбавитися цих суперечних мотивів чи то позитивних, чи то негативних.

Тверду позицію на захист Академії зайняв Апостольський Візитатор о. Джовані Гудечек, редемпторист, направлений Східною Конґреґацією. Події відбуваються у 30-их роках. Чіткий аналіз о. Гудечека робить очевидним те, як визнання Академії дозволило б східним католикам отримувати вчені ступені як це роблять православні у Варшавському Університеті; до того ж, ішлося б про перший папський заклад для Східних, що збільшило б престиж Риму серед Греко-Католиків. Це міг би бути перший осередок католицького університету, що приніс би велике благо. Нарешті покращення культурної підготовки греко-католицького кліру запобігло б повторенню прикрого епізоду засвідченого в минулому, а саме: залишення унії з Римом з боку деяких священиків внаслідок їх слабкої культурної сформованості.

Далі, є й оцінка про особу тогочасного ректора д-ра Йосифа Сліпого, яку потрібно зацитувати: «Д-р Сліпий підтримує в семінарії залізну дисципліну, і хоче, щоб її дотримувалися не лише студенти, а й викладачі. Також дотримується чистого греко-католицького обряду. Вплив Ректора на студентів добрий, навіть надзвичайно добрий, до такої міри, що питомці, які тут перебувають тепер, навіть зовні виглядають кращими і культурнішими від тих, що перед тим багато років прожили в семінарії». Щоб підсилити своє твердження, Апостольський Візитатор цитує думку ігумена редемптористів, о. Де Вота: «Моральна вартість Ректора Д-ра Сліпого є такою високою і його католицький дух мені видається таким чистим, що в ньому є гарантія, яку наважуюся назвати абсолютною, щодо православ’я науки, що викладається». Справді, цілком ясні слова.

Зміна ставлення Східної Конґреґації, яка аж дотепер не вважала за можливе сказати своє вирішальне слово, щоб подолати викладені заперечення, почалася від 1937. У листі, написаному 25 травня до Конґреґації Семінарій стверджується, що «було б приємно, якби переглянути папку і, якщо можливо, досягнути позитивного вирішення». Мається на увазі, що відбулося покращення загальної та внутрішньої ситуації. Насправді, здається, можна так зрозуміти, що зміна лінії міністерства завдячується перш за все ознайомленню зі справою і далекосяжністю нового префекта Конґреґації Кардинала Евгенія Тіссерана. Він наставляв згаданого о. Гудечека розвіяти сумніви, які ще залишалися.

Тим часом, 12 квітня 1939 р. Митрополит Шептицький пише нові благання за свою Академію, і надає їм зворушливого особистого тону: «Визнання з боку Святого Престолу було б великим полегшенням для мене, обтяженого роками, в останні дні мого життя і моєї муки».

Рівно через три роки після цього Митрополит Андрей востаннє звертається до Риму, і робить це після того, що визначає «більшовицьким вторгненням». Він додає до прохання додаткові аргументи: крім зростаючого авторитету Академії серед українців, як католиків, так і православних, також згадку про сам вплив, який зможе мати (Академія) на культурних людей Заходу. Польський університет був ліквідований , а ситуація не дозволяла звернутися до іншого університету. Посилити Академію означає посилити ту культуру кліру, яка стала на перешкоді поширенню більшовизму.

В цей час Кардинал Тіссерант, 6 травня 1942 пише особливо сильний і, якщо можна так сказати, не дуже звичний для мови курії лист до Кардинала Пісардо, префекта Конґреґації Семінарій. В ньому стверджує, що ситуація змінилася і протиріч минулого більше не існує. Але більш визначені спостереження стосуються Сліпого і Шептицького. Проти звинувачення Сліпого у фанатизмі, марнославстві та нестриманості Кардинал є рішучим. Навіть якщо справа є таємною, Сліпий був призначений в листопаді 1939 коад’ютором з правом спадкоємства Митрополита Шептицького. Так продовжує Кардинал Тісеран: «3 чого Ваша Еміненція може легко зробити висновок, що для Святої Столиці особа монс. Сліпого виявилася гідною пошани і визнання». До того Тіссеран додає примітку, яку визначає як «дуже конфіденційну» (і підкреслює ці слова): «Рутенська Архиєпархія Львова була встановлена, як внаслідок палкого старання (пильності) Митрополита Шептицького неначе центром тієї апостольської діяльності, яку католицизм має намір розвивати серед християн слов’янсько-візантійського обряду в Росії та Україні. Тепер монс. Шептицький діє як делегат Святої Столиці, яка йому підпорядкувала чотири Апостольські Екзархати: Волині, Білорусії, Великоросії і Сибіру, і Великої України» — закінчує Тісеран, торкаючись багатообіцяючого майбутнього Львівської Архиєпархії. Більшовизм поставить край цій спробі. Листом у відповідь 18 травня 1942 p., в якому Конґреґація Семінарій погоджується з перспективою, але уважає, що протягом воєнного часу не можна нічого вдіяти, драматично закінчується справа, яка відноситься до Львівської Богословської Академії. Вона буде наново відкрита проханням Блаженнішого Кардинала Мирослава Івана Любачівського та знайде щасливе завершення за час особливо короткий в порівнянні з попередніми 34 роками, які залишилися незавершеними.

* * *

Я бажав довести до вашого відома факти, можливо, частково вам відомі, щоб покликатися на деякі настанови, які з’явилися протягом тих 34 років, завдяки діяльності Митрополита Шептицького і тодішнього отця Сліпого та показати їх велику актуальність. Дозвольте мені схематично повторити їх.

Ідеться про:

а) переконання, що поглиблення церковної науки згідно з особливою візантійською традицією принесе певне збагачення і укріплення української національної культури;

б) до більшої поваги до Української Греко-Католицької Церкви і Православної Церкви та людей західної культури;

в) до поглиблення освіти кліру, яка допомогла б протистояти кожній ідеології, несумісній з християнством, і укріпити його у своїй вірі й самобутності;

г) стане основою можливого Католицького Університету, вплив якого буде ще більшим за той, який здійснює богословський факультет.

З побудови цих настанов чітко випливає, що два церковні мужі вважають за обов’язок здійснювати це завдання у вірності власне візантійській традиції, навколо якої і були побудовані ці настанови і спрямування з ясністю і чіткістю, якій ніколи не буде рівної.

Другий Ватиканський Собор, і особливо навчання Івана Павла II показали повну спроможність цієї перспективи. Можемо сказати, що сьогоднішнє визнання є найчіткішим доказом цього: досить лише подумати про наполегливість щодо оцінення культури, яка була розвинутою, а не знищеною християнством, і про право та водночас обов’язок вірності своїй самобутності перш за все для Східних Католицьких Церков, в певності, що це не розділяє, а збагачує єдність і вселенськість Церкви.

В Україні, яка сьогодні стала незалежною державою, Католицька Церква бажає зробити через проголошення Єдиного Господа Ісуса Христа, якого Церква звістує разом з іншими Церквами та християнськими віросповіданнями, свій внесок у створення громадянського суспільства, побудованого на солідних вартостях, заснованих на суспільній та особистій моральності в повній відкритості служіння у помочі й любові до всіх без іншого зацікавлення крім любові, про яку навчав Бог, який Сам бажав називатися «Любов».

Перед лицем загрози фаталізму, ностальгії за тоталітаризмом, агресивного споживацтва, організованої злочинності та політичної корупції Католицька Церква навчає, що культурна заангажованість (досить згадати останню енцикліку «Віра і розум» Папи Івана Павла II) не умертвляє віру, а поглиблює і втілює її в життя. Центр християнської культури має бути місцем, де навчаються думати чітко і глибоко, щоб вільними від обману і прихованих намовлянь. Центр християнської культури ніколи не буде місцем національної конфронтації, а місцем діялогу і зустрічі між усіма культурами. І Львів є особливо здатний за те, що гостинно приймав різні культури.

Свята Столиця вдячна Львівській Богос­ловській Академії і, через неї, Українській Греко-Католицькій Церкві, за виявлений труд у ці важкі роки, які роблять особливо значними досягнені результати. Вона високо оцінює відданість керівників, компетенцію викладачів, багатство навчальної програми, їх вимогливість і широку міжнародну залученість, яка, крім того, є наче знаком вселенськості Церкви.

Свята Столиця є певна в тому, що роблячи це Академія добре служить українській державі, яка, є сподівання, не відмовиться оцінити і визнати якість Академії у тій формі, яка є її властивою, а також братам-православним, з якими бажає співпрацювати у звіщанні Христа у зрозумілій і сприйнятий для сучасної людини спосіб, бо, як каже нам Євангеліє, правда нас визволить. Вона {Академія) буде місцем поглиблення і зустрічі, центром надії, яка освітлює життя і надихає на конкретні завдання. Якщо з неї зможе народитися університет, то Церква може тільки бути гордою і радіти за неї.

Конгрегація Католицької Освіти, власне, з цих міркувань пішла у певному сенсі далі, ніж прохання глави Української Греко-Католицької Церкви: прохання було про афіліяцію до якогось Папського Університету, що призвело б до надання вчених звань, офіційно визнаних Церквою, але через авторитет Римського Університету Свята Столиця згодилася, щоб через п’ятирічний експеримент, який сподіваємося, обов’язково вдасться, сама Львівська Богословська Академія могла надавати ступінь бакалавра від свого власного імені. їй буде надавати допомогу і підтримку Папський Орієнтальний Інститут в Римі, який проголосив — із великою щедрістю — свою готовність в цьому пляні.

Це має бути знаком великої поваги до Української Греко-Католицької Церкви і до культури цієї Країни, а також вдячності й визнання за діла і відданість недавних великих постатей цієї Церкви, чиї думки, як бачимо, ми сьогодні могли б визнати своїми і боротися за них, і те, чого вони так бажали, сьогодні стає дійсністю. Ці погляди, засновані на вірі в Христа і також навчені в цій Академії, допомогли стільком людям, і особливо священикам-героям, заплатити ціною втраченої свободи і часами життям за стійку оборону прав людської совісті, перш за все, права вірити в правду, якою є для християнина Христос Господь. Такий сонм пастирів і мучеників захищає і підтримує всіх, хто керує, працює і навчається у Львівській Богословській Академії.